Жителі Лохвицького краю пишаються видатними земляками, які стали відомими, здійснивши наукові відкриття, написавши книги, здійснивши подвиги… Серед таких особистостей – Анатолій Кабар – учений-біолог, директор Дніпровського ботанічного саду, викладач Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, автор численних книг і наукових робіт. Анатолій Миколайович народився і виріс у Лохвиці, а рід його походить із Ісківців (Синецьких). Буває на малій батьківщині, відвідує рідних і друзів під час відпусток.
Анатолій Кабар із дитинства був ерудитом, «ходячою енциклопедією». Мав гострий розум та чудову пам’ять. П’ятикласником вільно міг цитувати практично будь-яку сторінку енциклопедії «Жизнь растений» та ще й коментувати та аналізувати інформацію. У шкільні роки улюбленим його місцем перебування була бібліотека. Далі – більше і краще. Тож не дивно, що Анатолій став ученим. Нині він – директор ботанічного саду, викладач низки біологічних дисциплін. А у вільний час (який трапляється дуже рідко) він слухає хеві-метал та навіть виконує улюблені пісні, акомпануючи собі на гітарі.
Анатолій на пару років старший за мене. У школі ми часто спілкувалися на перервах. Варто було зачепити якусь цікаву наукову тему (не обов’язково з біологічної галузі) – і я чув переконливу й емоційну лекцію, отримував відповіді на численні питання. У тому віці в ті часи мало хто з наших ровесників умів так добре говорити, висловлювати й доводити власну точку зору. Тож те, що Анатолій став ученим і викладачем – яскравий приклад «сродної» праці.
У нинішньому навчальному році Анатолій Миколайович – доцент кафедри фізіології та інтродукції рослин, директор ботанічного саду Дніпровського національного університету ім. О. Гончара. Викладає антропологію, еволюційну теорію, генетику, еволюційні аспекти антропогенезу та антропогенетики, еволюційні аспекти біорізноманіття організмів, курс «присадибна шкільна ділянка», ландшафтний фітодизайн, фітоінженерію рослин.
Анатолій захоплено показує на екрані смартфона людей різних рас із різними типами облич, розповідає про походження людини, шляхи міграції первісних людей. При цьому озвучує результати власних досліджень. Серед них дати, що значно відрізняються від зазначених у підручниках.
– Чому після переважно ботанічних дисциплін ти переключився на антропологію?
– У моїх дослідженнях базовими є генетика й еволюційна теорія – основа всієї біології. Мені стало цікаво, як завдяки ДНК утворюється складна машина людського чи іншого організму. Моя викладачка еволюційної теорії Ірина Олексіївна Огінова так цікаво, доступно, захопливо і згідно з найновішими дослідженнями це все розповідала, що я захопився на все життя. Ще старшокласником я опановував генетику в Малій академії наук.
До того ж, я захотів дізнатися про власне походження. Адже в Україні всього близько 180 носіїв мого прізвища Кабар обох статей. Прізвище схоже на тюркське, але ж я білявий та голубоокий… Тепер я дізнався, що в Угорщині є таке плем’я – секлери, секеї, вони ж кабари. У 9 столітті їх привів туди князь Арпад, тікаючи від громадянської війни, яка точилася серед хазарів. Я дізнався історію своїх предків, спілкуючись із генетиками тюркського походження.
– Чи маєш доступ для обладнання, яке дозволяє досліджувати нуклеїнові кислоти?
– Не маючи достатнього для генетичних досліджень обладнання, я вивчив теоретичну базу. Працюю з викладеними у вільний доступ послідовностями певних особливих ділянок ДНК, які можуть надати вичерпну інформацію щодо походження людини за чоловічою та жіночою лініями. Можна порівняти гаплотипи, гаплогрупи різних людей, наприклад, Y-хромосомні лінії та мітохондріальні. Можна порівнювати наявність мутацій у тих чи інших лініях населення Землі. Адже використовуючи метод молекулярного годинника можна відібравши біологічні зразки, наприклад, у нас обох, проаналізувати і сказати, коли в нас був спільний предок за чоловічою лінією чи жіночою. Найімовірніше, що він знайдеться десь за 200–1000 років. Можна дослідити також і аутосомні маркери, які дають нам уявлення про загальну частку генетичного матеріалу різних народів та племен, навіть тих, які вже зникли. Так само можна визначити, коли наші предки перетиналися всередині нашого народу, скільки відсотків предків у нас були спільними. Скажу відверто, в Європі немає жодного народу із «чистою» кров’ю. Всі народи змішувались із усіма. Адже людина – екзогамний вид, тобто представники різних народів видавали своїх доньок за сусідів, чоловіків інших родів, племен, іноземців.
