Нещодавно йому виповнилося 89.

– Народився­то я 26 грудня 1936 року, казала мати, але у метриках записали 6 грудня, – пригадує сиве минуле Василь Миколайович. – На той час не дуже на це звертали увагу. Коли записали – тоді й родився…

Ми сидимо з ним у світлиці, поруч донька Люба і він неквапливо розповідає. Розмова – наче у фільмі: кадр за кадром стелиться дорога його життя.

Ловлю себе на думці: скільки за свою журналістську практику мені доводилося чути ці людські історії, але щоразу новий співрозмовник підтверджував одну непорушну істину: якою ж неповторною є людська душа! А ще дуже цікаво говорити з людиною, у якої за плечима майже дев’ять десятиліть, за які вона бачила всякого і є живим джерелом пам’яті, історії рідного краю, країни врешті. А Василю Миколайовичу, як і всім його ровесникам, випало жити і трудитися на зламі двох епох, двох країн, тож і спогади його сягають глибокої давнини.

– Ви ж народилися перед війною 41­го, запам’яталося щось із тої пори?

– Мені тоді не було ще й п’яти років, але дещо залишилося в пам’яті назавжди.

У моїй рідній Гамаліївці, де я народився, на краю села був колгоспний яблуневий сад зо три десятка гектарів. Навколо саду були висаджені чотири ряди шовковиці. То як заходила німецька танкова колона, вона розташувалася саме в саду.

Я був малим, але мати дала мені десяток курячих яєць. З ними я й подався до саду. Жили люди тоді біднувато. Німець узрів мене, нахилився, яйця забрав, а мені дав здорову хлібину. З нею я й побіг щасливий додому.

А дім наш вони згодом теж зайняли. Хата була здорова. То їх чоловік 12 у нас ночували. Спали на долівці у два ряди, між ними тільки невеличка доріжка, щоб пройти якось. Однієї ночі я хотів вийти надвір та ненароком зачепив чиюсь ногу. Ох як схопилися вони, як підняли ґвалт, за хватки, що стояли біля печі вхопилися. Щось дзеркотять. Мати мене до себе пригорнула, плаче. Я злякався, теж плачу, але, слава Богу, все минулося.

Оце такі спогади залишилися про ту війну.

Після звільнення села і України від загарбників почалися непрості повоєнні роки для родини Миколи Ониськовича та Ганни Левківни Даниленків.

– Батька забрали на війну. Старший брат Павло, як тільки закінчив семирічку в Гамаліївці, спочатку навчався у Кременчуці в училищі, а потім як поїхав на Донбас, у Алчевськ, на завод...

Ще була сестра Марійка. Померла маленькою від запалення легень, – далі линуть подекуди сумні спогади Василя Миколайовича. – Я ріс удвох із матір’ю. Корова, поросята, птиця – все на мені, бо мати на роботі в колгоспі. Так що гризти науку не було коли. По суті я в школі до пуття й не вчив – що почув на уроках – те й моє.

У 1952­му Василь закінчив Гамаліївську семирічку. Батько повернувся з війни живим, але не повернувся до сім’ї. Це був той перший життєвий шрам, що зумовлював юнака швидко дорослішати і торувати свій життєвий шлях уже самостійно.

Після школи він іще деякий час працював у колгоспній будівельній бригаді – в селі зводили новий свинарник. А восени 1954­го пішов навчатися до Гадяцького училища механізації, яке тільки реорганізували після війни. Там учням видавали чоботи, бушлати і шапки й за шість місяців навчали спеціальності тракториста­машиніста. Мабуть, найпотрібніша професія у ті повоєнні роки.

У Гадячі Василь навчався й наймав квартиру разом зі своїми ровесниками з Гамаліївки Петром Пономаренком і Миколою Охонченком. Тож його й Петра Пономаренка відразу по закінченню училища навесні 1955­го направили в Казахстан підкорювати цілину.

У казахських степах

– Я відпросився хоч на один день додому, матір побачити. Попередили тільки, що мені наступного дня о 9­ій ранку потрібно вже бути у Пісках на залізничному вокзалі.

Встали ми вдосвіта і пішки пішли з матір’ю з Гамаліївки на Піски. Прийшли ми вчасно. Сів я у вагон, визираю у вікно – мати стоїть і плаче, – тихий голос Василя Миколайовича на мить стихає а пам’ять відносить його назад у минуле, коли йому не  було  ще й двадцяти.

