На початку грудня минулого року створений у Лохвиці цех швейної фабрики «Міліруд» почав набір працівників і нині вже випускає готову продукцію. Досить набрати у вікні пошуку браузера назву торгової марки MILIRUD, щоб переконатися, наскільки він популярний: продукцію продають по всій Україні в багатьох «живих» та інтернет-магазинах. Доки господарі налагоджують виробництво в Лохвиці, ми скористалися можливістю поспілкуватися і спростувати численні плітки й небилиці, які переповідають і пишуть у Фейсбуці лохвичани, плутаючи навіть цей швейний цех із іншими підприємствами.
Попри свої значні успіхи та здобутки в бізнесі, наявність того, чим можна пишатися і від чого можна «зазнатися», Марина й Роман Міліруди виявилися молодими, привітними, щирими і простими у спілкуванні. Вони ніби заряджають своєю енергією, діляться проблемами так, наче ми знайомі половину життя. Пояснюють це прикладом своїх наставників, серед яких покійний мер Харкова Геннадій Кернес. І директор заводу, де 11 років Роман працював простим фрезерувальником, який, створивши успішне підприємство з 500 працівниками і придбавши «крутий» «Мерседес», продовжував вітатися з кожним робітником.
До Лохвиці подружжя з двома дітьми приїхало на початку війни. Марина перші 17 років жила в селі Ісківцях, там закінчила школу, потім поїхала навчатися в Харків і 17 років жила там.
– Виробництво під власною запатентованою торговою маркою MILIRUD ми налагодили в Харкові 2014 року, – розповідають Марина й Роман разом, доповнюючи одне одного. – Відтоді їздимо із власною продукцією на виставки «Київ Fashion», «Галичина Fashion», маємо власне виробництво на площі 200 м2, три магазини в Харкові, по одному в Києві й Одесі.
На початку війни ми оселилися в Лохвиці й після звільнення окупованої частини Київщини налагодили бізнес у Києві, орендувавши двоповерхове приміщення.
У травні вдалося знову налагодити виробництво у Харкові, хоча й у зменшеному вигляді – половина працівників виїхала за кордон. Повертатися не хотіли – було дуже небезпечно.
А потім стало помітно, наскільки багато виробництв по Україні закрилося, багато людей залишилось без роботи, переселилося. Тож ми вирішили половину свого обладнання вивезти в інше місце й налагодити виробництво там. Щоб дати роботу переселенцям, розширити бізнес, мати можливість підтримати ЗСУ.
Зупинилися на Лохвиці, знаючи, що зовсім недавно тут були велика швейна фабрика, ПТУ, де вчили кроїти й шити. Тобто є робочі ресурси. Але коли почали створювати це виробництво, нам пощастило набрати переселенців із Харкова. Це спеціалістки, які все життя працювали швачками в Харкові. Вони показали, як треба працювати, яким може бути темп, які можуть бути заробітки.
– А які перспективи в лохвичанок?
– Тут повно дипломованих швачок, кожна чудово шиє вдома. Але мало в кого є досвід, потрібний темп. Більшості складно зібрати готовий виріб із крою, бо на швейній фабриці працювали поопераційно. Тож нам потрібен технолог – фахівець, який пару днів навчатиме швачку, після чого та «наб’є руку» і працюватиме швидко та якісно. Наші досвідчені швачки працюють на результат і не сильно хочуть когось навчати. Зараз ми шиємо тільки один виріб – піжами. Тож технологом може стати хтось із досвідчених працівників колишньої фабрики, училища.
– Чому кожна швачка виконує всі операції?
– Така технологія переважає у великих містах, де немає зараз великих фабрик, є дрібні цехи. Швачка шиє весь виріб, контролює весь процес і відповідає за брак. Прасує виріб друга людина, пресує і приклеює флізелін третя, ставить фурнітуру четверта… Ми ніколи не працювали поопераційно в Харкові й навряд зможемо налагодити такий процес – хіба якщо до нас прийде технолог із таким досвідом. А швачок у Лохвицькому ПТУ вчили виконувати весь процес від початку до кінця, тож захочуть, перестануть боятися – зможуть.
– Тож скільки шиють швачки і скільки заробляють?
– Людина з невеликим досвідом пошиє за день 5 піжам. Це краще, ніж сидіти без діла й без заробітку. Невдовзі вона пошиє й 10. Людина з 15-річним досвідом шиє за день 40.
До нас приходили люди з ательє, які шили весь виріб, але повільно. Тепер у них збільшується швидкість, робота їм подобається, вони набираються досвіду і скоро отримуватимуть гідну зарплату.
Небагато перспектив лише в тих, хто хоче отримувати ставку, працювати абияк, мати повний соціальний пакет і в обідню перерву гуляти годин зо дві. Бо в нас зарплата залежить від виробітку.
– Чи багато залишилося вакансій, на кого чекаєте?
– Запрошуємо на роботу швачок, закрійника, адже можемо розширюватися. У нинішньому приміщенні може працювати до 30. Приміщення підготовлене до роботи – є освітлення, опалення, теплоізоляція, необхідна електромережа. У перспективі ми готові до розширення виробництва, готові орендувати додаткові приміщення. Хоча їх і доведеться переобладнувати.
Наше обладнання не найсучасніше, але нове й настільки високотехнологічне, що не потрібно бути спеціалістом. Наприклад, для роботи на машинах для пробивання петель і пришивання ґудзиків не потрібен фахівець – лише оператор, якому досить підкласти тканину й натиснути на три кнопки.
Навіть якщо ми повернемося в рідне місто, не плануємо згортати виробництво в Лохвиці. Будуть кадри – будемо працювати з Лохвицькою фабрикою дистанційно.
