20 лютого лохвичанці Галині Тимофіївні Черкасець виповнилося 100 (!) років. На довгій дорозі життя їй випало пережити голодні тридцяті роки, окупацію Лохвиці фашистами, тяжку працю в Австрії, що входила тоді до третього рейху, повернення додому, роки вчительства не лише в рідному Лохвицькому районі, а й у Карпатах, навчання сотень учнів, сімейні радощі й горе, коли помер чоловік і ще багато-багато різних подій, що вмістилися в її житті…Коли я запитав ювілярку, як їй бачиться прожите, Галина Тимофіївна коротко відповіла: «Як у кіно…» Тож спробуємо і ми з читачами (а багато хто знає цю невеликого зросту худеньку жіночку) перегорнути кадри її років, що вмістилися у життєвій стрічці довжиною в століття
.Вона народилася на «Кавказі». Саме так називався цей куток Лохвиці у далекому 1924 році. Це нинішній район вулиці Ватутіна і її околиць. Зараз тут знаходиться, приміром, ветлікарня.Батько Галини Тимофій Кузьмич був гарним муляром – зводив будинки, клав печі. Люди були задоволені, бо піч його роботи ніколи не куріла. Цим і заробляв на сім’ю. А мати Галини Уляна Василівна (по-дівочому Красношапка) вела домашнє господарство, обов’язковим атрибутом якого тоді була корова. Вона ж і рятувальниця. Далі розповім чому.
Про своє дитинство Галина Тимофіївна згадує так:
– Нелегкі були роки. Я пригадую, як уперше йшла до школи. Це тепер батьки ведуть дітей за руку, знайомляться з учителем. А нас тоді ніхто за руку не водив. Сказали: «Завтра в школу», то наступного дня і менші, і старші дружно йшли до школи.
А ще батьки посилали нас, дітлахів, вистоювати довгі черги по хліб. Отут, вважай навпроти Благовіщенської церкви, була будівля аптеки. А поруч із нею був невеличкий дерев’яний магазинчик, де й продавали хліб. То ми з хлопцями й дівчатами займаємо чергу ще з вечора, та й гасаємо собі, бо хліб привезуть десь до ночі. Гуляли біля Благовіщенської церкви, що тоді була обсаджена акацією, паркану ще не було. Ото там і дочікувалися своєї черги.
Галина Тимофіївна розказує, що, як правило, це робила разом зі своїми вірними подружками, які жили по сусідству – Шурою Хоменко і Марією Хоменко. Батько останньої був чоботарем. У війну ця сім’я втратила двох синів. А ще згадує, що на їхньому кутку був колгосп «Прямий шлях». І біля колгоспної контори, що розмістилася в будинку колишнього поміщика Жука, жила сім’я євреїв. На жаль, прізвища вона вже не пам’ятає, але в післявоєнні роки їхній син був завідуючим Лохвицькою автостанцією, а донька – завідуюча піонерклубом, що розташовувався на місці теперішнього спортзалу.
Навмисне наводжу ці факти – можливо, хтось із читачів згадає ці прізвища. Все це історія нашої Лохвиці і поки є старожили, які можуть поділитися крупинками історії, потрібно її зберегти для нащадків.
На дитинство Галини Бараннік припали ще й голодні тридцяті роки. Ось як про них розповідає старожителька Лохвиці:
– Наша сім’я (це вже коли народився і мій брат Іван) мала лише невеликий город біля будинку і корову, вона нас, власне, і врятувала.Моєму дядькові, який працював у колгоспі «Прямий шлях», раз на день там давали поїсти. А батько був муляром. Як у радгоспі імені Мічуріна він будував будинки, то з дому завжди брав якусь посудину, бо там увечері давали якусь їжу і він приносив її додому.Потім на Сталінці (нині Заводське) запустили цукрозавод і почали теж зводити житлові будинки. То батько й там працював. Пайку хліба видавали і на нього, і на членів сім’ї. То він ті скибки складав і серед тижня приносив їх нам додому, щоб і нам було що їсти. Зі Сталінки йшов пішки до Лохвиці, а потім назад, щоб вчасно встигнути на роботу.
