Напередодні міжнародного Дня студента ми зустрілися з директором Лохвицького медичного фахового коледжу Анатолієм Царинним, який очолює навчальний заклад 18 років і 25 працює в ньому викладачем, пройшовши в медицині шлях від студента до головного лікаря Лохвицької ЦРЛ. Від директора ми дізналися, як живе нині навчальний заклад, що змінилося у воєнний час, які проблеми дошкуляють коледжу.
– Анатолію Дмитровичу, нині відбувається реформа загальної освіти. Чи відбуваються реформи в медичній освіті, як вони впливають на рівень підготовки студентів, випускників?
– Реформи відбуваються і в медичній освіті, і в медицині. Але я маю зустрічне питання: хоч одна реформа на сьогодні привела до покращення? Я бачу в першу чергу негатив. Утім, поживемо – побачимо…
Запроваджена служба якості освіти, нам доводиться постійно здійснювати самоконтроль, звітувати… Але самої якості немає. Хоча наші викладачі не змінилися, їм на допомогу прийшли сучасні технології, в тім числі мультимедійні.Пропрацювавши тут чверть століття, бачу всі деформації й викривлення.
Раніше при наборі в училище був конкурс до 4–5 претендентів на місце. А тепер не набираємо і третини від ліцензованого обсягу студентів. Приймаємо всіх бажаючих, часто з низьким шкільним рівнем підготовки.
– Тобто «двієчників»?
– На щастя, даючи загальну середню освіту (тобто вивчаючи програму 10–11 класів) ми їх «підтягуємо». Завдяки цьому більшість наших випускників успішно здають потім НМТ (національний мультимедійний тест) і вступають до вишів. Ці ВНЗ ми називали престижними, коли був реальний конкурсний відбір при вступі, а тепер і там можуть навчати всіх бажаючих. Наприклад, Національний медичний університет ім. Богомольця, КНУ ім. Тараса Шевченка, Харківська політехніка, Національний фармацевтичний університет. Тепер, правда, через брак студентів половина українських вишів під загрозою об’єднання або закриття. Багато студентів навчаються онлайн, перебуваючи за кордоном. Зрозуміло, яка якість. Я не розумію, як можна дистанційно навчати медицині. Але наше міністерство наполягає, щоб ми берегли кожного студента, тож і наші навчаються з-за кордону.
– Скільки саме студентів у коледжі?
– Зараз навчається близько 150, за ліцензією ми могли б навчати 530. Переважно вони опановують сестринську справу, майбутніх фельдшерів близько 10. Групи маленькі.Це легко пояснити тим, що 5 років тому в Україні було близько 510 000 випускників загальноосвітніх шкіл, зараз – 262 000.Батьки часто вивозять наших студентів-хлопців за кордон, побоюючись, що мобілізаційний вік можуть знизити.
– Тож і навчатися можна не надто старанно – все одно диплом дадуть?
– Попри такі обставини, є талановиті діти, які стараються, наполегливо працюють (не тільки в нас). У нас переважають сільські діти, які виконують настанови. Але є й такі, про яких і згадувати не варто.За іншими показниками, окрім кількості студентів, ми не здали. В цілому я задоволений студентами, з якими працюю. Сам викладаю студентам 3 і 4 курсів. Нам удається зацікавити дітей. Пріоритет вони вже самі для себе визначили. Звісно, є й нерадиві, які пропускають багато занять. Певно, то специфіка молодості, бажання й погуляти, і заміж вийти вдало. Ми боремося за кожного студента, його відстоюємо. Няньчимось іноді більше, ніж учителі зі школярами. Куратори груп тримають зв'язок із батьками, з громадськістю.
– Згоден, що можна чогось навчити студента дистанційно. Навіть замість проведення хімічного експерименту можна показати його відеозапис. Але ж як дистанційно навчити медсестру попадати голкою в вену?
