● Стежками Сокирихи
Нещодавно мені до рук потрапила книжечка під назвою «Будиночок у селі». Її автор – дачний житель с. Сокириха, учений в галузі багатоступеневих електромеханічних систем, доктор технічних наук, лауреат Державної премії України в сфері науки і техніки – Олександр АНТОНОВ, який мешкає в Києві. Цікаво було ознайомитися з точкою зору представника мегаполісу на плин життя в сільській місцевості.
Вчений пильно спостерігав за всім, що коїлося в селі: як сокиряни навесні чепурили оселі до Пасхи, як господині випускали курей на вільний випас, а ті, розгрібаючи землю, знаходили там «что-то полезное для себя», як з настанням темноти комарі ставали нестерпно «свирепыми»…
Але найцікавіші, оригінально-самобутні – це, звичайно ж, люди – щирі селяни. Якось, пригадує автор, на «необъятных» просторах городу, окрім огірків, помідорів та моркви, заявили про себе: пастернак, арахіс, кінза, вівсяний корінь, топінамбур й інші екзоти. Та коли прийшла сусідка Ірина Іванівна, щоб оцінити працю «городян», вона, зітхнувши, прорекла:
– Треба сіяти ріпу, а не оце г…
А ще цікавий «факт» відкрив дачникам старожил Олександр, впевнено заявивши:
– Тут бур`ян взагалі не росте!
Ця фраза стала у киян крилатою, особливо ж тоді, як хтось виносив сумнівні вердикти щодо чогось.
* * *
«…Надворі ледь-ледь сіріло, а в наше вікно хтось настирливо стукав і протяжно кликав:
– Дядьку-у-у!.. Дядьку Антоно-о-ов!
Коли я із завмиранням серця запитав у Ірини Іванівни, що сталось, сусідка замислено задала питання у відповідь:
– Дядьку, а котра тепер година?
Утративши дар мови, я поглянув на годинника – він показував о пів на 4-ту ранку, про що й повідомив її, коли дар мови повернувся на своє місце.
– А-а-а, ну ще поспите, – впевнено резюмувала сусідка й зникла на своїй території. Виявилось, жінка поспішала на автобус, а годинника не мала»…
Якось, дивуючись відсутності лазень у Сокирисі, ми з дружиною поцікавились у 10-річного Андрійка:
– Де селяни миються?
– Так у ставку, – відповів спантеличений хлопчик.
– А взимку? – в свою чергу здивувалися ми.
– Так він же замерзає! – оторопіло, з нотками жаху в голосі, відповіло хлоп`я, вражене «тупістю міських недотеп».
Вчений зауважує, що характерна особливість сіл – обмеженість доступу і тяги селян до різних духовних і культурних плодів.
«…І в будні, і в свята вживали горілку в різній кількості, залежно від масштабності події. Після таких заходів під покровом ночі можна було наткнутися на учасників, які, знесилившись дорогою додому, падали на землю, де і влаштовували собі вимушений відпочинок. Декому з «відпочивальників» щастило – їх знаходили родичі і доправляли до рідного порога.
Палажці Іванівні було десь під 90-то. Не спалося старій, тож і сиділа надворі, вслухаючись у стихаючі звуки сільського весілля. Аж дивиться, із темряви випливла Катя, вона штовхала поперед себе дерев`яний візок, на якому лежав туго набитий лантух:
– Що ти там везеш, Катю?
– Та це – моє, – досадливо відповіла жінка.
– Чи якийсь мішок, чи що? – допитувалась бабця.
– Та який там мішок! То мій Гриша! З весілля везу!
…На ті часи, горілку в селі гнали всі. Хто зі слив, хто з цукру чи цукрового буряка – бо самогон вважався твердою валютою, якою розраховувалися за різні види послуг. У кожній міні-винокурні був свій агрегат. Завдяки йому по краплиночці скрапував тонізуючий напій в бутель.
Якось навідавшись до сусіда Івана – великого поціновувача міцних напоїв власного виробництва, я відмовився «посмакувати» бурячанку, «убойный» запах якої викликав у мене приступ «умопомрачения». Іван здивовано й співчутливо запитував:
– Що, не нравлиться горілка?! А мені – нравлиться! Така м`якенька! – і, крякнувши, висушував гранчак з мутною рідиною до дна…
* * *
– Дядьку, Ви – добрий майстер, – під час наступного візиту, сором`язливо посміхаючись щербатим ротом і мнучи фартух, зробила мені комплімент Ірина Іванівна. Потім зніяковіло запитала:
– Дядьку, а чи не полагодите мені на сараї кришу? Провалилась вона, а там коза живе і зимою їй буде холодно. Я Вам і грошей дам, і вина, і курку зарубаю. А яєчок не дам, бо кури зачинені і погано несуться.
