Гортаючи сторінки газети «Лохвицьке слово» від 1917-го року, ми наткнулися на лист лохвичанина Андрія Батієвського, який він пише з фронтів Першої світової війни. Як це не пародоксально, але його зміст так актуальний з погляду на війну, що відбувається на Сході нашої держави. Це ще раз привід замислитися і звірити свої дії через призму невмирущих загальнолюдських цінностей.
ДО ЗЕМЛЯКІВ
Милі братьтя, батьки, матері, сестри, діди, діти!
Для Вас призначую цього листа, це ни лист скорботи або скарги, ни нудьги або наруги, а вітання з наступившим святом Христового Народження, вітання з далекои сторони, куди забились ми, рятуючи батьківщину.
Вже третій рік, як вибухла ця раніш нивиданна баталія, і з нивиличкого огню разгорілась пожежею по весь світ.
Чим більша нива, тим більше треба працьовників, щоб обробить іі, а тим часова війна розповсюдилась на кілько тысяч верств, і шоб провадити іі чим швидче до бажаного кіця, потрібно як найбільше войовників.
Бували і перше войни тяглись і вони по декілько років, навіть дисятків років, але то бились нивиличкі гуртки людей, по декілько тисяч, тому то для більшости люду зостались вони здебільшого непримітними.
«Десь, хтось, з кимсь воюе: ни то Агличанка, ни то Китай» розмовляли отоді цікаві, а решта, копаючись собі, як жуки в землі, жинились, родились, жили і вмірали ни знаючі і ни силкуясь знати для чого, як, і навіщо живуть.
Дві–три сотни років назад наші діди–прадіди теж воювали, але ті знали нащо живуть, за віщо і воюють, а ми ііх никчемні онуки дальше своеі хати і носа не показуемо і ни бажали показувати.
Коли ж вибухла оца оказія, наприклад, війна, то ми байдуже казали: «нихай молодші там, біз нас обійдуться»!
За цьюю нашу байдужість і приходиться теперь нам квітатись. Сами тепер бачимо, шо «біз нас ни обійдуться» і що вже попрошено до зброї ни тілько юнаків, а і дядюшок. За два з гаком роки сами ви бачите кого вже взято до герця–быття. Тимчасова війна есть війна народня і провадити повинен іи ввесь нарід. Дужі і чемні пішли, як і належало, на линію, щоб збройно встрітити лютого ворога і запинити його ход до наших курінів. Хоч за цее багато из них уже заплатили своею червоною кровью, але вони чесно виконали свій обівьязок перед батьківщиною і перед вами, родичі. Решта ж стойіть на варті і кажну мить готова ринуться на лютого ворога по первому приказу ватажників. За кого? За себе і за вас.
Третю зіму, трете Різдвяне Свято встрічають лицарі – ваші сини, брати, чоловіки і батьки – на чужині, въ зимлянках і окопах, оберігаючі ваш спокій і добробут. Ни нарікайте ж на долю свою гірку ви, котрі зостались дома, бо ви лиха ни зазнали, бо ви нужди ни бачили, сидючі здебільшого у власній хаті. Ни забуайте ні на мить свого обовьязку перед тими, котрі всього позбувались опріч жизні, а коли час прийде, то і йіі віддадут, аби забізпечити вам спокій.
У році 1914 Ви, моі зимляки споружили для свого полка декілько вагонів гостинців. – Спасибі, но то були злишки від довільного обіду, а тепер потурбуйтесь справити теж, або і більше, хоч вам, може тепер буде і кісніше, але тим ширше розмахніться, як то кажуть «для тебе хоть сорочку з себе»! Но це дрібниця, а найбільше подбайте за те, шоб господарства наші ни знищувались, ни опускались, ни пириводились на нівець, а проводились так як і перш – це ваш обівьязок перед нами!
«Ми ж не кинемо збройі своеі.
Наше війско сміеться, бьючісь.
Наше війско вміра, сміючісь…
Ми не підем з крівавого бою:
Наші друзі в могилах гніють.
Наші друзі в полоні конають,
Ми назад йім проложимо путь».
Буду радий дуже, коли цей нимудрий мій листь дійде до серця тих, для кого він призначуеться і, упавши на «добрую землю» принесе «умноженний плод».
Андрей Г. Батіевскій.
25/ХІІ – 1916 г. Дъйствующая армія.
(Стилістика збережена)
«Лохвицкое слово», №9 от 31‑го января 1917 г.
