Наркоманія – це злочин… В першу чергу, це злодіяння проти самого себе. Слово «наркотик» міцно увійшло в наше життя. Ми звикли чути його з екранів телевізорів, з динаміків радіоприймачів, ми читаємо про наркоманів практично щодня в газетах і журналах ...
Втеча від непривабливої дійсності – основна причина, яка штовхає людей у пазурі згубної наркотичної залежності.
Один постраждалий на форумі зізнається: «…той самий перший раз зламав всі мої стереотипи про наркотики. Я відчував нереальну ейфорію, мене почало цікавити все, що знаходилось на кухні, всі звичні речі заграли в новому світлі, у мене «відкрилися очі» по-новому… Навіть корнішони з чорним хлібом здалися заморським делікатесом… Минуло два дні, тусовка закінчилась, всі роз`їхались, крім одного... Цього надокучливого гостя не можу позбавитися і по цей день – наркотик…».
А інший відписує: «Повірте, наркоманія цілком виліковна! Головне – потрібне сильне бажання самої людини. Я знаю багатьох, хто бавився цим «ділом. З часом вони подорослішали, усвідомили і всі врятувалися від цієї чуми. Деякі з них стали порядними і солідними людьми, які працюють на хороших посадах, у всіх є родини. Не падайте духом. Саме головне – бажання…».
…Неможливо повернутися в минуле і змінити свій старт, але можна стартувати зараз, щоб змінити свій фініш! Саме таку історію (герої та обставини – реальні, змінені лише їхні імена) – зі щасливим фіналом – пропонує читачам «Зорі» наша активна дописувачка Світлана Дейнека.
Випадок, що трапився зі мною у Лохвиці, влітку, і по сьогодні бентежить свідомість.
...До мене привіталася жінка, яка знала моє ім’я. Я, звісно, відповіла, але зловила себе на думці: «А де ми могли бачитися?». Цікавість змушувала обернутися і раз, і вдруге, і втретє. А вона все ловила мій погляд. Аж поки я не впізнала в незнайомці подругу з мого далекого дитинства.
Єва?! Бувши дівчам, вона не вирізнялася талантами до шкільних наук, але яка ж вона була гарна! З нею легко було спілкуватися, вона була активна у шкільному житті, об неї частенько спотикалися погляди однолітків. Єва залюбки виконувала всю хатню роботу, а справжнє захоплення її було у створенні кулінарних шедеврів!!! Теплі і довірливі стосунки були у родині. Всі любили один одного і оберігали. Але що могло трапитися, щоб до невпізнання змінити жінку? Від тієї Єви, що я знала в юності нічого не залишилося, хіба що ім’я… І я збагнула, що тільки трагедія в особистому житті могла підвести до стану безсилої, беззубої, згорбленої і зневіреної у власному майбутньому людини.
Ми міцно обнялися. Єва непідробно була рада нашій несподіваній зустрічі. Коли ж емоції ущухли, я насмілилась запитати про особисте, а коли зрозуміла, що оповідка буде не за останні рік‑два, а за все життя – ми домовилися зустрітися там, де нам ніхто б не заважав, де було бтихо і затишно.
Ми попрощалися, а я почала ловити себе на думці: «А чи не передумає, а чи довіриться мені, як раніше було в юності, коли знали всі таємниці одна одної. А чи зможу я перейнятися її проблемами і якщо й не допомогти, то хоча б не зашкодити! Та і як бути з історією, довжиною в людське життя? Вона стала тією такою під впливом збігу обставин, чи від простої людської слабкості...»
Те, що Єва одразу після закінчення школи вийшла заміж за коханого, хазяйновитого хлопця Євгена, і що вони влаштувалися працювати на приладобудівний – я знала. Але в подальшому нас розвело життя на довго і на далеко.
Єва була пунктуальна. Скромно одягнена жінка здавалася спокійною й урівноважено. Я відразу відчула віру і довіру до себе. Як спрагла людина нестримно бажає напитися води, так Єва бажала говорити, говорити, говорити…
– Знаєш, як батьки померли? Зразу батько, а через сорок днів мама. Люди мої найдорожчі! Як ми жили! Ось один тільки приклад. На те, щоб когось обмовити, мама говорила: «Колупайся у своїй мисці!». І все.