Я згодився безкоштовно полагодити покрівлю на сараї, та не звикла до дармової допомоги сусідка все ж таки змусила прийняти від неї трофей у вигляді курки, за яким, бігаючи по двору, репетувала:
– Ану, пішла, зараза! Е-е-е, ось я тобі задам, простітутка!..
Інколи, перемагаючи сором`язливість, Ірина Іванівна цікавилась:
– Дядьку Сашко… А ким Ви в Києві робите? Білоручкою?
– Як це – білоручкою? Чому – білоручкою? – остовпів я.
Сусідка також з подивом дивилась на мене:
– Ну… чим Ви займаєтесь на роботі?
Я взявся пояснювати жінці, що працюю в науковому інституті, де створюють всякі прилади… Ірина Іванівна уважно слухала, не розуміючи нічого, але потім кивнула головою і констатувала однозначно:
– Білоручкою.
Далі було ще краще:
– Дядьку, а у Вас коли хоронять, так всі ідуть?
– Куди ідуть? – не зрозумів я.
– Ну, на похорон.
– Що означає «всі»?
– Ну… всі у городі?
– Ірино Іванівно, в Києві проживає більше 3 млн. людей. І якщо всі будуть ходити на кожен похорон, то вони більш нічим іншим займатися не зможуть. Тут я уявив собі міліонну похоронну процесію, яка в скорботі рухається опустілим містом, і мені стало весело, але сусідка поглянула на мене з осудом:
– А у нас – всі ідуть, – мовила вона строго і, піджавши вуста, пішла».
Згадав добрим словом О. Антонов і місцеву знахарку Наталку Клименко, і велику трудівницю тітоньку Марусю, яка уособлювала всіх жінок-селянок з нелегкою долею. У хвилини невимовної втоми від побуту й родинних негараздів у Марії зривалось:
– Як трудно жить! Як вони мене мучать!
На запитання столичного жителя, «що привезти?», – незмінно жартувала:
– Хіба що таблетку.
– Яку таблетку, – запитував Олександр.
– Щоб заснуть і не прокинутись!..
Міських жителів дивувало, чому в селі на м`ясо говорять мнясо, замість бензин – більзін, не весілля, а свайба, вишні селяни називають ягідьми, хоча ягода смородина лишається смородиною, а малина – малиною. Запрошуючи кудись піти, кажуть – ходьомте, у чай не кладуть цукор, а вкидають сахарцю, не смачно, а укусно, город не полють, а шарують і т.д.
А ще кияни не могли второпати, що ж тут страшного, коли картопля добре вродила, чи молоко жирне у корівки-годувальниці, слухаючи, як місцеві жителі говорили:
– Ріпи сей год – страшне!
– Молоко у корови – страшне!..
PS: Дачник з 27-річним стажем плекає надію, що знайдуться люди, які звернуть увагу на цей райський куточок, і побачивши перспективи, почнуть вкладати в його розвиток гроші.
Прочитаний твір спонукав мене до відвідин Сокирихи. І справді, вибравшись туди навіть із села, такого як Харківці чи Безсали, відразу потрапляєш в інший світ. Краса природи – неймовірна! Тиша, яку порушує лише дзвінкий спів вогнистого півня, вузенькі, в обіймах зелені, вулички, на одній з яких я зустріла веселу юрбу на чолі з ґречним господарем. На руці у нього висіло велике цебро з бубликами. Компанія жваво хрускотіла сушкою, присмачуючи її шовковицями, які самі просилися до рота з обважнілого гілля. Серед села розтікся плесом став. Береги його квітчасті-квітчасті. Тут вам і звіробій, і цикорій, і деревій, конюшина, смолка, материнка, золототисячник, і витончена дика цибуля з надзвичайно ароматними ліловими шапочками – справжня фітоаптека!
Кожен з відпочиваючих знайде для себе заняття до душі: у сачку вправного рибалки виблискуватимуть сріблястими боками карасики, любителів тихого полювання порадують повні кошики підосичників, білих грибів, лисичок…
Отож такі райські куточки – це місця духовного очищення, де нитка традиції в`ється тонка, де люди здоровкаються один до одного, де діти до сонця очима моляться, де мати-годувальниця умивається непочатою водою…
Переклавши з російської, підготувала Лариса ЯКОВЕНКО
с. Харківці