А мати, як потім вона йому розповідала, йшла назад до Гамаліївки і всю дорогу плакала. Наче серце знало, що побачить вона свого Василя аж через чотири з половиною роки. А його поїзд усе далі й далі відвозив від рідного дому. Хоча із вагонів линули бадьорі слова пісні:

«Едем мы с друзьями –

В дальние края,

Станем новоселами

И ты, и я…»

1 травня 1955­го Василь Даниленко стояв уже в кабінеті директора Акмолінського радгоспу «Точка­26» Радченка і чекав від нього розпоряджень.

– Направили мене на 5 відділок. Приїхав я туди, а там усього один будиночок стоїть, у якому жив бригадир тракторної бригади, і більше ніяких будівель, – продовжує розповідь мій співрозмовник.

– Жили у наметах, доки не притягли вагончика. Вдень до 40 градусів спеки, а вночі – до нуля. Клімат різко континентальний. Їжу нам возили з центральної садиби, що знаходилася за 50 кілометрів.

Радгосп мав 25 тисяч гектарів землі. У мене був трактор ДТ­54 з трьохкорпусним плугом. Гони були по кілька кілометрів. Ось на ньому я й пахав, у повному розумінні цього слова. Дуже тяжко було. Не всі витримували, в тім числі й мої земляки з Полтавщини, яких сюди направили, зокрема з Риг.

Бог вів мене за руку

Василь Миколайович у деталях пригадує той життєвий відрізок, що припав на Казахстан. Слухаючи його, я чудово розумію, що якби той ланцюжок подій склався по­іншому й зірки на небі вказали не той напрямок, його доля не склалася б, так як йому б хотілося.

Саме там, на казахських просторах, сільський хлопець із Гамаліївки збагнув, що потрібно наверстувати науку, знання, які він недоотримав у своєму тяжкому післявоєнному дитинстві.

– Працював я в Акмолинському радгоспі «Точка­26» більш ніж півтора року до грудня 1956­го. До речі, чому таку назву мав радгосп? Там колись була зона, в’язниця і адреса її була «Точка­26». Так і пішла далі назва.

Так от, одного разу заходить до нас у вагончик голова профкому: «Хлопці, хто хоче у вечірню школу?» Ніхто бажання не виявив, а я згодився. І став відвідувати вечірню школу, де директором була Клара Карімовна, і так здобув освіту 8 класу.

А в грудні 56­го мене забрали служити в армію. Потрапив я в Семипалатинськ, це теж Казахстан, де випробовували ядерні й водневі бомби. Їх дію на нас, солдатиках, до речі, й випробовували. Прослужив я там два з половиною роки.

Але Бог наче вів мене за руку. У казармі одного вечора мій однослуживець Пічінський каже: «Тут є вечірня школа. Ти не хочеш?» Звісно, що хочу. Так я закінчив в армії 9 і 10 класи і здобув повну середню освіту.

Вибір професії

Через чотири з половиною роки, відтоді як він востаннє бачив матір на Пісківському вокзалі, Василь Даниленко повернувся у Гамаліївку. Ото вже радість була вдома!

Високий, змужнілий, молодий чоловік, твердо знаючий, який шлях обрати. В його пам’яті ще не стерлися кадри повоєнних років, коли він хлопчиськом допомагав матері у полі збирати врожай. А робили все це мало не вручну. Він бачив, як від тяжкої роботи набухали вени на руках жінок, а шкіра на долонях грубіла і тріскалася борознами. Йому так хотілося все змінити на краще. Тому, окрім професії агронома, іншої для себе не уявляв.

Але на календарі була вже осінь 59­го. У ввишах уже давно відшуміли вступні екзамени. Але Василь уже твердо знав, що наступного року він обов’язково подасть документи до Полтавського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет.

Утім, це буде через рік.

«ЯК Я СТАВ ФАРАДЕЄМ»

 А поки що після військової служби Василь занурився у трудові будні гамаліївського колгоспу «Комунар», де головою був тридцятитисячник Кремінський. 

Для довідки: Тридцятитисячники — передові працівники підприємств і організацій, партійних і радянських установ, спрямовані Комуністичною партією Радянського Союзу в село в 1955—1957 роках для керівництва економічно слабкими і відстаючими колгоспами з метою підйому колгоспного виробництва в СРСР.

Василь же  став бригадиром «зеленої» бригади. Так називали підрозділ, що займався заготівлею кормів для колгоспної худоби. А у вільний час готувався до вступу в інститут.