Коли маму поховали, наче весь світ обірвався. Залишилася жити з бабусею, хворою на рак, яка мала 82 роки. Чоловік вживав горілочку все частіше й частіше. П’яним розпускав руки. Бита тікала до бабусиного ліжка, а безсила людина шепотом благала не глумитися над її онучкою. А згодом завів собі і жіночку для втіх. А діток було уже двоє…
Тільки з роками зрозуміла, що потрібно було «відпускати» будь‑яку ситуацію, ображатися не більше п’яти хвилин і спілкуватися далі… Не переходить «межі» в стосунках.
Так ось... Одного разу на 8 Березня запросили нас на гостину. Я готувалася взяти з собою наїдки, а чоловік пішов, мовби по квіти. А повернувся п’яний. З самісінького порогу я отримала удар в ніс. Миттю налилися кров’ю очі, розпухло обличчя. Я втекла з дому до кумів, а куми вживали наркотики...
В ті куми я потрапила випадково. Жінка, що мала кумувати, виявилась вагітною. Пропозицій чи примусу ніколи від них не було. Я була спокійна. Але тут ситуація інша. Заревана, заюшена кров’ю, я, не думаючи про наслідки, погодилась на дозу. Спитала тільки: «А що буде?». А кума відповідає: «Не знаю, що буде, але ревти точно перестанеш».
Вона була не права! Достеменно знаю, що з того моменту я почала плакати по-справжньому. Тільки вона мене вколола – наступив незбагненний стан. Все гарно, спокійно, піднесений настрій, прилив сил! Я цілу ніч прала руками, переробила безліч всяких справ, потім заснула. Прокинулась, а в пам’яті ті відчуття! Це була моя фатальна любов до наркотика з першого уколу. Ця любов угамувала мій фізичний і душевний біль. А мені було 28 років...
З домашніх ніхто нічого не помітив. Коли набиралося багато роботи, я бігла попросити хоча б трішки. Грошей з мене не брали і один раз в дві неділі мене влаштовувало. Бо це було поки що бажання. Два роки ніхто не помічав мою пристрасть! Чоловік дуркував – а мені було просто і легко. Замовляла на ранок і вечір. І їм хороше, і мені до тих пір, поки видачу припинили і почали «доїти» з мене гроші. 5–10 карбованців. В один момент без дози почалася ломка: викручує ноги, психоз, немає сну, біжать соплі, нервуєш з нічого. Листочок з дерева упав – злість, ложка упала – скаженієш.
Пішла на зустріч з чоловіком, який у минулому був лікарем. Він говорить: «Дай 3 карбованці на розчинник – через 40 хвилин буде готово».
Для мене це було щастям. Наркоман завжди впізнає наркомана. Він мене викрив, хоча я присягалася, що це не для мене. Чоловік був совісний, і попереджав про серйозні наслідки, а я благала про одне – навчити виготовляти. І пішла ця «варка» впродовж одинадцяти довгих років. А 90‑ті – роки розпусти, наркоти, безробіття і безгрошів’я. Магазини пусті. Розчинник шукали в магазинах по глухих селах. Лазили по чужих городах по «злак радості» – мак.
А чоловік постійно п’яний спить, приміщення провітрю – і всі кінці. Люди здогадувались – пішли розмови. А ж «всілася» так, що не втерпиш. Кололась уже чотири рази на добу. Варить, варить, варить і продать, щоб купити складники. Дітям купувала шоколадки, цукерочки. Діти мої, діти! Вони до останнього вірили мамі!
Пішла глибока залежність. Бажання зникло, а виникла потреба. Вранці мати не готує діткам сніданок, а готує собі наркотик! А інколи такий ранок розпочинався аж під вечір, коли знаходилась доза.
Почала навідуватись міліція, щоб спіймати мене на «гарячому». Я цього боялась. Домовилась із подругою, щоб та приносила дозу в умовне місце, а я виходжу і забираю. Одного разу Євген запримітив те кляте умовне місце і заніс той шприц до хати. Мене уже ламало. На колінах благала чоловіка, я просила віддати того шприца. І тільки тоді, коли я при ньому проколола собі вену, він упевнився, що я наркозалежна. Ну та нічого...
Чоловік п’є – я колюся!
Євген відразу скористався ситуацією. «Я – каже, – п’ю тому, що вона наркоманка!» Одного разу зібралася з силою волі і наважилася зупинитись. День страждаю, а вночі сниться, що біжу, находжу, колюсь.., прокинулась – а немає нічого!
