27 листопада минуло 95 років від дня народження нашої землячки, народної художниці, члена Національної спілки митців народного мистецтва України Анастасії Трохимівни Рак.
Вона народилася 1922 року в с. Васильки Лохвицького району на Полтавщині в родині хліборобів козацького походження з діда-прадіда. Свою найзаповітнішу мрію – стати художницею – вона плекала з юних літ. Враження дитинства, юності про рідну полтавську землю, цей святий вогонь творити вона ревно берегла і мужньо пронесла через моторошні голодомори 30–40 років, через німецьку неволю.Її героїня, що присутня на багатьох картинах, дуже схожа на саму художницю. Така собі українка-полтавка, синьоока, русокоса, гарної постави. «Та то ж я і є, тільки люблю малювати себе молодою. Поруч – мої сусіди. А козак на коні – батько Трохим Радіонович Діхтяр.На іншій картині – мама Христя Михайлівна. Вся в роботі: коло дітей клопочеться, щоб нагодовані були, не хворіли. А як вечір згасне, хоч і наробиться за день, береться за витинанки. Вся хата у Діхтярів квітла візерунками. Перед святами мама розмальовувала долівку: червону, зелену, білу глину в переміш розтирала, а ще додавала сік калини і бузини.
Малювання на склі має давні традиції. У повоєнні роки, мабуть, не було в селі такої хати, інтер’єр якої б не прикрашали картини на склі. Одна з головних ознак таких картин є яскравий складний живопис, який диктує сам матеріал-скло. Анастасія Рак внесла в картину на склі об’ємність, складний колір, напівтони. На її роботах сяють золотом бані церков, палає вогнище, світяться вікна в хатках. Художниця ніколи не малює людей старшого віку. Ми бачимо або молодь, або дітей завжди радісних і веселих. Взагалі, писати на склі дуже важко. Контури і фарби наносяться на зворотний бік скла, тому художник має враховувати закони дзеркального відображення.
Згадуючи свій шлях у мистецтво, Анастасія Трохимівна повертається пам’яттю до найтяжчих років свого життя – перебування в неволі у гітлерівській Німеччині. Сталося так, що там у неї була випадкова можливість спостерігати, як працюють німецькі майстри вітражного скла. Милуючись їхньою вправною роботою, подумала і відчула: «І я б змогла не гірше за них». Їй дозволили взяти пензля. Німці були вражені фантастичними здібностями полонянки з України. А вона,ніби прокинувшись від сну, невтомно наносила на скло різнокольорові лінії, і на очах у німців оживали її улюблені з дитинства картини українського побуту. Вночі лежала на кам’яній підлозі в бараці, не в змозі заплющити очі, і перед її очима ясніли фрагменти з Сорочинського ярмарку, на який привозив її на парі гнідих батько, сцени з «Наталки-Полтавки», коли сама виконувала арії Наталки з опери Гулака-Артемовського… А ще картини свого дитинства: порепані руки бабусі Христі лагідно обнімають її плечі, усміхається легендарний козак Мамай – герой прочитаних книжок – так народжувалися її картини.І ночами після роботи Настя малювала картини, а подруги їх на їжу та одяг вимінювали, щоб вижити.
Пощастило повернутися додому, починати долю спочатку. Закінчила Лохвицьке педучилище, працювала вчителькою початкових класів у селі Їсківці Лохвицького району. Велику родину доглядала, дітей ростила.
Діти Анастасії Трохимівни вже дорослі,двоє з них – художники. Натякнули матері повернутися до свого покликання, і воно через багато років ожило, дивуючи світ чудовою красою.
Роботи А. Рак можна побачити на різних виставках у музеї Гетьманства на Подолі, Державному музеї ім. Т.Г. Шевченка, галереї Києво-Могилянської академії, в музеї І.Франка, Національному музеї народної архітектури і побуту.
У 1990 році відбулася персональна виставка художниці в Парижі. Вона експонувалася в одному з кращих музеїв Замість одного місяця, як це було передбачено, вона тривала вісім, настільки сподобалися французам її роботи. В кінці 2006 року її твори виставлялися в Німеччині. Картини А. Рак закуплені музеями Москви та Санкт-Петербурга. Зберігаються вони також у приватних колекціях в Україні й за кордоном.
15 січня 2014 року на 92 році життя вона відійшла у вічність. Син покійної художниці Володимир розповідає,як того ранку вона прокинулась і розповіла сон,що наснився у день смерті: «Вона прийшла у білу-білу хату, чистеньку, прибрану рушниками, іконами, як на найбільших святах. Вона довго описувала, яка гарна та хата.Потім виходить надвір, а там чисте величезне поле – красиве і безмежне. А під ногами ряст, по якому босими ногами вона почала йти… А тоді каже: «Прокидаюся, а я в Києві. А там же була краса!» І через годину її не стало.
Розцвітають на картинах художниці маки і троянди, буяє весна, муркоче кіт Матрос, колгоспниці в’яжуть снопи. І все то діється у рідних Васильках. Тут її коріння, її душа. І вона – гарна і завжди молода.
Л. Козіна, науковий працівник Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г.С. Сковороди
