Архіви називають – пам’ять народу. І це дійсно так. Бо збережені артефакти дають можливість не лише повернутися в реальність минулого, а оцінити їх з погляду сучасності. Це наша історія, наша автентичність, які ми маємо зберегти.Архіви є маленькі, є великі, але сутність їх одна – вони хранителі народної пам’яті, історії рідного краю, а отже і історії самої держави. Є такий архів і в Лохвиці.Напередодні професійного свята ми поговорили з головним спеціалістом архівного відділу Миргородської районної державної адміністрації Вікторією Совою. 21 квітня 2021 року, за словами Вікторії Вікторівни, вона фактично стала спадкоємцем великого архівного відділу колишнього Лохвицького району.
– Ви до цього працювали в апараті Лохвицької райдержадміністрації. А тут зовсім інша робота…
– Я, відверто, навіть уявити не могла, що мене доля з посади кадровика занесе в архіваріуси. І все ж, для мене це цікавий і професійний, і життєвий досвід. Я тут дізнаюсь дуже багато цікавого. Ця професія дає можливість для особистого розвитку. І це зовсім не «суха» робота, як може комусь здатися.
– Вікторіє Вікторівно, що являє собою Лохвицький архів?
– Він складається з архівних фондів. У нас зберігається більше 30 тисяч справ. І це не лише управлінські документи. Крім того, наш архів постійно поповнюється. Зокрема, з недавніх пір, ми упорядковуємо колекції (так ми їх називаємо) по трьох територіальних громадах – Лохвицькій, Заводській і Сенчанській, в рамках яких задокументовуємо події російсько-української війни. Це ініціатива Державної архівної служби України. Ми ж тут, на місцях, документуємо – як працюють громади, як волонтерять люди, в яких умовах навчаються діти і цей перелік дуже обширний. Це потрібно, щоб і нинішні, і майбутні покоління про це знали. Також у рамках цих колекцій у нас є фотодокументи, пов’язані з війною.До речі, велика подяка газеті «Зоря», бо саме статті, фото у вашому часопису складають основу архівних фондів російсько-української війни. Розповіді в «Зорі» про полеглих Героїв, волонтерство, висвітлення різних заходів, громадських ініціатив… У вас цілі історії про загиблих Героїв. Я ніде подібного не зустрічала. Без пафосу, прикрас зауважу, що якби не було стільки публікацій у «Зорі» – нашої колекції не було б.
– Дякуємо на доброму слові про нашу роботу. Хоча й ми самі, теж без пафосу, усвідомлюємо, що пишемо літопис нашого краю. Головне – щоб люди це розуміли. Але повернемося до вашої діяльності. Крім «Зорі», звідки ще черпаєте матеріали про сьогодення?
– Ми розширюємо співпрацю з установами, школами, закладами культури, щоб вони також надавали сценарії заходів, тематичних уроків, аби максимально охопити різні аспекти нашого життя.
– Послуги архівного відділу платні?
– Ні, безоплатні. Незалежно, хто до нас звертається – чи пересічні громадяни, чи адвокати й нотаріуси.Приміром, люди приходять до нас, коли виникають питання, по узаконенню прав на землю чи нерухомість.Ось нещодавно звернувся один сільський мешканець. На руках у нього є державний акт на земельну ділянку свого будинку. Здається, що він є його власником, Але, щоб зареєструвати його у державного реєстратора – потрібно первинне рішення сільської ради.І хоч у державному акті й написано, що він виданий на підставі рішення сесії сільської ради, але не вказано ні порядковий номер сесії, ні коли вона відбулася. Добре, що є хоч дата, що акт виданий у 2001 році. Звісно, що реєстратор, який діє на основі суто нормативного діловодства, і відмовляє чоловікові в реєстрації.І ось прийшов він розгублений, каже: «Можу без хати залишитися…» А ситуація тут 50 на 50. Якщо рішення сільської ради було, то ми його знайдемо. А якщо ні? Але, слава Богу, я це рішення віднайшла в архівних фондах і людина отримала необхідну допомогу.
– У Лохвицькому архіві, можна сказати, зберігається історія місцевого самоврядування.
– Це дійсно так. У колишньому Лохвицькому районі було більше 20 міських і сільських рад. Але що парадоксально. Здавалося б, що ті самі протоколи, рішення сесій мають бути ідентичними. Але по факту кожна рада мала свій унікальний стиль. За тими сухими рядками відчуваєш і емоції, і якийсь такий нерв. Ці документи дихають історією, тим часом, коли це відбувалося.Цікаво читати ці документи, бо за кожним із них стоїть епоха, ціла життєва історія.У кожній раді був свій унікальний стиль діловодства, відслідковувалися різні тенденції, традиції. Знову ж таки відчувався дух часу. Зауважу, що найкращі управлінські документи належать Лохвицькій і Заводській міським радам. І за якостю, і за оформленням. Маю дуже велике задоволення працювати з такими документами.