А ще, коли буяла акація жовтим цвітом, то ми його рвали і теж їли, бо він був солодким. А ще висушували і потім пекли з нього оладки. Та яка це була гіркота!..
До початку війни Галина закінчила вісім класів Лохвицької першої школи і вступила до Лохвицького педагогічного училища, де провчилася два курси. А потім почалася окупація. Німці насильно відправляли рабсилу працювати на благо їхньої арійської раси, найвищої, як вони вважали, як тепер рашисти.
– Я думала, що мене не заберуть, – згадує ті роки Галина Тимофіївна. – У мене були серйозні проблеми із зором, то думала, минеться. Дуже боялася за батьків, лякали, що їх теж будуть забирати. Тож коли вчергове почали масово забирати молодь, то загребли і мене.Потрапила я в Австрію, в господарство місцевого бауера. Хоча який він бауер – звичайний заможній селянин, як на сьогодні, та ще й інвалід. Але нас він не кривдив.У мої обов’язки входило доїти корів, овець, косити, полоти в полі, бо на город хазяйка нас не пускала, сама все робила.
Забрали в Німеччину і мого брата Івана. По дорозі він, було, спробував утекти, але не вдалося. Іван мав невеликий зріст, а йому випало працювати на якомусь ливарному заводі. Пригадую, як повернувся по закінченню війни додому, то не впізнати його було, такий худий та виснажений.
– Ви разом повернулися?
– Ні, Іван пізніше. Я як почула, що наші прийшли, то разом з іншими, відразу почала збиратися додому. Що могли взяти з собою, те брали і йшли через Альпи. Хто підводами, хто пішки.У Кернтені нас зібралося чимало – і вихідці зі всього Союзу, і поляки, і словаки… (Правильна назва цього австрійського міста – Фельдкірхен-ін-Кернтен. – Примітка автора). Там уже нас розсадили по вагонах поїзда, яким добралися до Чернівецької області.У Чернівцях багатьох жінок і дівчат відправили допомагати у місцевий госпіталь. Пропонували тут залишатися, але мені хотілося в Лохвицю. Тому, коли вже дозволили їхати, то поїздом я з Чернівців добралася до Сталінки, а вже звідти пішки прийшла додому, в Лохвицю…
З Чернівцями у Галини Тимофіївни буде ще одна зустріч, але це буде пізніше. Потрібно було доучуватися в педучилищі.
– А чому Ви обрали саме Лохвицьке педучилище?
– Мені подобалося працювати з дітьми. А ще наше педучилище славилося тим, що там влаштовували вечори, ставили концерти. Лохвицьке педучилище закінчив і мій брат Іван, і мій чоловік Григорій, з яким ми одружилися по закінченню училища.Їм разом випало знову повернутися в Чернівецьку область, куди погодилися поїхати вчителювати в гірські школи, де бракувало вчителів.
Григорій Павлович був завідувачем початкової школи, що знаходилася поблизу кордону СРСР, а Галина Тимофіївна – вчителем початкових класів. Було це в 1948 році.А в 1949-му у них народився первісток Володя, а Григорія Павловича забрали до армії, де йому випало служити на Далекому Сході.
Галина ж із сином повернулися до Лохвиці.
– Поки чоловік служив, мене направили працювати в Яшницьку семирічну школу, де дали четвертий клас. А як Григорій повернувся з армії через три роки і якраз у розпал навчального року, то його направили спочатку в Гирявоісковецьку школу, а потім ми стали працювати у Бодаквянській школі, де Григорій Павлович був директором, а я вчителем. З Бодакви ми поїхали, коли вже там добудували нову двоповерхову школу, а Григорія Павловича перевели працювати до райкому партії, – ділиться нескінченними спогадами Галина Тимофіївна.
