Обидва спуски, що праворуч і ліворуч, які сходяться внизу урочища біля криниці, палахкотіли полум’ям свічок. Їхній вогонь наповнював гущавину лісу так, що здавалося, то маленькі зірочки хтось рівномірно розсипав, показуючи дороговказ до святого місця, до куди спускалися люди.
Атмосфера утаємничої урочистості витала у повітрі напрочуд теплого вересневого вечора. Аура пам’яті, вимовлена у віршах і піснях, спогадах раз повз раз повертала думки назад, на 77 років, у вересень 1941 року.
«Хай буде тричі проклята війна» – лунало над урочищем у Шумейковому під час літературно-музичної композиції до роковин бою воїнів Південно-Західного фронту. Хай буде проклята…
Зі спогадів майора Миколи Євенка: «Ніч в урочищі з 20 на 21 вересня була страшною. Те, що відбувалося в Шумейковому, неможливо описати. До ранку я посивів. Ми прощалися один з одним, просили запам’ятати адреси на випадок, якщо кому-небудь вдасться залишитися живим, щоб повідомити рідним. Ховали документи. Боєприпасів практично не залишилось…»
…О 7-ій годині вечора біля командуючого фронтом генерала Михайла Кирпоноса розірвалася міна. Один осколок пробив каску і зачепив скроню, а другий врізався в груди. Рани були смертельними.
Офіцери Гненний і Жадовський під деревом біля джерела викопали могилу, зняли з кітеля ордени, Золоту Зірку Героя №99, зрізали з коміра генеральські петлиці, вийняли документи та листи з кишень, поклали тіло в могилу, покрили плащ-палаткою, листям і загорнули землею. Було 20 вересня 1941 року.
Ці спогади, озвучені працівниками Лохвицького краєзнавчого музею Людмилою Козіною та Ольгою Пальчик, пісні воєнної тематики, проникливі вірші, декламовані ведучим Андрієм Хорошиловим і просто блискучий уривок із поеми Сергія Вікулова «Одна навік» у виконанні Валентини Кулик не могли не зачепити струни душі. Не в одного з присутніх мимоволі накотилися сльози і застрягла грудка у горлі.
Треба було бачити напрочуд серйозні обличчя молоді. Бо, мабуть, саме такі незаштамповані, незашорені ідеологічно заходи зумовлюють і їх по-іншому поглянути на минулі події. Та, власне, напевно і для них подібні заходи найбільш потрібні. Бо ратники, жертовники в ім’я рідної землі завжди шанувалися народом. Для нас, українців, це особливо актуально. Що в 1941-му воїни не жаліли свого життя, що сьогодні на Сході наші воїни не пускають путінську орду далі в Україну.
Певно, отакі заходи – найкраща контрпропаганда мракобісним «ватникам», що лементують про «осквернение в Украине памятников воинам-освободителям!».
Ні, ми пам’ятаємо. І попри подекуди байдужість і зневіру, пустопорожню демагогію і фальш, рутинні турботи і будні, хай не так часто, як варто було б, але віддаємо шану Людському Подвигу рядових солдат війни.
В день, до речі, на мітингу-реквіємі, відбулося перепоховання останків ще трьох бійців, знайдених в урочищі Шумейковому і поблизу села Лучки. На жаль, їх імена невідомі.
Торік, як ми писали в «Зорі», біля Лучки теж віднайшли останки шістьох бійців. А скільки їх покоїться насправді?
– Їх там дуже багато, – говорить голова Лохвицької пошукової організації «Щит» Сергій Климченко. – Моя бабуся розповідала, що коли після боїв чисельних та бомбардувань вона пішла туди, то жахнулася силі-силенній розірваних тіл. Тому точно встановити кількість сьогодні просто нереально.
Біля знайдених бійців ми знайшли рештки чобота, 4 гранати, кілька патронів і зігнуту трьохлінійку. Більше нічого. Знову безіменні.
Їх переховали біля стели меморіального комплексу урочища Шумейкового.
Не забувати про ті події і про ті героїчні сторінки нашої історії закликали присутніх перший заступник голови РДА Ольга Папірненко і голова районної ради Анатолій Храпаль.
До Вічного вогню поклали квіти, відслужили панахиду. Так має бути, щоб не схилитися до безпам’ятства. А вечірнє зібрання на цьому справді политому кров’ю священному місці має стати свого роду не тільки протиотрутою цьому, а утвердженням нової традиції вшанування Подвигу в Шумейковому.
О. МОСКАЛЕНКО