У Казахів і досі збереглося явище Шежире – треба знати своїх предків до 16-го коліна. Заборонено вступати у шлюб людям, які мають родичів до 7-го коліна. Народ поділений на роди, племена, джузи. Чоловіки рідко переходять із роду в рід, переважно тільки жінки. Так триває близько 400–600 років після об’єднання казахських племен. Сучасні дослідження показали, що 70% даних про родовід, які передаються із покоління в покоління, виявилися правдою. Але також виявилося, що 60% казахів – нащадки «чінгісханівських» монголів. А 40% – нащадки тюркських і скіфських народів. Звісно, всі гени перемішалися, але ж ті, які знаходяться у Y-хромосомі, передаються від батька сину і т. д.
– Як ти став ученим?
– Почалося з того, що коли я навчався у 1 класі, батько подарував мені дуже цікаву книгу «Життя на Землі» Володимира Уткіна. Книга була рідкісною, багато ілюстрованою, не кожному щастило її придбати. З тих пір я захопився біологією. А коли в 6 класі почав офіційне вивчення біології, став брати участь у районних і обласних олімпіадах. В 11 класі на обласній олімпіаді зайняв 1 місце. Всеукраїнська олімпіада проходила на базі Дніпропетровського державного університету. Там я познайомився з ученими, із деякими з яких працюю й нині. Того року учасників всеукраїнських олімпіад зараховували до університету без екзаменів. Так я прийшов на кафедру геоботаніки, ґрунтознавства та екології до Олександра Люціановича Бельгарда. Про геоботаніку (наука про закономірності розподілу рослинності на планеті в різних екологічних умовах, утворення їх угруповань) я нічого не знав. Але знав систематику, еволюційну теорію. Не знав особливостей формування рослинного покриву, особливо у історичному аспекті. Маю таку властивість: якщо дізнаюся, що чогось не знаю, дуже хочу вивчити і знати. Тож шість років провчився на цій кафедрі. Потім захистився у Олега Сергійовича Григоренка. Тема дипломної роботи – «Порівняльна характеристика ліхено- і бріофлори (лишайників та мохів) Дніпровсько-Орільського природного заповідника і Присамар’я Дніпровського». У заповіднику я проходив переддипломну практику, збирав зразки рослин, робив колекцію, визначав види. До цього мохи й лишайники на Дніпропетровщині вивчала тільки одна людина. За розміром робота сягала половини дисертації. Я вициганив пізніше її собі, зберігаю й досі. Виявилося, що в нашій державі результат дворічного дослідження нікому не потрібен.
Після закінчення університету я став працювати старшим лаборантом ботанічного саду ДДУ. Через рік вступив до магістратури. А ще через рік став аспірантом на цій же кафедрі.
Моя робота була пов’язана із ґрунтами ботанічного саду, обігом важких металів у ґрунтах, зокрема, змінених людиною. Ця робота була потрібна через те, що ботанічний сад розробляв проєкт реорганізації територій. Тож я розробив ґрунтову карту ботанічного саду.
2002-го я захистив кандидатську дисертацію, а 2003-го отримав диплом кандидата наук. Моя викладацька кар’єра розпочалася 2006-го року.
– Чому, будучи справжнім ученим, маючи високий інтелект, колосальні знання, досі залишаєшся кандидатом наук?
– Докторську дисертацію доки не хочу захищати, тому що це дуже накладно. Це стосується більше не знань і вмінь, які маєш, а того, як ти вмієш бути менеджером, як умієш заробляти і зароблені гроші впроваджувати в дисертацію. Скажу чесно, іноді легше захиститися на Заході, наприклад, у Німеччині, ніж у нас. Тому що тут це вимагає значного ресурсу та великих зусиль. На Заході потрібно шість публікацій по 14–16 сторінок у журналах, які реферуються у наукових базах «Web of Science», «Scopus», «Index Copernicus» та колектив профільних фахівців за напрямком твоїх наукових досліджень, що створюють вчену раду із захисту при одному із чисельних профільних навчальних закладів. Оформляєш із цих статей невелику за обсягом дисертацію, де немає нічого зайвого, подаєш її вченій раді, до якої входять, як мінімум, троє професорів із профільних університетів із цього напрямку – і відбувається публічний захист дисертації. Задають питання професори, надсилають їх усі бажаючі. За кілька днів після успішного захисту отримуєш диплом доктора наук. До речі, за кордоном немає вченого ступеня кандидата наук. Тобто магістр після захисту одразу стає доктором. І лише подекуди ступеню кандидата відповідає ступінь phD, тобто «доктор філософії».