– Ох і зубрив я! Хімію, фізику. Дуже боявся – чи напишу гарно твір, – із усмішкою згадує ті іспити сьогодні Василь Миколайович. – У серпні здаю екзамени у Полтавському сільгоспінституті.

Твір написав на «чотири» – сам здивувався. Хімію здав теж на «чотири». Залишилася фізика. Знаю, що вистачить і «трійки», щоб пройти по конкурсу. Але викладач, який приймає екзамен, до того прискіпливий – так і сипле запитаннями. Ну, думаю, це мабуть і скінчилася твоя наука, Василю.

Але Бог знову вів мене за руку. Біля того викладача сиділи дві жіночки­консультанти. Щось вони йому шепнули на вухо. І тут до мене запитання: «Що знаєте про Фарадея?» (Майкл Фарадей – англійський хімік і фізик, винахідник. – Примітка автора).

Мене як обухом по голові. Думаю: «Я ж той підручник із фізики наче б уздовж і поперек перечитав. А де ж той Фарадей? Чи не на останній сторінці? А я ж туди й не заглянув».

Втім, щось відповідаю. Бачу: хмуриться той викладач. А ті жінки йому: «Ну, тверда ж «трійка». Так я став студентом і збулася моя мрія стати агрономом.

Упродовж п’яти років був старостою групи. Не мав жодної «трійки» за навчання. Закінчував інститут у 1965 році, то були одні «п’ятірки». А той викладач фізики так до мене і звертався: «Ну що, Фарадей?»

НАЙМОЛОДШИЙ ГОЛОВА КОЛГОСПУ В ОБЛАСТІ

Влітку 1965 року молодий спеціаліст повернувся у Гамаліївку. Вдома на руках матері її тяжко хвора, лежача мати Одарка. Всього десять днів після студентської лави Василь побув удома. На засіданні правління колгоспу його призначили головним агрономом господарства. Надали конячину і однокінного возика. А вже в січні 1966­­го на колгоспних зборах Василя Даниленка обрали головою колгоспу «Комунар».

– День і ніч я в поході, на роботі. Так старався виправдати довір’я людей. Мабуть, це помітили.

Наш парторг Григорій Захарюта (він родом з Нижньої Будаківки) каже мені: «Викликають терміново в Лохвицю, в райком». Поїхав я туди: «Їдьте у Полтаву, в обком. Там усе розкажуть».

Як виявилося, я на той час був наймолодшим головою колгоспу в області, а може й в Україні. У Полтаві мені сказали: «Організовується туристична поїздка за кордон, у Канаду. Ви включені до української делегації. Такого­то числа маєте прибути до Києва».

У Полтавському обкомі на мене ще так оцінююче подивилися – надворі осінь, а на мені легенька курточка. Не годиться! Відвезли мене на торговельну базу і купили мені пальто.

А вже через деякий час наша делегація у складі 21 чоловіка, яку очолювала секретар ЦК ВЛКСМ України Тамара Главак, із Борисполя відлетіла до Москви. Там нам кілька днів розказували, як потрібно поводитися в Канаді. Хоча, як на мій погляд, то половина тієї делегації й так була «кегебістами».

А вчили нас чому? Кажіть, що у Радянському Союзі все добре. А як канадці запитають: «Тоді чого СРСР закуповує пшеницю в нас?» То кажіть: «А навіщо торохтіть вагонами до Камчатки чи Сахаліну? Це ж не вигідно. Ми краще в Америки зерно купимо». Ось така тоді була політика.

Летіли до Канади літаком ТУ­­114, одним із найвитриваліших літаків на той час у Радянському Союзі. Дозаправився літак пальним у Мурманську, а далі – безпосадочний десятигодинний переліт на висоті 10 кілометрів до Монреаля. Це був історичний переліт на той час. І ту єдину за своє життя поїздку за кордон Василь Миколайович запам’ятав до дрібниць на все своє життя.

У Торонто зустрів земляка із Долинки

Василь Миколайович і сьогодні в деталях розповідає про ту закордонну поїздку, хоча відтоді минуло майже 60 років.