– На щастя, зараз навчаємось очно. У лікарні є сертифіковане сховище, яким мають право користуватися наші студенти на території другого корпусу, що на території лікарні.
– Пам’ятаю, років 20 тому в ЛМУ навчалися студенти з інших областей, навіть із Західної України.
– На території Полтавщини є 4 аналогічні за профілем навчальні заклади. Судячи з письмових відгуків головних лікарів навчальних баз, де проходять практику наші студенти, вони точно не найгірші. Бази – це лікарні в Зінькові, Миргороді, Гадячі, Чорнухах. А ще рівень наших студентів підтверджує те, що вони продовжують навчатися у вишах, досягають значних успіхів у професійній кар’єрі.З-поміж аналогічних коледжів невеличкий конкурс при вступі зберігся лише в Полтавському базовому фаховому медичному коледжі.
А до нас раніше їхали, а тепер відмовляються, студенти з Миргородського, Гадяцького, Зіньківського районів. Причина – відсутність доріг. Люди змушені їхати в об’їзд, долаючи сотні зайвих кілометрів, добиратися ґрунтовками. Лише тепер, коли відбувається ремонт дороги між Лохвицею й Гадячем, у мене з’являється надія, що нею поїдуть до нас і студенти.
– Раніше про успіхи студентів коледжу на різноманітних мистецьких конкурсах і фестивалях, про святкові заходи писала не лише районна, а й обласна преса. Студенти об’їжджали школи й навчали дітей наданню першої допомоги. Чи маєте такі успіхи нині?
– Масові заходи відмінені з міркувань безпеки. Значні успіхи наші студенти мають у спортивних змаганнях. Але цього року і кількість змагань зменшена, багато які відбуваються онлайн.Раніше у нас відбувалися гарні заходи у вигляді вечорів відпочинку, тематичних вечорів, танців. Сьогодні задля безпеки не маємо права гучно вмикати музику. Кілька років тому ми взяли гран-прі фестивалю «Ліра Гіппократа», на якому змагалися 115 медичних вишів зі всієї України, а в журі були провідні мистецтвознавці, співаки, музиканти. Тепер виступи на сцені – на паузі. Наші студенти беруть участь у художній самодіяльності переважно поза стінами коледжу.Та все ж відбуваються і відкриті уроки, і спортивні масові заходи, і зустрічі з ветеранами російсько-української війни, студенти беруть участь у патріотичних акціях, допомагають військовим.Згадані Вами тренінги з першої допомоги ми торік ми провели у 88 школах не лише нашого району, а й на Роменщині, на Чернігівщині. Це не лише тренінги, а й інформування школярів про наш коледж, можна сказати, реклама. До нас охоче їдуть студенти з Роменщини, адже дорога в нормальному стані, часто їздять сумські маршрутки.
– Перед школярами студенти демонструють себе як майстри надання допомоги?
– Так, але я вважаю, так можна називати тільки людей із досвідом.У нас одразу після університету випускники отримують ступінь «магістр», що означає «майстер». Вони пишаються цим, але я вважаю, що майстром своєї справи можна назвати людину, яка має певний досвід, краще не одного року. Випускають в Україні, наприклад, медсестер зі ступенем «магістр». Вони можуть працювати, наприклад, викладачами сестринської справи або старшими медсестрами. Але на мою думку, керівні посади обіймати можуть успішно лише люди, які пройшли всі щаблі та знають усю справу зсередини. А недосвідчені довго не затримуються і справу розвалюють. Успішні керівники нашої лікарні свого часу закінчували училище, потім працювали фельдшерами, навчалися в інститутах і після інтернатури роками були рядовими лікарями. Тому вважаю, що у медицині шлях до рівня майстра дуже довгий і тернистий. Далеко не всі його витримують і долають.Вітаю зі святом наших студентів, бажаю їм успіхів, якнайшвидшої нашої перемоги в цій клятій війні. А ще – подолати довгий і тернистий шлях та стати майстрами, якими ми будемо пишатися!