На Заході для вченого не проблема захистити докторську дисертацію. Але потім потрібно постійно підтримувати свій рейтинг, публікуючи статті у тих же наукових журналах з високим індексом цитованості. Тоді як у нас доктор наук – авторитет до кінця життя, навіть якщо вже не здійснює ніякої наукової діяльності та деградував.
– Як одним із напрямків твоєї роботи став ландшафтний дизайн?
– У 2004 році між Нікітським ботанічним садом (Ялта) і Дніпропетровським університетом був укладений договір щодо селекції декоративних, плодових і підщепних гібридів мигдалю, персика та інших кісточкових культур. Я отримав близько 15 тисяч зразків насінин різних гібридів із Нікітського саду. І висіяв їх на підготовлених ділянках. У цьому сильно допоміг мені тодішній директор ботсаду Володимир Федорович Опанесенко, мій покровитель, який показав мені шлях у науку. Також було троє людей, які мені допомагали доглядати за рослинами, поливати їх ціле літо. Я почав проводити дослідження.
Але на продовження роботи потрібні були гроші. А виділяти їх ніхто не бажав – усі ми знаємо, як у нас ставляться до науки. Тому я вирішив реалізуватися в житті. Почав займатися ландшафтним дизайном – це спосіб вижити для вченого-ботаніка. Їздив на приватні ділянки, консультував людей, що і де краще посадити. 2006-го я працював переважно в лабораторії дендрології. Дуже добре знав рослини, як аборигенні так і інтродуковані, що ростуть в нашій Дніпропетровській області. Невдовзі я пішов працювати доцентом на кафедру садово-паркового господарства нинішнього аграрно-економічного університету. Читав там курси дендрології, екології, лісової таксації.
– Що це за дисципліни?
– Таксація – облік лісу: описи пробних ділянок, визначення запасів деревини; можна сказати, переведення лісу в гроші. Наука ця дуже потрібна, оскільки наші лісівники та працівники паркового господарства часто не вміють розрізняти навіть види деревних рослин, або зумисно ж цього не роблять. І коли пишуть у документах «клен», не вказують, який саме вид. А рослини різних видів та культиварів виду клену мають різну вартість. Один стандартний саджанець клена гостролистого цінного сорту може коштувати до 450 €. Якщо замість нього посадити звичайний гостролистий, можна покласти в кишеню круглу суму. Так часто і буває. До речі різниця в вартості саджанців іноді є суттєвою, а якщо мова йде про оптову закупівлю великих партій саджанців для потреб міського озеленення, то...
Дендрологія – наука про різноманіття деревних рослин. Щороку я возив студентів своєї групи (був куратором) до Криворізького й Нікітського ботсадів, до дендрарію в Умань, у Білу Церкву.
– Правда, що ландшафтний дизайн студенти вивчають за твоїм посібником?
– Якось мій знайомий Юрій Лихолат, завідувач університетської кафедри фізіології рослин, запропонував перейти на його кафедру й викладати подібні дисципліни. Я перейшов. Уже 2013 року в мене був диплом доцента. Я мав достатню кількість публікацій у наукових журналах. Так і вийшов мій перший навчальний посібник «Ландшафтний дизайн». До речі, нині випускаю його покращений ремейк зі схемами та ілюстраціями. Це видання для студентів, зроблене за міжнародними стандартами, в кінці кожного розділу містяться в тому числі і англомовні посилання на оригінальні джерела. Випуск усього 80 примірників першого тому обійшовся в суму близько 18 тис. грн. Коли книга була вже зроблена в електронному вигляді, довелося через Інтернет організувати збір коштів на її друк. Давали їх бажаючі отримати книгу в друкованому вигляді. Серед спонсорів – наша землячка Єлизавета Сачура. Зараз я формую другий том, пов’язаний здебільшого із дендрологією та типологією природних та штучних лісів. У майбутньому планую і третій том, де будуть в основному описи асортименту трав’янистих рослин та особливості їх використання в парково-садовому господарстві.
– Який твій доробок як селекціонера?
