1967-й… Необов`язково потрібно було мати іменну Зірку на Алеї Слави в Голлівуді, аби тебе охоплювало відчуття, ніби ти оскароносна актриса. Оскара цілком міг замінити диплом педагога. Досить екранізувати в своїй уяві таку картину: вчорашня студентка педінституту, а сьогодні – пані вчителька, отримавши направлення, приїздить у провінційне містечко чи село. Резонансна подія! Коли вона проходить повз, голови зустрічних повертаються в заданому юною вчителькою напрямку. Вона викликає неабиякий інтерес: хто така, звідки, надовго?.. А її інтелігентна лінія поведінки, манера елегантно одягатися, висока зачіска – бабетта – в стилі Бріжіт Бардо, оточення сприймає як зверхність, холодність і відчуженість від суєтного світу… І першими, хто розгледить добре і любляче серце освітянської «кінодіви», стануть її учні…
50 років тому, напевно, щось подібне переживала вчителька англійської мови Лідія Максимівна (СКОК) КОВАЛЬ, коли прибула до Лохвиці на роботу…

«Приходь, викрадай і одружуйся!» – лозунг древнього єврейського свята Ту бе-Ав або Дня Кохання (7 серпня). Вдягнувши біле вбрання, хлопці й дівчата влаштовували гуляння, під час яких намагалися знайти собі пару…
Кохання… З чим тільки його не порівнюють і як лише не називають! Це і храм двох сердець, і «Будинок людського щастя, в якому дружба зводить стіни, а кохання утворює купол», – за висловом Козьми Пруткова, це і клітка, як зауважує головна героїня фільму «Сніданок у Тіффані» міс Холлі Голайтлі (Одрі Хепберн):
– Люди не бувають чиїмись. Я нікому не дозволю посадити себе в клітку!
На що її хлопець Пол Варжак (Джордж Пеппард) відповідає:
– Знаєш, що з тобою не так? Ти – боягузка. І більш нічого. Ти боїшся підняти голову і сказати: «Життя є життя»… Люди закохуються, люди хочуть належати один одному тому, бо це – єдиний шанс стати щасливими. Ти називаєш себе вільною, дикою. І ти так боїшся, що хтось посадить тебе в клітку. Мала, ти вже в клітці. Ти сама її створила… Вона завжди буде з тобою, тому що, куди б ти не втікала – ти все одно прибіжиш до себе самої...
Але, врешті-решт, кожен сам вирішує, чим для нього є це розкішне почуття…

«Кращі лікарі на світі – ветеринари, адже вони не можуть запитати пацієнта: «Що Вас турбує?». Самі повинні знати» (У. Роджерс). Якраз із такими людьми «Зоря» спілкувалася напередодні їхнього професійного свята!

Коли у нашому маленькому містечку трапляється щось нове – одразу стає відомо всій громаді, а особливо тоді, коли подія пов’язана з людиною, яка працює на виду і спілкується день-у-день з великою кількістю людей. А хто не знайомий, то я познайомлю Вас, шановний читачу, з жінкою, що під тиском долі була вимушена переїхати з Донецька на Лохвиччину. Вона – вимушений переселенець. Це – Замша Оксана Анатоліївна. Пані Оксана зустріла мене щиро і привітно, а я, в свою чергу, швидко зрозуміла глибину її душевних переживань, життєвого досвіду і високого професіоналізму в обраній спеціальності. Я попрохала її, як очевидця воєнних дій, відповісти на декілька моїх запитань, пов’язаних із  нещодавно пережитими подіями в її особистому житті.

1 липня 2017 року відбулася зустріч однокласників трьох паралельних класів: А, Б, В через 45 років, випускників 1970–1972 років (8–10 класів) Лохвицької середньої школи №1 (нині Гімназія). Зібралося на зустріч традиційно біля пам’ятника Г.С. Сковороди, що неподалік колишнього приміщення колишньої школи, де навчалися (нині Медучилище). Постійно, вже 45 років, через кожні 5 літ саме на цьому місці, біля пам’ятника земляку-філософу збираються на зустріч однокласники. Тому виходить, як у однойменному серіалі – місце зустрічі змінити не можна.