15 грудня Івану Козаченку – музиці, майстру народних інструментів, викладачеві, наставнику, керівнику ансамблю і хору, майстру на всі руки, чоловікові, батькові, дідусеві та доброму другу чи товаришу для величезної кількості людей – могло б виповнитися 85 років.Напередодні дошку пам’яті Івана Івановича відкрили на стіні Лучанської школи естетичного виховання. Біля школи відбувся мітинг, а в актовій залі – концерт.Навряд у колишньому Лохвицькому районі знайдеться небайдужа до мистецтва, особливо українського народного музичного, яка не знає, хто такий Іван Козаченко. Хто все ж не знає – дізнається з цієї статті та захоче доторкнутися до його творчого спадку. Через 7 років після своєї фізичної смерті він продовжує жити у своїх вихованцях, нащадках, послідовниках. Звучить опрацьована і написана ним музика, звучать виготовлені ним інструменти.

Міський голова Віктор Радько у своєму слові наголосив на важливості збереження пам’яті про людей, які зробили значний внесок у розвиток свого села, свого народу, його культури. Депутат і секретар Лохвицької міської ради Тетяна Даценко народилася й виросла в Луці. Згадуючи свої дитинство і юність, вона відзначає, наскільки багато в них було прекрасного, мистецтва. У музичну школу вона йшла після уроків у загальноосвітній практично щодня і займалася там мистецтвами до самого вечора. Лука була й залишається мистецьким селом – тут починаючи з 70-х зібралося немало талановитих людей, які разом творили. Для цього немало зусиль доклав колгосп на чолі з Савелієм Головком. Тетяна Василівна приїхала на мітинг із сопілкою, яку 1997 року зробив Іван Козаченко. На ній зіграла гаму, продемонструвавши, що зможе зіграти й будь-яку мелодію. 

– У нас був чудовий дитячий колектив «Чебурашки», ми їздили виступати по всій області. Був великий оркестр народних інструментів, був ансамбль сопілкарів, де були різні інструменти. Свою першу сопілку, виготовлену лучанським майстром Віктором Вайдою, я завжди возила з собою і під час навчання в інституті, і працюючи в різних місцях. Лише з часом зрозуміла, що майстри сопілок – явище унікальне, їх більш ніде не зустрічала я.Назавжди у захваті від майстра і музики староста села Світлана Калач.– Івана Івановича знали й шанували і по всій Україні, і за кордоном. Я познайомилася з ним одразу коли він приїхав у село 86-го. Його сім’ю я зразу полюбила й зараз люблю їхніх спадкоємців. 
Вони з дружиною Марією Миколаївною завжди були разом, спільно досягали поставленої мети. Іван Іванович був творцем в усьому. Не лише виготовляв дерев’яні та глиняні музичні інструменти, а й ремонтував швейні машини, телевізори та іншу побутову техніку. Був керівником хору Української православної церкви. А як на сцені грав ролі – ви згадайте! Згадайте, як ми ставили весільні обряди й на фестивалях у Лохвиці займали перші місця! Згадайте, як Іван Козаченко з такими ж талановитими лучанами заснував ансамбль «Лучанські барви», що виступав у Полтаві, Києві, Харкові та багатьох інших містах. Згадайте, як ансамбль потрапив на програму «Фольк-music», Іван Іванович вручив ведучій Оксані Пекун свої сопілки та діжечку власноручно викачаного меду…

Ми пишаємося ним, і він завжди буде жити в наших серцях. Ми його пам’ятаємо як турботливого чоловіка і дідуся. Він учив усіх нас любити життя, ніколи не падати духом, любити й шанувати музику, пісню. Тому від усієї громади дякуємо Івану Івановичу за те, що він став учителем, другом, за його знання, уміння творити, за його добру-добру душу.

Під оплески зняла покривало з дошки донька митця Оксана Палінко.

– Я знаю його з іншого боку – він вирощував свиней, полов город, любив свою дружину і своїх дітей. Все, що ми дітьми не починали, підтримував «на ура». І те, що я обрала професію вчителя – його заслуга.

Директор Лохвицької музичної школи ім. І. О. Дунаєвського Едуард Чавдар відзначив, наскільки визначним талантом, самородком був Іван Козаченко. І що розкрився його талант у колі справжніх теж дуже талановитих митців.

– А найперше, що я скажу про нього – що він був безвідмовним. Приміром, він уже в поважному віці, серце болить, кепська погода. А в Полтаві – міжнародна туристична виставка. Нам незручно звертатися, та просимо поїхати. Каже, що якщо серце не підведе, поїде. Напився таблеток – і поїхав.Вважаю, що давно пора Лучанську школу естетичного виховання назвати ім’ям Івана Івановича Козаченка.

Директор естетичної школи Ірина Малогуб говорила про Івана Івановича так, ніби він і зараз поруч із нами.

