Про трагічні події вересня 1941 року, що відбулися в урочищі Шумейкове, написана не одна стаття і видана книга. Навіть офіційно окреслено число загиблих – в межах 800 чоловік. Щовесни і щоосені тут відбуваються заходи по вшануванню полеглих у тому нерівному бою з фашистськими окупантами. Меморіальний комплекс постійно відвідують сотні туристів. Все це так. Але є й інше.

Лохвичан же безумовно цікавить те, як це реформування безпосередньо відобразиться на їхніх стосунках із медичними закладами. Чи вдасться їх зберегти у тій мережі, що є нині? Як зміняться підходи у стосунках лікар – пацієнт? Що нам взагалі очікувати від медичних реформ?

Йому виповнилося лише 25 (!) років, але вони насичені такими яскравими і зразковими моментами, яких декому бракує за все довге буття.

Лохвицький район останнім часом знову «на слуху». Жвава дискусія у мережі Інтернет, полярні думки у приватних розмовах пересічних лохвичан і куди ж ти дінешся від сарафанного «БіБіСі» (баба бабі сказала) – лише посилюють актуальність теми.  А причиною всього цього є лише ідея створення Лохвицького національного природного парку. Що він собою представляє, яку користь чи шкоду принесе – кожен трактує на свій розсуд, виходячи з власного розуміння чи зацікавленості, а подекуди – й через упередженість та необізнаність. Тож спробую і сам вникнути у суть теми, бо порозмірковувати є про що. А розглядати ситуацію лише в контексті конфлікту – значить звужувати суть проблеми. А вона лежить на поверхні, коли мова йде про збереження природи.

Минулого року у господарствах, що обробляють землю у Харківцях, Гаївщині, Бербеницях, змінилося не тільки керівництво, а й безпосередньо їх власники. Що змінилося з їх приходом? Яку стратегію діяльності вони сповідують? На яку перспективу розраховують? Про це ми вели мову з директором ТОВ «Гаївщина Агро», ТОВ «Стоколос» Анатолієм Петровичем Заславцем та директором ТОВ «Харківецьке» Олегом Юрійовичем Карабкою. З їхньої спільної відповіді й викристалізувалася картина господарської діяльності цих господарств у складі холдингу.

Якраз напередодні Нового року у козацькому селі Хрулі відбулася вікопомна подія. Тут з’явився храм Божий. І хай він невеликий за розмірами, свого роду капличка, але в цьому освяченому приміщенні можна здійснити всі церковні таїнства.

Які ще епітети можна віднайти, щоб вихлюпнути ту бурю емоцій, що охопила суспільство після оприлюднення електронних декларацій так званої політичної еліти країни – високопосадовців, народних депутатів, суддів, прокурорів, податківців… Те, про що й так говорили в народі, випливло на поверхню. Хай невеличка верхівочка цього айсберга, однак... Захід, навіть МВФ приходять до тями. Навіщо Україні позичати гроші, коли лише у народних депутатів на руках задекларовано 12 мільярдів гривень!

Людська пам’ять… Цупка, вічна, істинна. Вона тримає в собі не лише ореол сьогодення, а й осколки минувшини, що особливо цінно з огляду нашої непростої історії. Голод 33-го – в її переліку. Пригадую, як відразу після школи, у 1975 році, привелося побувати в одній сім’ї, що мешкала у доволі давньому за віком будинку на Подолі у Полтаві. І зараз перед очима високий на зріст, лисий, як Котовський, господар того дому. Але не це так врізалося в пам’ять, як його майже посинілі, опухлі ноги, які він безперестану грів у гарячій воді.

У районному Будинку культури відбулися урочистості з нагоди Дня працівників сільського господарства. У залі зібралися представники  всіх сільськогосподарських підприємств району, лідери виробництва.