– Прилетіли ми в Монреаль. Поселили нас у 25­поверховому готелі. Потім був прийом у їхній мерії. Там кожному члену нашої делегації вручили позолочений кленовий листочок – символ Канади. Наша делегація поклала квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку…

За 20 днів українська делегація об’їздила мало не всю Канаду – Оттава, Квебек, Торонто, Гамільтон…

Письменник Богдан Чалий, який був у складі тієї делегації, видав потім книгу «Вітер з України» про ту історичну поїздку до Канади. Цю книжку Василь Миколайович час від часу переглядає, бо там часто згадується його ім’я. Ось як він описує перші враження після поселення у хмарочосі­­готелі у Монреалі. У його книзі Василь Даниленко йменується як Василь із Полтавщини.

«Нам би один такий на все село, – без посмішки у задумі каже Василь із Полтавщини й примружує око, – з останнього поверху видно було б усі бригади».

Побачив молодий голова в Канаді і як навчаються в місцевому університеті, і як виробляють трактори, і як реве Ніагарський водоспад, резервацію індіанців, але найбільше, мабуть, вразила сцена, коли Даниленко зустрів у далекій Канаді свого земляка з Долинки. Ось як це описує в книзі Богдан Чалий.

«У вестибюлі готелю пролунало чистісінькою українською мовою:

– А хто тут буде дядько Василь, голова колгоспу з Полтавщини?

– Я! – нерішуче озвався Василь.

Підійшов схвильований чоловік у сірому костюмі. М’яв зібганого капелюха. Потім ковтнув слину й через силу вимовив глухим голосом:

– Ви ж Горпину Середняк знаєте? Так то ж моя рідна мати!

Василь наче прозрів, усміхнувся привітно, простягнув чоловікові руку.

– Стривайте, так ви будете… Гаврило Середняк? Звичайно ж, ваша мати в нашому колгоспі працює. Казала, що ви десь тут, у Канаді, поневіряєтесь. Просила розшукати, та мало в мене було надії.

– Ось лист від матері. Від неї дізнався, що будете у Торонто. Дядьку Василю, ріжте мене, бийте мене, не відпущу вас, дружина чекає до обіду. Про матір розкажете.

Я тут із сорок третього, як захопила мене німчура в селі, в кукурудзі. Чорно робив у Німеччині, хоч іще й шістнадцяти не було. Від бауера втік, потрапив до табору. Звільнили нас американці. Взяв собі за жінку польську дівчину. Здуру поперли за океан щастя шукати, світу побачити. Кинув би все, хоч завтра додому б подався.

Але маю троє діток і жінку, паралізовану після хвороби. Працюю ось на заводі. Що робити? Мати кличуть додому, а коштів немає, щоб із місця знятись. Охота б і брата побачити, і сестру…

Сльози текли по обличчю Гаврила Середняка. Глибокі зморшки позалягали біля рота…»

Василь Даниленко побував у гостях у свого земляка. Кадебешник, правда,  ходив, як реп’ях, слідом. У пам’ять про ту зустріч Гаврило Середняк подарував Василю шість різних красивих хусток. Мати одягала одну з них на Василеве весілля. А ще у Квебеку Василь обміняв свої 50 доларів, які їм видали у Москві, та купив добротні зимові черевики.

Перегодом Гаврило Середняк усе ж приїхав із Канади у Долинку, щоб зустрітися зі своєю ріднею. Був на тій зустрічі й Василь Даниленко (фото вище).

Голова колгоспу

Гамаліївський колгосп «Комунар» був невеликим у порівнянні з іншими господарствами Лохвицького району. П’ять років керував Василь Даниленко «Комунаром», що був міцним господарством як у рослинництві, так і в тваринництві.

Побудували телятник, провели капітальний ремонт двоповерхової будівлі школи, зробили дорогу з твердим покриттям від села до Гадяцької траси, побудували Гамаліївську дільничну лікарню, Будинок культури у Долинці. Цікаво, що його звели на місці, де колись стояла хата, в якій проживала Марія Запорожець разом з матір’ю. Пізніше Марія стане дружиною Василя Даниленка. Через роки Василь Миколайович так і скаже своїм дітям: «Побудував Будинок культури для вашої мами»

Сьогодні він з теплотою згадує людей, із якими трудився і які сприяли становленню його як керівника. У бригаді № 1 у Гамаліївці це головний інженер Г. Ф. Миленко, бригадир тракторної бригади М. Н. Охонченко, завфермою В. Д. Степко, завмайстернею П. Х. Пономаренко.

У бригаді № 2 у Долинці: завфермою П. С. База, бригадир рільничої бригади П. І. Мозуль, завгаражем О. Т. Усенко, механік Г. Ф. Калюжка, бухгалтер Н. Ф. Степко.