Після Бодаквянської середньої школи, щоб не переривався педагогічний і трудовий стаж, вона короткий проміжок працювала в дитячому садку «Орлятко» зі старшою групою дітей, аж коли тодішній директор Лохвицької середньої школи №1 Олександр Сидорович Новохатній не запросив її на вакантне місце вчителем російської мови й літератури.
У першій школі Галина Тимофіївна пропрацювала до виходу на заслужений відпочинок. Це трапилося у 1979 році, коли за сімейними обставинами вона була змушена залишити своє любиме вчительство і допомагати ставити на ноги Яну, доньку молодшого сина Саші.
– Хоча за роботою скучала. Мені завжди подобалося працювати з дітьми. Так, серед них трапляються «вредні», але в мене таких не було. У мене були діти найкращі, – говорить ювілярка.
Я добре пам’ятаю її чоловіка, Григорія Павловича: на перший погляд – сувора, серйозна людина.
– А який він був у сімейному житті?
– Як людина він був добрим, трудолюбивим, не цурався ніякої роботи, – розповідає Галина Тимофіївна. – Був гарним сім’янином, але на першому місці у нього завжди була робота. І його смерть для всіх була несподіваною, бо своїми болячками він не дуже хвалився.
Допитуюсь у ювілярки, чи є якийсь особливий раціон, що дозволяє їй і по сей день мати таку світлу пам’ять.
– Нічого особливого – я всеїдна і пам’ятаю голодні довоєнні роки, коли й хліба не наїдалися. А так люблю червоний буряк, капусту, моркву, яйця, молочні продукти… Але в нашій сім’ї завжди був принцип: що наготували, те і їмо, – ділиться вона своїми секретами.…
У 2015 році Галина Тимофіївна невдало впала на східцях, виходячи з квартири. З тих пір її світ замкнувся у стінах квартири. Десь далеко в Ужгороді мешкає її син Володимир, якого теж уже підводить здоров’я. Ще далі, в росії, в Ульяновську живе її менший син Олександр. Його донька Яна, яку Галина Тимофіївна ростила маленькою, нині проживає в США, має двох синів, а для Галини Тимофіївни правнуків.У сина Володимира троє доньок, себто її онучок. До речі, кожна з них народила по двоє доньок. Тож у Галини Тимофіївни ще й шестеро правнучок. Найстаршій нині 21 рік. То може дочекаємося і праправнуків.
У Лохвиці про неї дбає племінниця, соціальний працівник і відданий випускник її останнього класу Віктор Маковецький.Ось така історія цієї жінки, що вмістила в себе і історію країни, якої вже немає, і долі багатьох людей, яких вона навчала та виховала справжніми людьми.
– Галино Тимофіївно, що б Ви порадили з висоти своїх 100 років?
– За що взявся – роби по совісті. Чого не можеш зробити – кажи відверто. Чого не знаєш – запитуй…
Післямова. Галину Тимофіївну Черкасець у день її сторічного ювілею, 20 лютого, прийшли привітати молодші колеги, вдячні випускники і керівники Лохвицької громади. Міський голова Віктор Радько і секретар Тетяна Даценко тепло привітали столітню ювілярку з таким вагомим рубежем у її житті, побажавши, звичайно, здоров’я і вручивши подарунки.Ще додам, що після першої частини публікації у попередньому випуску «Зорі», де ми просили читачів відгукнутися і пригадати імена сусідів Галини Тимофіївни тої далекої довоєнної пори, то відразу ж отримали відгук від нашої читачки. Лохвичанка, педагог із багаторічним стажем, Таїсія Олександрівна Верескун назвала прізвище єврейської сім’ї, яка теж проживала тоді на кутку «Кавказ». Це – Яків Борисович Агранович, який дійсно в повоєнні роки працював начальником Лохвицької автостанції і його сестра Ольга Борисівна Агранович, яка була завідуючою Лохвицьким піонерклубом і яку, за словами Таїсії Олександрівни, дуже шанували і діти, і дорослі. Сам же піонерклуб, згадує наша читатчка, був на місці нинішнього міського Будинку культури, а у дворі піонерклубу був волейбольний майданчик.Дякуємо нашим читачам!