Не перестаю захоплюватися нашими простими, звичайними людьми, які за покликом серця не втомлюються допомагати українській армії. Вони не втілюють якісь масштабні, дорого вартісні проєкти, а роблять прості, буденні речі, що допомагають, приміром, нашому захиснику, там, в окопі, бути зігрітим у холодну пору року.
Взяти для прикладу Ніну Василівну Кремну з Погарщини. Звичайна пенсіонерка. Передала днями волонтерами для наших хлопців більше сімдесяти пар теплих шкарпеток. І це, як виявилося, не вперше.
– Василівна з перших днів війни допомагає, – говорить про односельчанку староста Погарщинського старостинського округу Юлія Клименко. – Допомагає чим може – чи продуктами, чи маскувальні сітки плете. У неї старша донька в ЗСУ і зять також. То вона на їхньому прикладі знає, як там нелегко…
Мене ця історія зацікавила, тож вирішив познайомитися з цією жінкою поближче.
Ніна Василівна виявилася говіркою, з почуттям гумору співрозмовницею. В неї своя колоритна мова, звісно, суржиком. Тому, хай мене вибачають філологи і поціновувачі чистої літературної української вимови, все ж вирішив передати всю словесну харизму цієї сільської жінки. Бо її діла красномовніше за будь-які слова говорять про неї як про Особистість…
– У мене день народження 24 лютого. Так ці падлюки мені його спортили. Десь через пару днів після цього я приїхала до Гадяча. Там у мене дві дочки проживають. Альона, старша, та в ЗСУ, а у меншої, Оксани, чоловік Андрій теж.У Гадячі вже почали волонтери працювати. Знаю там одного. Кажу: «Саша, треба чимось допомагати, бо так не можна. Чим я можу допомогти?»
Тож на перших порах купували і газові балончики, і все, що просили.Але я ж пенсіонерка. Скільки у мене тієї пенсії? Запитую в Саші: «А носки потрібні?» Відповідає: «В’яжіть» Тож я почала відтоді в’язати – і носки, і перчатки-безпальки, і піддупники-килимки.
Пройшло трохи часу. Одного разу зустріла нашу старосту. Кажу Сергіївні: «Я живу у Погарщині, а вожу волонтерам у Гадяч. А в нас же своїх хлопців хватає, ті що у війську». Вона мені каже: «Василівна, давайте…»
Юлія Сергіївна мені дуже допомагає. Раніше я нитки за свої кошти купувала. Діти дуже допомагали, Оксана багато купувала.А я знайшла у Запоріжжі одну жінку-підприємця, яка займається поставкою оцих ниток. Шерсть у них дуже тепла, нитки дуже якісні, не що небудь, а якісні. То оце я звоню Любі у Запоріжжя, замовляю, вона ті нитки мені присилає.
Йду в старостат, до Юлії Сергіївни, то вони мені цю доставочку і оплачують.А я сижу і сутками в’яжу. Дід мене скоро з домової книги випише (сміється). Та ні, мій Микола Федорович мене розуміє і й всьому підтримує. Оце в кінці місяця йому буде сімдесят.Знаєте, в’яжу я багато. Воно в мене, по чесному, до автоматизму доведено. Воно ж понятно, коли літо, город, хазяйство, то ніколіше. І діда ж годувати треба. А як ото на дворі дощик, нічого не треба робити на городі, то можу й півтори пари носків за день зв’язать. А так за місяць можу і пар 15–20 зв’язать. Все залежить від сонця і неба.
У мене є внучка, Настя. Розумниця, вчиться в Гадяцькому профільному ліцеї, відмінниця. То вона мені різні малюночки готує, чи сердечко намалює, чи «повертайтесь живими». То я в кожну пару носків вкладаю по «Гуліверу» чи ще щось добреньке і Настині малюнки. Щоб там наші знали, що ми ждемо їх додому живими…
Ось таку історію свого життя розповіла мені Ніна Василівна Кремна з Погарщини.
Говорить мені насамкінець: «А може не треба нічого про мене писать – якось незручно виходить». Я їй пояснив, як міг, що якраз про таких, як вона, і варто писати. І подумки порівняв, який жахаючий контраст між цією простою пенсіонеркою з Погарщини і якимось ділягою з Києва, який на 500 (!) тисяч гривень (ні, не задонатив на ЗСУ), а купує своїй пасії величезний букет троянд. Отакі дві реалії цієї війни…
