Із середини травня у своєму кабінеті, що знаходиться в Лохвиці по вулиці Героїв України, 51 (раніше – контора цегельного заводу) приймає психолог Яна Козачок. Фахівці такого рівня – рідкість у нашому містечку, тому раніше зазвичай земляки працювали із психологами онлайн. Ми познайомились із Яною, дізналися про її освіту, незвичайні психологічні методи, які вона опанувала й використовує, дивовижні результати її роботи, а також зазирнули в особисте життя.
Яна народилася й виросла у Заводському (тоді – Червонозаводському). Закінчила 11 класів ЗОШ № 1, потім навчалася в Полтавському університеті економіки і торгівлі (на той час – Кооперативний інститут). Змінила ряд професій, кілька років жила в жила в Польщі. Там скористалася послугами психолога і зрозуміла, що сама має опанувати цю професію й допомагати людям. Успішно пройшла низку етапів навчання й на момент відкриття власного кабінету мала більше 2000 годин практики.
Стіни кабінету Яни прикрашають численні сертифікати й дипломи, які свідчать про опанування різних методик, проходження різних курсів. Настільні книги – рідкісні підручники, присвячені новітнім методикам. Частина кабінету відгороджена спеціальною ширмою. Разом із розташованою за ширмою кушеткою це – реквізит для роботи в техніці медитації, коли клієнт і психолог мають бути дистанційовані.
– Яно, розкажіть про своє життя, чому Ви стали психологом і повернулися на малу батьківщину.
– Після школи я хотіла стати лікарем або прокурором, проте батько пояснив, що родині не по кишені здобуття цих професій. Сказав, що донька знайомого подає документи в кооперативний інститут на інженера-технолога: «Може, й ти подаси?» Я погодилась, паралельно подала документи на спеціальність українсько-англійського перекладача. Коли успішно здала екзамени й погодилася ставати інженером-технологом, запросили й на перекладача. Я довго плакала, але на другі екзамени не поїхала. Отож, ставши інженером-технологом із переробки м’яса, поїхала до Дніпропетровська, працювала помічником керівника на виробництві. Невдовзі повернулася в Заводське, працювала помічником бухгалтера на підприємстві «МТС Лохвиця Цукорсервіс». Потім – робота у сфері готельно-ресторанного бізнесу, в готелі для немісцевих працівників цукрового заводу.
У Заводському я вийшла заміж, народила дитину. А потім розлучилася й вийшла заміж удруге. Ми з чоловіком і донькою поїхали до Польщі, де живе моя сестра. Спочатку, не знаючи мови, я прибирала кімнати, потім стала офіціанткою в елітному суші-ресторані. Робота давала хороший дохід, але виснажувала. Тому це не приносило мені задоволення. Мій колега якось задав питання: «І скільки ти тут іще бігати будеш?» Це питання мене «включило» і я задала сама собі питання, чого хочу. Адже треба було щось міняти. Тіло вже подавало тривожні симптоми, адже я порушила хребет, носячи важкі кам’яні таці. Я зрозуміла, що психічно не справляюся, мені потрібен психолог. Терапевт порадив звернутися до психосоматика – фахівця, який працює і з психікою, і з тілом.
Таку спеціалістку мені вдалося знайти онлайн. Вона діяла одночасно і як лікар, і як слідчий. На першій же сесії я сказала: «Хочу цим займатися!»
– І Ви одразу взялися за навчання?
– Я довго працювала з цією психологинею. Потім училася психосоматиці за практикою «тета-хілінг». Далі пішла в «Європейську школу психології», навчалася там і пройшла рік практики. Потім опанувала клієнт-центровану терапію, вступила до магістратури Херсонського державного аграрно-економічного університету. Навчаюся в магістратурі вже другий рік. Паралельно навчаюся методу, який називається CPT – робота з травмою, посттравматичним стресовим розладом. Інші напрямки моєї роботи –аналітична психологія, глибинний психодинамічний підхід, клієнт-центрована терапія.
В Україну я повернулася у червні 2025 року. Цього більше 4 років хотіла дитина. Вона постійно питала, коли ми вже поїдемо додому, хоча чудово там жила, дуже добре навчалася. Приміром, польську мову знала краще за всіх у класі, де переважають поляки. І мені в Польщі не вистачало свободи – там набагато складніше створити умови, щоб займатися приватною практикою.