– На кафедрі фізіології рослин я працюю з 1999 року. Попри всі вище названі складності, маю плани все-таки якось, колись дописати докторську дисертацію. Цього року в одному поважному журналі з генетики має вийти моя стаття, пов’язана з моєю роботою над декоративними гібридами кісточкових культур, зокрема мигдалю, персиків, нектаринів (голоплідних персиків). Я отримав близько 10 декоративних форм цих рослин. Для роботи над плодовими формами потрібна велика кількість часу та витрат, а в нас постійний дефіцит робітників саду. Тож унаслідок селекції з 2004 року в мене зібралося 10 декоративних рослин – надзвичайно гарних, із великими квітами.
Цей мигдалеперсик – моя робота (Анатолій показує на екрані фото красивих квітів). Вони дуже декоративні, хоча й мають сухі, як у мигдалю, плоди з гіркими кісточками. Плоди не придатні для вживання, зате рослини дуже гарно квітують до 2 тижнів, мають гарне листя, гарну форму крони, стійкі проти хвороб, посухостійкі. Підходять для міського озеленення в умовах Дніпропетровська.
Взагалі ж селекція відбувається не лише за бажанням людини, а й самочинно. Еволюція продовжується, адже 60% видів у природі, не рахуючи переважно гібридних культурних рослин, є гібридами.
Велика проблема ботсадів – перезапилення між представниками близьких видів у межах одного роду. Коли в нас просять насіння тієї чи іншої рослини, ми надсилаємо. Але що виросте, не знаємо. Бо, наприклад, спіреї в нас 54 види і всі вони ростуть майже на одній ділянці. Вони генетично близькі, бо мали спільних предків можливо усього 5–10 млн років тому (для рослин це дрібниця). Бджолі ніхто не заборонить перенести пилок із квітки, наприклад, кантонської спіреї на квітку норвезької. Гібридизаційна інтрогресія – достатньо поширене явище, особливо в культурі.
– ЗМІ Дніпра часто розповідають про ботсад. Цієї зими бачу низку публікацій про те, як складно обігріти оранжереї за відсутності електрики, що чергувати й виконувати функції кочегара доводиться навіть директору.
– Наша робота – не лише наукова праця, а й боротьба за виживання, адже в наш час навіть не чекаємо значної підтримки від держави. Тому ми націлені на роботу з волонтерами, небайдужими до ботанічного саду людьми. Іноді саме вони допомагають нам придбати речі, конче необхідні для нашого виживання. Наприклад, волонтери допомогли нам зібрати кошти на щепоподрібнювач. Він допомагає утилізувати мертве гілля дерев, викорчуваний підріст самосіву і зекономити на транспорті для вивезення деревних відходів. Щепу ми кагатуємо і отримуємо біогумус або мульчуючий матеріал. Також подрібнені відходи потрібні, щоб самим обігрівати теплиці. Мінімальна температура, потрібна, щоб не загинули тропічні рослини, – плюс 16. Загальний об’єм, наприклад, оранжерей – 740 м3. Це три поверхи – верхні два і нижній – підвальний.
6 видів 10–15-метрових пальм, які ростуть просто у ґрунті оранжереї, цілком можливо, старші за сад. Їм по 90–100 років. Також старожилами є окремі фікуси, яких у колекції близько 32 видів. Мушмула японська сягає 15 м заввишки. Є дивовижні ліани, як, наприклад, доліхандра або ж бігнонія Котячий кіготь. Є невеличка колекція орхідей.
У колекції ботсаду близько 3500 рослин (не рахуючи близько 300 місцевих видів). У відділі дендрології (деревні рослини) – 1150 видів, у тропічній оранжереї – більше 800, решта розподілені між навчальними лабораторіями помології (плодові рослини), квітникарства, рослинництва і субтропічних культур.
Ботанічний сад ДНУ входить до Ради ботанічних садів та дендропарків України, Міжнародної ради Ботанічних садів із охорони рослин (BGCI). Ми спілкуємось із колегами та вирішуємо, як виживати в нинішніх умовах.
– Певно, можна заробляти на відвідувачах. Скільки коштує подивитися на дивовижні для нас рослини?
– Вхід для дорослого коштує для дорослого 45 грн, для дитини – 15. Для учасників бойових дій та переселенців вхід до саду теж пільговий. Лише до оранжереї вхід платний для всіх однаково, бо її працівники не встигають і доглядати за рослинами, і контролювати відвідувачів. Тому вхід за попереднім записом, ціна – 45 грн. Щоб відбулася екскурсія, має зібратися не менше 10 чоловік.