Як говорить Василь Миколайович, ці люди були безмежно віддані своїй справі й допомагали йому у всьому.

А далі доля пов’яже В. М. Даниленка на більш ніж півстоліття з Луценками, яким потім повернуть стару назву села – Жабки. У 1971 році рішенням райкому партії Василя Даниленка направляють очолити це велике господарство на іншому краю району.

У луценківському колгоспі

Далі доля пов’яже В. М. Даниленка на більш ніж півстоліття з Луценками, яким потім повернуть стару назву села – Жабки. У 1971 році рішенням райкому партії Василя Даниленка направляють очолити це велике господарство на іншому краю району.

– Я як дізнався про це, взяв у Гамаліївці бензовоза і поїхав на розвідку. Тільки як Яхники минув, на гору ґрунтова дорога. «Як на неї вибиратися, коли дощі чи навесні розтане? – думаю собі. – Хіба що кіньми.» У тодішньому луценківському колгоспі «Зоря комунізму» вирощували півтори тисячі гектарів зернових, мало не стільки ж цукрового буряку, мали тисячу голів дійного стада. І перше, що я поставив собі за мету – будувати дорогу, – згадує свої перші кроки Даниленко, якого 6 лютого 1971 року обрали на колгоспних зборах головою колгоспу «Зоря комунізму». На цій посаді він змінив Олексія Андрійовича Цися, що був ветлікарем.

Хто пам’ятає ті часи, то тоді щоб вести капітальне будівництво тієї ж дороги, потрібно було не в один кабінет заглянути для того, щоб її увели в план та довго чекати своєї черги. Тому в Луценках прийняли рішення вести будівництво господарським способом, що тоді повсюдно практикувалося у сільській місцевості. Тож у село приїхала бригада вірменів зі своєю технікою, матеріалами, обладнанням. Тут вони жили, працювали, звели асфальтовий заводик і робили асфальтову дорогу. Не помилюсь, що завдяки тим вірменським «шабашникам», як їх у народі називали, дороги до багатьох сіл набули проїзного вигляду.

– Ще одна проблема не давала мені спокою, – розповідає Даниленко. – Село на пагорбах. Їдеш із яру в яр. Щоб потрапити в село, їздили через Попову гору, як її називали,  і далі – дерев’яним містком. Рейсовий автобус із Лохвиці доїздив тільки до гори і в село не спускався, бо спуск – одне глинище. Треба було обов’язково будувати міст.

Легко сказати «треба». Міст не побудуєш господарським способом. Тут потрібні капітальні вкладення. Що робити? Михайло Юрійович Кривошей із Бербениць (а їхній колгосп імені Чкалова приєднали до нашого луценківського) радить: треба проситися до Устименка.

Григорій Акимович був головою Полтавського облвиконкому, а сам він родом із Погарщини. Його батьківська хата стояла під горою і там мати жила. Так от, будучи у Полтаві, де проходила обласна партконференція, делегатом якої я був, усе ж потрапив до Устименка на прийом.

Кажу: «Прийняв колгосп. Дороги немає. Мосту належного – теж. А буряка 1000 гектарів маємо…» Словом, розповідаю про свої біди. Він мене уважно вислухав, прийняв як земляка і сказав, що міст у село буде. Дуже хорошою і мудрою людиною був Григорій Акимович…

І дійсно, минуло зовсім небагато часу – і в Луценки прибуло спеціалізоване підприємство з Полтави. Його працівники оселилися в селі і почали споруджувати міст. Привезли сорок металевих паль по 12 метрів.

– Почали їх установлювати, а вони заходять у ґрунт, як ніж у масло. Потрібні були довші – по 14 метрів. Тарасенко дав мені службовий «жигулик», то не раз ним доводилося змотатися до Полтави, щоб улагодити все, – згадує Василь Миколайович.

…Міст збудували. Він і понині служить основним маршрутом.

Сім років керував луценківським господарством Василь Даниленко. Комплекс великої рогатої худоби, зерносклад, свиноферма, магазин у Луценках, клуб із бібліотекою у Новому – багато чого вдалося зробити за цей час.