– У нього коронне слово було – «зробимо». Говорив його, коли хто-небудь просив допомогти. І робив. Досі музики дзвонять і питають про його інструменти, хочуть замовити. Зовсім недавно, восени, зверталася відома артистка, говорила, що з сопілкою Івана Івановича весь світ об’їздила.Учні так любили Івана Івановича, що ходили на його уроки не двічі на тиждень за розкладом, а майже щодня. І ми будемо завжди зберігати світлі спогади про нього.

У концерті взяли участь учні, викладачі естетичної школи, талановиті сільські аматори, згуртовані у ансамблі «Лучанські барви», «Музичний експрес», «Веселі дударі», сольно, у складі тріо. Аплодували їм гучно, підбадьорювали окриками.Здавалося, ніби підіграє і сам Іван Іванович. Адже у фойє виставили експозицію сопілок, свирілей та окарин його роботи, на яких тут грають. Зі світлин на стенді й на екрані дивився майстер, зафіксований на плівку в різні роки. Прозвучала його пісня «Ой колись багатим був», прозвучали популярні мелодії, сольні партії яких десяток років тому виконував на свирілі сам Іван Козаченко.Між музичними номерами прозвучала біографія майстра-митця, яку нижче переповідаємо.

А після концерту гості підняли келихи за упокій Івана Івановича, за збереження і примноження всього ним створеного і започаткованого.Перш ніж прийшов у музику, став столяром і працював на тракторі.

Іван Козаченко народився в селі Скоробагатьках Лохвицького району 15 грудня 1938 р. Коли йому було 7 років, батько приніс додому балалайку, дуже віртуозно на ній грав, і Івана навчив. Ще будучи хлопцем, Іван Іванович почує, що десь весілля і грає гармошка – стоіть і слухає, доки весілля не закінчиться.Закінчивши школу в селі Ждани, Іван подався на Донбас, де здобув спеціальність столяра-опалубщика. Трохи пропрацював у Харцизьку і повернувся додому, а невдовзі відправився на службу до армії.Потім влаштувався  на роботу до школи викладати трудове навчання і фізкультуру. Через рік пішов працювати в колгосп на тракторі причіпником.У 1960 році навчався на курсах баяністів-хормейстерів при Лохвицькій музичній школі. Повернувшись, багато грав на баяні, організував у Скоробагатьківському клубі хор.Доля кидала Івана Івановича з одного села в інше, з одного місця роботи на друге. Але впевнено вела назустріч музиці. Іван Іванович завжди  дивувався, як прийняв доленосне рішення про вступ до Сумського музичного училища. На той час йому 24 роки. Разом навчалися музиканти, які пізніше стали відомими і зробили чималий внесок у культуру Лохвиччини (композитор Юрій Левада, хормейстер Василь Пономаренко, викладач Олександр Захарченко).Після закінчення училища у 1969 році Козаченка запрошують до  сусіднього села Їсківців, а звідти – у Лохвицьку музичну школу викладати баян. Ще рік пропрацював завклубом, але від адміністративної роботи відмовився. Працював і у Сенчі викладачем класу фортепіано, потім знову у клубах.Їздили  виступали по полях, виступаючи перед ланками у перервах між роботою,  по селах і хуторах Лохвицького району і по області. Закінчилося це все, бо довелося переїхати на роботу до Срібнянського району Чернігівської області.У 1986 році врешті доля завела Козаченка до Луки – за запрошенням Івана Григоровича Левченка викладати гру на народних інструментах. Із 1986 до 1998 року Іван Іванович викладав сопілку, балалайку, бандуру. Саме під впливом книги Є. Бобровникова «Грай музико» починає виготовляти діатонічні сопілки різних діапазонів та жоломіги. Створює ансамбль «Веселі дударі».Сопілкарів знають не тільки в районі, а й у області. Ансамбль «Веселі дударі» є неодноразовим учасником і переможцем різноманітних конкурсів та фестивалів. Нині він продовжує існувати під керівництвом Івана Заяри.У 1986 році за сприяння Полтавського обласного відділу культури відкривається майстерня з виготовлення музичних інструментів. Робили всі духові інструменти – ріжки, окарини, українські свирілі, усю «сім’ю» сопілок: пікколо, сопрано, альт, тенор і бас. Але, на жаль, майстерня проіснувала лише кілька років. Після розвалу колгоспу припинилося її фінансування.Іван Іванович не припиняє виготовляти інструменти, адже це його улюблена справа. Публікації в пресі стають поштовхом для замовлень. Інструменти замовляли музиканти не тільки з України, але й із росії, Білорусі, Німеччини, Америки. Більше п’ятисот інструментів виготовив майстер.Переїзд Козаченка в Луку дав поштовх не тільки до виготовлення інструментів, але й до створення народного самодіяльного фольклорного ансамблю «Лучанські барви». Впродовж 25 років Іван Іванович був його керівником. Записував давні сільські народні пісні, понад сто пісень аранжував та впровадив у ансамбль. В остання роки життя був регентом церковного хору в Заводському.

С. НІКОНОВ Фото автора та В. Шрамко