Тоді як місцеві задавали купу питань, думали, чи вийде в них, переселенці (які отримують невелику грошову допомогу) вже стояли в черзі й готові були працювати на тих умовах, які запропонують. Серед них були такі, в кого на малій батьківщині не лишилося нічого. Але вони прийшли чистими, охайними, налаштованими працювати. Радимо тим, хто планує влаштуватися на роботу (не лише до нас) спочатку уважно читати оголошення (де вказано, наприклад, що потрібні швачки З ДОСВІДОМ). І зателефонувавши, представитися, розповісти, що саме вмієте робити, а потім питати про зарплату.
– Чи варто пробувати свої сили швачці, яка не впевнена, що за день прошиє хоча б три піжами?
– Краще прийти й попробувати свої сили – сьогодні 3, а через тиждень 7. Принаймні доки в нас є вільні робочі місця. Коли штат буде майже повністю укомплектовано, це буде не доречно: раптом на цьому місці (за оренду приміщення, опалення й електрику якого доводиться платити) запрацює досвідченіша людина. Втім, багато хто захоплюється прикладом успішних колег, тягнеться і поступово наближується до їх рівня.
– Певно, про прибуток поки що рано говорити…
– Так. Поки що заплатили за приміщення, газ і електрику, зарплати, податки – і вийшли в кращому разі «в нуль». Нове обладнання ми придбали у грудні, воно має себе окупити. А далі – сподіваємось…
– Чи достатній маєте ринок збуту?
– З початку року працюємо з маркетологом і постійно його розширюємо. До війни це була налагоджена система, але 24 лютого її робота зупинилася. Доводиться починати з початку…
Власний дизайнерський одяг виготовляємо в Харкові – це потребує дуже високої кваліфікації. В Лохвиці плануємо виконувати замовлення інших підприємств, багато з яких через війну залишилися без власних виробництв.
– Скільки коштує виготовлення одягу й за стільки він продається?
– Подальша доля виконаних на замовлення виробів не в нашій компетенції. А стосовно продукції нашого бренду – на остаточну ціну впливають послуги маркетологів, менеджерів, логістика, реклама, участь у виставках-продажах (60–100 тис. грн)… Тобто не правий той, хто обурюється: «Пошили за 70 грн, а продають за 300». У ланцюгу від виробника до покупця все має свою вартість. А роздрібні ціни кожен може дізнатися в Інтернеті.
– Розкажіть тепер детальніше про себе. Як вам у маленькому містечку?
– Нині маємо житло в Харкові, найняли в Києві й у Лохвиці живемо то в мами, то в бабусі. Діти навчаються в гімназії. При цьому контролюємо виробництво в Києві та Харкові. Нелегко! Але воякам на фронті тяжче. Тому ми регулярно підтримуємо армію. Перераховуємо кошти у різні фонди, наприклад фонд Притули. Воюють два наших куми, друзі. Їм та їх товаришам допомагаємо напряму, виконуючи їх замовлення.
– Чому ви зайнялися виробництвом одягу?
– Марина навчалася в академії культури на факультеті менеджменту, – починає Роман. – Я тоді вступив до політехнічного університету, пропрацювавши 8 років на заводі фрезерувальником. Не полишаючи завод, здобув професію «менеджмент і адміністрування», отримав знання, необхідні для організації бізнесу.
– А я була в декретній відпустці після народження меншої дитини, – продовжує Марина. – Тоді в Україні тільки починали торгувати одягом через Інтернет. Поїхала на ринок «Барабашово» й побачила: все, що є там, продають у Інтернеті. Я набрала візитівок, зробила фото і почала продавати і Інтернеті речі з ринку. Мені переказують гроші – я їду на ринок, купую й відправляю. Популярні лосини закупила за відкладені на бізнес гроші.
– А потім ми відкрили в Харкові магазин одягу, – додає Роман. – Я взяв у кредит під «космічні» відсотки. Величезна кількість людей казала мені, що бізнес не починають із кредитів. Та я ризикнув і без сумніву, без страху ризику ми йшли вперед.
– У процесі торгівлі ми помітили, що на ринку не вистачає спідниць, – згадує Марина. – І у 2013 році запустили власне виробництво. Потім почали шити пальто, куртки. Потім наш асортимент охопив усе – від купальників до шуб і дублянок зі штучного хутра. Спочатку продавали всі вироби оптом, а потім паралельно створили власний бренд і почали працювати над його пізнаваністю.
В нас не було ніякої швейної освіти, не вміємо шити й досі. Бізнес, керуючись відомою мудрістю, обрали в тій сфері, де більша конкуренція.
– Але нам пощастило: хобі переросло в роботу, яка приносить задоволення, – посміхається Роман. – Ми – непогані організатори, не сидимо на місці, тому не боїмося труднощів, переїздів тощо. Звісно, не було й року, щоб не доводилося долати серйозні труднощі. Але витримуємо. Наша справа – організація роботи і збуту, закупівля тканини, вибір моделі… Модельєр-конструктор розробляє одяг за нашими ескізами, фотографіями. А потім, наприклад, треба доставити в Харків тканину з Хмельницького, ґудзики з Одеси, доставити зразок мені на примірку в Лохвицю, а потім надіслати його на доопрацювання модельєру в Київ.
Я найбільше довіряю собі, тому своїми руками зібрав усі меблі, всі машини, навчився навіть їх налагоджувати. У цьому нам допомагає також справжній фахівець, колишній директор ПТУ-27 Володимир Кузьменко. У нього виходить, адже сучасна швейна машина відрізняється додатковими функціями, а основа незмінна.
– Успіху вам і хороших людей на життєвому шляху!
С. НІКОНОВ