Також проводимо майстер-класи та інші освітні заходи, беремо участь у загальноуніверситетських заходах, ДНУ-фестах, які проводяться для приваблення абітурієнтів. Дозволяємо проводити фотосесії, приватні консультативні заняття.
Також ми є членами Міжнародної ради ботанічних садів із охорони рослин, як я уже згадував. Штаб-квартира цієї організації знаходиться в Королівських ботанічних садах Kew Gardens (Royal Botanic Gardens) у Великобританії. Організація займається допомогою ботанічним садам, сприяє обмінам генетичними ресурсами, займається проблемами охорони рослинного світу. Ми створюємо щорічно електронний каталог (делектус) видів, насінням яких можемо поділитися. Те саме щорічно роблять інші ботсади. Наслідком є постійний обмін, збільшення колекцій. А також здійснення основної мети ботсадів: збереження видів, які можуть зникнути в природі, та акліматизація і введення в культуру рослин у різних регіонах для їх господарчого використання.
–Чи може, наприклад, міськрада Заводського звернутися до вас і отримати для озеленення саджанці рідкісних рослин?
– Так. Але не безкоштовно – сад має заробляти, щоб вижити. У нас ціни рослин смішні. Максимальна ціна деревця – 500 грн. А невеличкі саджанці зовсім дешеві. Наприклад, кущик ялівцю рідкісного культивару в контейнері може вартувати 36 грн. Це не йде в порівняння з цінами, за якими продають саджанці розплідники. Донедавна ми продавали навіть саджанці гінкго дволопатевого, метасеквойї розсіченошишкової.
– Ти багато займався генетикою. Чи правда, що вчені-генетики не бояться так званих ГМО?
– Так, міфи про ГМО створені, щоб хтось купував утричі дорожче їжу «без ГМО», яка насправді не відрізняться нічим від звичайної. Юридичний термін «генетично модифіковані організми» є неправильним із точки зору науки. Адже генетично модифікованими можна назвати також, наприклад, гібриди або поліплоїди, сомаклональні варіанти, якими є більшість сортів культурних рослин. А от назва «генно інженерні або трансгенні організми» була б доречною. Методи генної інженерії – вирізання гену з геному одного організму й перенесення його до геному іншого за допомогою вектора –віруса, плазміди, транспозону, косміди, фаміди тощо.
Одним із напрямків генної інженерії є отримання сортів рослин, стійких до гліфосату – популярного гербіциду. Опосередкована шкода від невірного використання таких рослин може бути велика через те, що окремі фермери чи агрохолдинги іноді «для гарантії» вносять у ґрунт таку кількість гліфосату, від якої гинуть не лише буряни, а й усе живе, отрута проникає у ґрунтові води й водойми. При цьому стійка кукурудза чи соя чудово ростиме. Звісно, рослини в цьому не винні, адже дурнів скрізь вистачає.
Між іншим, те, чим займається генна інженерія, відбувається й у природі. Віруси переносять гени іноді між ніяк не спорідненими організмами. Тому, наприклад, у геномі людини близько 3% генів мають вірусне походження.
Перспективи генної інженерії величезні. Наприклад, хочемо, щоб помідор ріс за полярним колом – «вставляємо» йому ген стійкого до холодів бур’яна з родини пасльонових і отримуємо витривалий сорт. Хочемо, щоб рис ріс у морській воді – «вживляємо» йому ген якогось злаку з морського узбережжя.
Генна інженерія існує більше 60 років і завдання її – вирішити продовольчу проблему, яка виникає зі зростанням кількості населення планети. Існуюча нині заборона певних сортів рослин, як правило, є наслідком проплачених наукових досліджень недобросовісних вчених. Наприклад, під тиском італійських та французьких виноградарів розповсюдили міф про канцерогенність вина, зробленого з винограду стійких гібридних сортів винограду лисячого (Лідія, Ізабелла). Ці сорти ростуть в умовах помірного клімату, а виноградарям із півдня не вигідно, щоб вино виробляли де завгодно.
С. НІКОНОВ
На фото:
1. Анатолій Кабар із плодом далекосхідної ліани акебії.
2. Зі студентками під час навчальної практики.
4. Біля ліани чорного перцю. В центрі та праворуч – саговник відхилений і пальма сабаль пальметта.
