У своїх піснях на честь святого Миколая Церква співає: «На висоту чеснот підніс ти себе і славним Чудотворцем у мирях явився; почиваючи тілом у Барі, духом ти всюди одвідуєш вірних і всіх із біди визволяєш, достойно честь приймаючи, між святителями прославлений угоднице Хрестовий».
19 грудня – веселе народне свято. Колись господарі варили пиво, скликали гостей: пили, гуляли, веселились. А по обіді запрягали найкращих коней в «козирки» і з піснями та веселими вигуками їздили навколо села – «…бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!».
Немає на нашій землі жодної християнської хати, де не було б на стіні образа святителя Миколая. Немає душі, що не горнеться до цього великого святого, бо він для нас, християн, з давніх-давен – правдиве правило віри і уособлення сумирності. Усі ми любимо Миколая Угодника і звертаємося до нього зі своїми потребами, бо серце чує і знає, що він колись, за свого життя, був добродієм для християн, отож, і сьогодні цей святий може подати нам руку допомоги в нашій біді. Своїми молитвами Микола Чудотворець утихомирює бурю на морі, рятує хворих, підтримує в далекій і важкій дорозі. Він без ліку творить добрі діла, завжди відгукується на молитовні звертання до нього, є особливим покровителем діточок.
Я ж особисто пройнялася любов`ю до Миколи Чудотворця ще в рожевому дитинстві. А посіяла ці зерна любові у моєму серці мама, розповівши дивовижну історію з життя, яку крізь десятиліття пронесла на пелюстках своєї пам`яті: «Велика Вітчизняна війна закінчилася. Нарешті люди зажили у відносному спокої – по селищі не снували німці, не падали бомби на хати, відпала необхідність годинами сидіти в темних, сирих погребах, перечікуючи бомбардування. У чию оселю не прилетіла чорним птахом «похоронка», там з вірою і надією чекали повернення з війни сина, батька чи чоловіка. Про нашого тата не було ніяких звісток уже довгий час. Кожен день в нашій родині закінчувався однаково – мама збирала своїх дітей у світлиці, де ми всі разом ставали навколішки перед образами і щиро молилися, щоб наш батько повернувся з війни.
Одного вечора після молитви ми полягали спати. Притомившись за день, я з насолодою пірнула у теплі пригорщі лежанки. Сон, хіба-що легкою пір`їнкою, торкнувся моїх повік, аж раптом бачу, до хати заходить невеличкий дідусь. Він увесь був білий: білосніжна сорочка, хмаринка білого волосся на голові і такого ж кольору пишна борода. Я схопилася йому назустріч і запитала: «Дідусю, Вам хліба?» на що він лагідно посміхнувся і мовив: «Не плачте, діти, ваш батько живий і повернеться у середу з неділі», – і світлого дідуся не стало. Я ж кинулася до мами, розбудила її і розповіла про своє диво-видіння. «То святий Миколай приходив до тебе, доню», – сказала матуся і погладила мене по голівці.
…Нарешті, діждавшись середи, ми прокинулися із ранкової зорею і дружно заходилися готуватися до зустрічі найдорожчої для нас людини...
Причепурена оселя дихала затишком, у печі в глиняних горщиках булькотіли смачні страви, червоні язики полум`я лизали надуті боки казанів з окропом, у яких напарювалися духмяні трави – це цілюща купіль для тата.
Я майже не відходила від вікна. Аж бачу – якийсь неголений старець зайшов у двір і хреститься на всі чотири сторони світу. Покликала маму, а вона, угледівши того обшарпаного старця, скрикнула чайкою і кинулася до нього, повиснувши на шиї. Ми, дітлахи, зрозумівши, що то наш татко, висипали на подвір`я…
Пізніше батько розповідав, що лише чудом залишився живий і дістався рідного порога. А я собі думала, що то наші палкі молитви і святий Миколай Чудотворець врятували його…».
Лариса ЯКОВЕНКО