Погарщина – одне з найвіддаленіших сіл Лохвицької громади. Межує з гадяцькими землями. Щоб доїхати до цього населеного пункту з Лохвиці, треба добре постаратися. Адже чого варта лише траса Лохвиця – Гадяч! Хоча торік завдяки допомозі ПАТ «Укрнафта» вдалося трохи підремонтувати центральні вулиці села і під’їзд до нього.

– Сто тонн асфальту ми уклали мало не вручну, – розповідає староста Погарщинського старостату Юлія Клименко. – Але цього, звісно, замало. Можливо, вдасться більше зробити цього року. Бо ми далеко від Лохвиці й дорога до неї зараз – чи не основна проблема. З цієї причини не затримуються в селі і внутрішньо переміщені особи. А нам би дуже хотілося, щоб було навпаки. Село в нас гарне і люди у нас теж гарні…

Ось так, слово за словом, наша розмова зі старостою і перейшла на розповіді про її односельчан, про їхню безкорисливу допомогу українським військовим, про турботу про їхні сім’ї й багато про що інше, що так чи інакше пов’язане з цією клятою війною

.– Ми якось включилися в неї чи не з перших днів повномасштабного вторгнення, – згадує Юлія Сергіївна. – Розпочинали з виготовлення «коктейлів Молотова». Хлопці чергували вночі по селу з мисливськими рушницями. Збирали продукти по селу, готували їжу для тих, хто ніс чергування на блокпостах. Гарячі борщі, бограчі й не тільки – це було на постійній основі.Хочу зауважити, що сама Юлія Клименко є цілісною, динамічною натурою, з активною життєвою позицією, тож не дивно, що її організаторські здібності дозволили створити у селі своєрідний волонтерський хаб, який об’єднав десятки односельчан. Цей рух має яскраво виражене жіноче обличчя. І в цьому теж немає нічого дивного – так завжди було у роки воєнних лихоліть. Трохи далі ми назвемо прізвища тих жінок, які тут, у тилу допомагають нашим воїнам у боротьбі з рашистською навалою.

– Досвід, набутий у перший рік війни, нам добре став у нагоді, коли ми почали на постійній основі працювати з волонтеркою Мариною Прядкою, – продовжує розмову Юлія Клименко. – Вона така жінка, що просто надихає інших. Тож коли Марина два роки тому почала постійно їздити на Харківський чи Донецький напрямки, ми теж стали постійно готувати наші передачки хлопцям. І ось так уже два роки підряд.

– Що передаєте?

– Готуємо капусту, голубці, холодці, налисники, моркву по-корейськи та багато чого. І, звісно, передаємо маскувальні сітки в залежності від пори року. Нам дуже приємно, що там, на фронті, наші хлопці вживають домашню їжу, з любов’ю приготовану погарщанськими жіночками.

– Ці передачі – тільки для своїх односельчан?

– Здебільшого ні. Під кожну поїздку Марини ми щось готуємо, а вже вона розвозить по військових частинах.З Погарщини й Дібрівного до лав ЗСУ мобілізовано 24 чоловіки. Багато хто з них приїздив у короткотермінові відпустки, як оце було, наприклад, нещодавно після Нового року. То жоден із них не повернувся до військової частини без гостинця. Продукти, маскувальні сітки, теплий в’язаний речі хлопці повезли до своїх побратимів.Додам, що всі сім’ї мобілізованих забезпечені дровами. Так як і сім’ї загиблих захисників. Це ми робимо постійно.

– Ви продукти самі заготовляєте, чи люди зносять?

– Дивимося, що ми збираємося готувати. Як бачимо, що самі справляємося, то цим і обходимося. Приміром, готуємо налисники. Дівчата вдома насмажили млинців, а вже в пункті гуртом доводимо страву до готовності.Якщо ж чогось не вистачає, просимо односельчан, фермерів. Особливо, коли потрібно закупити матеріали для плетіння маскувальних сіток. У нас так: одні - готують, інші – плетуть. Простою немає (сміється).

– Люди не втомилися допомагати?

– Ні. Допомога надходить навіть із сусідньої громади, з Качанового. Там у мене проживають батьки і багато рідні, то дзвонять і пропонують узяти й те, й інше. Кажуть: «Якщо самі не зможете забрати, то ми привеземо в Погарщину».Ось як останнім разом. Запитують: «У нас є чимало сала. Переробите?» Звертаюсь до наших дівчат волонтерів з цією пропозицією. У відповідь: « Ми переробимо все».І це дійсно так. Привезли овочів – наробили засмажки. «А хрін?» – «Везіть». Погарщани ще назносили лимонів, імбиру, меду, то таку енергетичну суміш приготували! Хлопцям дуже сподобалася ця смакота.

– Юліє Сергіївно, скільки маскувальних сіток уже сплетено погарщинськими волонтерами?

– Ви знаєте, такого обліку не ведемо. Потреба в них постійна, тому й плетемо регулярно. Нещодавно приїздив у відпустку наш погарщанський боєць, то на Сумський напрямок забрав усі сітки. А так передаємо через Марину.

– У розмові я не випадково запитав Вас, чи люди не втомилися допомагати. Бо в суспільстві подекуди є такі настрої.

– Люди є, звісно, різні. Дехто просто живе за принципом «моя хата скраю». На щастя,  у нас таких небагато.Жителі старостату налаштовані тільки на перемогу. Коли ми проводимо благодійні концерти, на яких збираємо кошти на ті ж самі маскувальні сітки, то люди приходять, донатять.Погарщина,  Дібрівне – згуртовані. Ми налаштовані жити, працювати, будувати країну. І таких людей – переважна більшість. Дарма, що над селом останнім часом літають цілі рої «шахедів».

– Юліє Сергіївно, Ви можете назвати тих, хто бере активну участь у волонтерському русі в Погарщині?

– Можу. Хоча є багато людей, які нам допомагають, але не вважають, що про це потрібно розповідати. Але я залюбки назву тих, з ким ми пліч-о-пліч працюємо ці роки.Наприклад, дуже активна наша підприємець Наталія Сорока. Як не згадати в’язальниць – Ніну Кремну, Людмилу Рень, Олену Давидяк, Олену Гнатенко, Ларису Желєзнову, чиїми руками виготовлено багато теплих речей, що зігрівають наших хлопців у окопах. Кістяк нашого жіночого волонтерського руху – працівники культури та старостату. Це Оксана Мажура, директор Погарщинського сільського будинку культури з жіночим вокальним ансамблем «Надвечір’я» у складі Ольги Соловей, Ганни Сало, Ніни Клименко, Надії Жабської, Любові Запорізької та із жіночим вокальним ансамблем «Погарщинські барви» у складі Оксани Бондаренко, Любові Михайлик, Наталії Козинець, Галини Гавриленко та Ольги Гавриленко.Активно нам допомагає колектив Погарщинської ЗОШ І–ІІ ступенів, а ще наші невтомні, трудолюбиві жінки – Наталія Приліпко, Любов Мусіяка, Світлана Сорока, Ірина Лесь, Тетяна Доленко, Наталія Хоменко, Ірина Мартиненко, Ірина Носенко, Любов Миленко, Світлана Лесь, Лідія Горбенко, Тетяна Савченко, Катерина Педяш.Оце всіх і згаданих, і не згаданих я називаю «небайдужі жителі Погарщанського старостату». І я горджуся ними, що ми спільно робимо одну спільну справу – не втомлюємося допомагати нашим Захисникам.