Моє вміння працювати з ПТСР знадобилося, адже він виникає у багатьох воїнів, які повернулися з війни. Розуміючи, що потребую ще ефективнішого інструменту роботи з травмою, я вступила до школи «Nellie health». Допомогла в цьому «Українська психотерапевтична ліга», членом якої я є. Зараз не лише навчаюся, а й практикую під ретельним керівництвом викладачів. У кінці року планую захищати магістерську роботу в університеті.
Цю справу люблю і розумію, що йшла до цього все життя. Як сказала одна з подруг дитинства: «Ну нарешті ти почала брати за це кошти!» Адже раніше просто так вислуховувала проблеми всіх друзів та знайомих. Тепер завдяки праці можу оплачувати дуже дороговартісне навчання.
Я постійно продовжую навчатися. Обираю курси з нових методик, опановую новітні досягнення. Безперервно навчаюся 4 роки й тільки після закінчення магістратури дозволю собі перепочити.
– Припускаю, що приймати на себе всі проблеми клієнтів важче, ніж тягати кам’яні таці з наїдками. Як психологи уникають впливу всього негативу, який приймають?
– Коли працюєш із людиною, переносиш на себе її думки й відчуття, стан. У психології це називається контрперенос. Відчуваєш дискомфорт, виникають незвичні думки, кам’яніє тіло. Розумієш, що тобі не ОК. І тоді від’єднуєшся від клієнта. Кожний психолог має для цього свою власну терапію і… свого власного психолога. Щотижня я проходжу сеанс зі своїм психологом.
Навчання зараз включає і теорію, і практику. У великих групах вивчаємо теорію, а практично працюємо у групах із 4–5 чоловік. Зустрічаємось онлайн. Один тиждень ти – психолог, другий – клієнт, третій – спостерігач. Мені пощастило, що у групі були дві вже досвідчені психологині.
– Чи заміняє спілкування з другом за пляшкою сеанс у психолога?
– Ми звикли до цього, бо нас не навчили, що якщо ти в думках почуваєшся на ОК, це проблема. «Потерпи», «все пройде», «це нормально», «так живуть усі», «краще не буває», «добре, що так» і т. д. Подібних установок нас навчили й не навчили дбати про свій внутрішній світ так, як дбаємо про шкіру, ротову порожнину чи волосся. А за кордоном така турбота настільки в нормі, що навіть у анкетах роботодавців є питання: «Чи маєте Ви психолога? Чи працюєте Ви з психологом?» Це говорить про те, чи в змозі людина адекватно витримувати реалії життя.
Друг не завжди готовий прийняти проблеми друга, іноді вважає, що його проблеми значиміші. Після нетверезого спілкування вони на ранок зливаються в кашу й доповнюють похмілля. Тож позитивний результат здебільшого відсутній, ще й алкоголь руйнує організм.
– Чому Ви відкрили кабінет у Лохвиці? Як наші люди ставляться до можливості роботи з Вами?
– Відкрила кабінет у Лохвиці, оскільки моя сім’я зараз тут. Чоловік відновлює здоров’я після двох років тяжкої військової служби на Запорізькому напрямку. Я працювала за кордоном і у великих містах України і зрозуміла: не важливі місце і стіни, а важливо, що відбувається між клієнтом і тобою. Дочка тут бачиться з бабусями, насолоджується дитинством.
Я відкрила кабінет зовсім недавно, до цього працювала тільки онлайн. Тепер зустрілася зі страхами. Коли я говорю про те, що відкриваю термінал і він буде називатися «кабінет психолога», мені відповідають: «О Боже! Ви страшніше податкової!» Запитую, чому й чую: «Тому що Ви все знаєте». Трапляється, що люди порівнюють мене з бабкою-шептухою чи циганкою, гадають, що просканую наскрізь…
– Хто долає згадані упередження й забобони?
– Першими до мене приходять ті, хто вже працював із психологом онлайн і хоче живого спілкування. Багато хто приходить на знайомство, для таких я зробила безкоштовними перші півгодинні сеанси знайомства.
– Скільки людей, які нас оточують, потребують підтримки психолога?
– Гадаю, 99 зі 100. Кожному потрібна своя підтримка і тільки зараз із власного досвіду я розумію, наскільки це важливо.
Коли ти прожив тиждень, усередині тебе піднімаються якісь сумніви. (наскільки б ти не був пропрацьований). Чи правильно я вчинила? А може в тій ситуації треба якось інакше прийняти рішення, піти іншим шляхом? Раз на тиждень ти приходиш – і перед тобою сидить людина, яка відображає…
Психолог не дає поради. У першу чергу він вислухає. А потім задасть багато питань, щоб витягнути відповідь на питання, що робити, із клієнта. Адже відповідь на твої питання завжди знаходиться в тобі.