...Помирає від цирозу печінки та кума, що мене вперше вколола. Приїхали віруючі люди і винайняли поряд будинок. Познайомилися і почали спілкуватися. Ця дружба привела мене до покаяння і помандрувала я до Центру реабілітації у Кременчуцькому районі, с. Ковалівка. Народжувалась надія – помирала зневіра. А ще хотілось подивитись, яке там життя і люди.
Так ось. На стіні висить статут цього закладу, з яким ти або згоден, або ні. Згоден – підписуєшся, працюєш там і живеш. Але залишити заклад можна за бажанням будь‑коли. Спонсори постачали різні продукти харчування, а ще ми доглядали курей і свиней. Було багато городини. Я готувала там їсти, обробляла город. Ніхто не гнушався ніякої роботи. У неділю – славим Господа. Жарили шпикачки, сало, пили чай з печивом. Спілкувалися і було хороше. Відновлювалися там алкоголічки та наркоманки і останні були наймолодшими. Перебувала там цілих три місяці.
Повернулася додому, зустрілася з «друзями». «Як справи, чи не бажаєш, а у нас є…» І все з початку.
Після цього «відвідала» і психдиспансер на «шведській», і кризовий наркодиспансер, і знову поверталась, і поверталась у безодню. Мої домашні уже і просилися, і молилися. І дітки і вся чоловікова родина просили у Бога для мене зцілення.
Одружився син – не зупинилась. Народилось онучатко – не зупинилась!
Одної світлої днини синок взяв мене за руки і почав говорити. Сльози застилали очі, плакала навзрид від вдячності моїй дитині. І вирушили ми до Полтавського кризового наркологічного диспансеру. Там зняли ломку. Персонал лікарні спілкувався з нами, як зі звичайними людьми (що надзвичайно важливо). Потім Решетилівський реабілітаційний центр. Працювали цілий день, психологи вели повчальні бесіди. Возили на забір крові на ВІЧ. Був такий тест. Кожному дають шприц із кров’ю і розпитують про асоціацію. Хтось тремтів усім тілом, уявляючи дозу, хтось бився головою об стіну. Я ж, на диво, нічого подібного не відчувала. Спокійно пройшла процедури і повернулася до палати. Промайнули три неділі необхідні для лікування. А я уже знала, напевно, що зроблю по приїзду до додому. Як добралась до рідної домівки і «тупо» змінила коло спілкування.
Вітання і не більше.
А відразу не перемінишся.
Депресія не покидала дев’ять місяців. Приходить бажання – відволікай себе чим можеш, терпи, завантажуй себе непосильною працею. Але тримайся.
І настав той благословенний час, коли почала працювати залюбки на городі, завжди в настрої, в гуморі. Господь звільнив мене від пагубних звичок. Налагодилися сімейні стосунки, навчилася любити людей.
І тут розпочалися проблеми зі здоров’ям. Гепатит С, шлунок, підшлункова, печінка, нічні приступи астми. Від кашлю чи чхання ламаються ребра. Третій рік на другій групі інвалідності.
...Сьогодні я скажу вам, єдине, що не під силу людині – повернути час. І молодим, і не дуже потрібно затямить, що ніколи, ніколи, ніколи не пробуй того, чого ти не знаєш.
В моєму випадку одне вживання спричинило звикання. Є такі люди, що і за тридцятим разом не розуміють, що уже на гачку! Але якщо уже і трапилось таке лихо – біжіть, кричіть і просіть про допомогу.
Р.S. Вся ця історія – це не безтолковщина. Сповідь наркомана – людини невдахи. Та і щоб про таке писати, наче і ума багато не потрібно…
Тільки при одній умові, що занадто багато свіжих могил на кладовищах, де з фото на нас, нині сущих, наче з докором дивляться очі молодих, нереалізованих людей.
Ведь всего‑то один укол,
Это так, ерунда, прикол.
Зато кайф, блаженство, истома.
И особенно – если дома.
И длинна еще жизни нить…
Почему бы не повторить?
Повторил – разве это тема?
Так ведь делает вся богема…
…Больше выбора нет – или‑или.
Ведь врачи
уже приговорили…
И не руки – сплошная рана.
Мама, мамочка,
мне еще рано…
Лишь когда я дошла
до края,
На тебя я молюсь, родная.
Світлана ДЕЙНЕКА,
м. Заводське
Ви також можете прочитати цей матеріал у друкованому виданні газети "Зоря" №89 [11252] від 18 листопада 2016 року