Зі вдячністю згадує людей, які підтримували його в роботі. Це – бригадир тракторної бригади № 1 І. К. Сердюк, бригадир тракторної бригади № 2 М. Х. Червоненко, головний зоотехнік О. С. Скнар, механік В. Осауленко, помічник механіка І. І. Денисенко, головний бухгалтер Л. П. Цись…

Хотілося голові колгоспу і господарське тваринництво підняти. Сотні голів ВРХ мали. Ех, додати б іще більше кормів. Одного року вирішили засіяти на сотню гектарів більше цукрових буряків. А це додаткові тонни жому, меляси для худоби. Тільки вирішили не показувати ту сотню гектарів у звітності.

– Але «пильне» око анонімників не дрімало, – розповідає мій співрозмовник про ту ситуацію. – Написали куди треба. З Лохвиці приїхав голова районної парткомісії Григорій Павлович Черкасець. Все переміряли, описали і винесли вердикт – із посади голови колгоспу звільнити.

Це трапилося у 1978 році. Але на цьому луценківська історія Василя Даниленка не завершилася. Ще 18 років пропрацював тут головним агрономом аж до виходу на пенсію у грудні 1996 року.

Його працю відзначено медалями «За трудову доблесть» і «Ветеран праці». Його ім’я було занесене на обласну дошку пошани, що розташовувалася біля обласного театру імені Гоголя. Не кажучи, що його не раз нагороджували різними грамотами та подяками.

І все ж, оцінюючи той довгий відрізок свого колгоспного життя, Василь Миколайович робить однозначний висновок: «Колгоспи програли, не витримали. Треба було на селі розвивати приватну власність, як живе весь світ.»

У колі сім’ї

З першого січня 1997 року він уперше за багато років не поспішав на роботу. По домашньому господарству клопоталася його дружина Марія Яківна.

… Молодим спеціалістом після навчання у Полтавському сільгоспінституті і після призначання його головним агрономом у Гамаліївському колгоспі «Комунар» у 1966 році він їхав своїм однокінним возиком у Долинку, чий відділок уходив до колгоспу. По дорозі Василь підібрав дівчину, яка крокувала в Долинку, де вона працювала бібліотекарем. Так доля відтоді їх звела навіки.

8 березня 1967 року Василь і Марія поєднали свої серця. 57 років прожили вони разом. На жаль, у травні 2024 року Марія Яківна відійшла у Вічність.

До речі, і вона, і Василь Миколайович були завжди активними дописувачами районної «Зорі». Вірші Марії Яківни назавжди залишилися у поетичному літописі нашої районки.

Сім’я Даниленків виростила й виховала сина Михайла, доньок Світлану і Любу. Всі вони здобули вишу освіту, на чому завжди наполягав Василь Миколайович. Усі знайшли своє покликання у житті. Рід Даниленків продовжують онуки Олександр, Наталія, Катерина, Аліна і Валентина, правнуки Миколка і Віка.

У 64 – голова села

Чотири роки пробув Василь Миколайович на пенсії.

– Страждав, – із усмішкою зізнається про той час його донька Люба. – Увесь вік пропрацював у колективі, з людьми.

Щоправда, у 2000 році його обрали головою ради ветеранів Луценківської сільської ради. На цій громадській посаді він був 20 років.

Але коли його кандидатуру висунули на виборах сільського голови – погодився. Мав щиру мрію – газифікувати Луценки. Парадокс був у тому, що навколо в окрузі стояли газові свердловини, а в селі газу не було.

У 2000 році В. М. Даниленка обрали сільським головою. Йому на той час було вже 64 – найстарший за віком сільський голова у Лохвицькому районі. За період своєї каденції мрії Василя Миколайовича таки втілилися у конкретну газифікацію села.

– Добрим словом хочу згадати тодішнього голову районної ради Володимира Іванович Борисенка, заступника голови РДА Олексія Івановича Маляренка, начальника архітектурно­будівельного відділу Валеріана Олександровича Мірошниченка, керівника будівельної організації Володимира Михайловича Поньку, – називає він імена людей, які зробили добру справу для села.

– Ще щось хотілося побудувати? Не жалкуєте про щось? – запитую.

– Хотілося б іще церкву в Жабках відновити. Дуже хотілося, – відповідає. – А так ні про що не жалкую. Я Вам розповів свій шлях. Старався жити і працювати чесно. Це багато хто й сьогодні може підтвердити…

А потім на прощання додає: «Болить душа за Україну. Скільки безневинних смертей і горя принесла нам росія. Хотілося б дуже, щоб припинилася війна й у нас запанував мир…»

Фото з сімейного архіву родини Даниленків