– Чи використовуєте езотеричні практики, гіпноз?
– Ні, все значно простіше. Але практикую глибинну медитацію. Це передбачає методика «тета-хілінг», яка допомагає знаходити та змінювати обмежуючі переконання, страхи й блоки. Під час медитації людина знаходиться у проміжному стані між сном і бадьорістю, це сприяє діалогу психолога з клієнтом на глибинному рівні психіки. Завдяки цьому методу я сама колись вийшла з глибинної кризи.
Для кожного клієнта підбираю метод консультації, тому що використовую і глибинний, і аналітичний, і клієнт-центрований. Зараз використовую для роботи з травмами метод CPT (когнітивно-поведінкової терапії), який іще тільки набирає обертів в Україні. Зараз відбувається навчання CPT перших 30 українських психологів, я – одна з них. Навчання здійснюють американські фахівці через перекладачів, яких організувала «Всеукраїнська психотерапевтична ліга». Переклали й видали друком американський підручник CPT – тепер це унікальна книга, існує лише кілька десятків примірників.
– Наведіть приклади свого успіху.
– Серед отриманих відгуків люди часто пишуть: «Я не знаю, як Ви це робите, але в мене вийшло». Я завжди говорю: «Роблю це не я, а Ви. Я – тільки той місточок з’єднання Вашого фізичного тіла з Вашим внутрішнім світом. Я – помічник і ми разом вибудовуємо цей місточок, по якому Ви вільно рухаєтесь від фізичного тіла у внутрішній світ».
На одну консультацію до мене прийшла подружня пара, у якої була криза. Я з парами працюю не більше трьох консультацій, а потім або скеровую їх до сімейного психолога, або раджу кожному попрацювати з окремим психологом. Для одного психолога вести роботу з обома з пари – неетично, «неекологічно». Зі мною залишилася дружина, чоловік вирішив, що він психолога не потребує. Із дружиною ми періодично, з перервами, працювали більше року. Врешті жінка зрозуміла, що треба розлучитися і зробила це. Після цього нарешті почала займатися улюбленою справою. Гадаю, в неї зараз усе добре.
Іноді клієнти після серії успішних сеансів звертаються чи беруть один сеанс, щоб подякувати, повідомити, що все добре.
Є клієнтка, яка не могла знайти спільну мову зі своїм на той час п’ятирічним сином. Ми вирішили проблему. Минуло 2 роки. Вона раз на 2–3 місяці бере консультацію на 2–3 години.
Якось зателефонувала жінка й повідомила, що її 21-річний син у тяжкому стані: вдарився в алкоголь, п’яним висловлює суїцидальні думки. Чоловік сказав, що розуміє проблему і погодився прийти. У нас було 4 сеанси медитації та 2 простих консультації. Після того жінка постійно мені дякує, вітає у соцмережах із усіма святами, хоча минуло 2 роки. Син не дружить із алкоголем, працює, закохався у дівчину, зробив їй пропозицію одружитися…
Мама, побачивши, що в сина все налагодилося, прийшла і сказала, що їй не вистачає чоловіка. Я сказала: «То малюйте свою казку…» У нас відбувся один сеанс. Через півроку вона повідомила: «Не знаю, як ти це робиш, але зараз я кайфую. Я вийшла заміж, живу в Італії». Я наголосила, що це її власна заслуга, а я тільки допомогла.
Так виходить із людьми, які хочуть змін, але не знають, як їх здійснити. Адже я працюю над зміною мислення. Моя магістерська робота називається «Зміна деструктивного мислення на позитивне в умовах війни». Людям важко вийти з негативу на позитив. А потім далі процес змін ніби сам пливе. Інакше ми «пливемо» по накатаних до нас коліях, не замислюючись: «Чого хочу я?» Хто наважується зійти і стати на нову площину, почати новий рух, той рятується.
Напередодні міжнародного Дня студента ми зустрілися з директором Лохвицького медичного фахового коледжу Анатолієм Царинним, який очолює навчальний заклад 18 років і 25 працює в ньому викладачем, пройшовши в медицині шлях від студента до головного лікаря Лохвицької ЦРЛ. Від директора ми дізналися, як живе нині навчальний заклад, що змінилося у воєнний час, які проблеми дошкуляють коледжу.