– Лохвицький архівний відділ є одним із сегментів загальної архівної системи. Як тут відбувається взаємодія?
– У нас відбуваються різні заходи в плані інформаційно-просвітницької діяльності. Причому, ми користуємося не лише фондами Лохвиччини, а й архівами з усієї України. І трапляється відкриваєш для себе нові, незвідані документи. Приміром, до 1 жовтня цього року ми організовували виставку приурочену Петру Калнишевському. І коли я готувала цю виставку, то знайшла цікавий документ, який зберігається у Центральному державному історичному архіві у Києві. Це контракт кошового отамана Петра Калнишевського з майстрами, щодо виконання ними внутрішніх робіт у соборі Різдва Пресвятої Богородиці в місті Лохвиці. Документ датований 1762 роком.Ви знаєте, географічно ми наче б і віддалені, але і у Львівському архіві можна знайти щось про нас.
– Цікава була б стаття для «Зорі» про Калнишевського…
– Подяка нашій районці, що ви друкуєте наші статті. І після таких публікацій, що радує, є продовження історії. Так, у травні цього року у «Зорі» була стаття, приурочена Дню політичних репресій. Там була розповідь про репресованого Самійла Єжелого. І ось коли вийшла газета, то її прочитали далекі родичі цієї людини. Передали «Зорю» іншим родичам, які проживають у Великій Багачці. Вони знали про Савелія Єжелого, але не знали як склалася його доля.Вони звернулися до мене за допомогою. Тож я їх скоординувала куди потрібно звернутися у Державному архіві, де зберігається справа репресованого Савелія Єжелого і ознайомитися з нею. Донедавна ці дані були закритими, але зараз архіви стають набагато доступнішими і відкритішими, ніж це було за радянських часів.
– Слухаючи Вас, Вікторіє Вікторівно, тішусь думкою, що праця газетярів «Зорі» дотична до літопису рідного краю…
– Про «Зорю» я теж можу розповісти не одну історію. Пригадуєте, як перед початком повномасштабного вторгнення росії був такий масовий перехід абонентів до «Нафтогазу». Це було суто побутове питання і до мене звернулася одна жителька Лохвиці.У неї у всіх майнових документах була вказана стара назва вулиці – Левадна, а насправді вона давно називається Газети «Зоря». І от щоб виправити в її документах цю невідповідність, від жінки вимагали рішення міської ради, в якому році відбулося перейменування вулиці. І буквально того ж дня я знайшла таке потрібне рішення від 30 січня 1979 року виконкому Лохвицької міської ради, де зазначалося, що у зв’язку з 60-річним ювілеєм районної газети, прийнято рішення перейменувати вулицю Левадну в вулицю Газети «Зоря» .
– Чи траплялися у Вашій практиці якісь дотепні документи?
– Так не можу сказати, бо ми ж працюємо з серйозними документами. Хіба що казуси можна віднайти у протоколах загальних зборів у колишніх колгоспах нашого району. Писалися вони, як правило, від руки, то є питання і до стилю, і до граматики, і до оформлення.Але можу навести і зворотній приклад. У нашому архіві є документи 1966–68 років Лохвицького педагогічного училища. Документи всі рукописні про роботу педучилища. Але такого каліграфічного почерку я ніде не бачила! Як каліграфічно все оформлено, як чітко викладається думка, як детально все прописано. Все це викликає повагу і щирий захват. На основі цих документів можна писати дисертацію не лише на тему каліграфії та правопису.
– До речі, Ваша стаття про Лохвицьке педучилище у «Зорі» восени цього року навіяла спогади багатьом нашим читачам…
– Знаєте, у нас є таке визначення «мертві фонди». Це коли установи вже немає, а документи зберігаються.Але ж їм можна дати друге життя, як це було з публікацією в «Зорі» і про педучилище, і про тютюновий сортовіддлок у Лохвиці. Хто про них згадає? Хіба що старожили. Але, відкриваючи такі архіви, хочеться і самому працювати не гірше.
– Що Ви відчуваєте, коли гортаєте ці пожовклі від часу різні документи?
– Як не парадоксально, але відчуваю енергію того життя, емоції тих людей, які заповнювали цей документ.Це зараз ми працюємо на комп’ютері, де легко все можна виправити, переписати. А тоді ти маєш написати все грамотно, без виправлень і помилок.Все у цьому житті має бути гармонійним.
– Вікторіє Вікторівно, а у вас, гортаючи різні архівні документи, не виникало відчуття, що десь історія повторюється?
– Звичайно, що виникало. Ось сьогодні дуже злободенна тема – відключення електроенергії. Але це вже ми проходили! Я знайшла розпорядження голови Лохвицької районної державної адміністрації від 11 грудня 1995 року за підписом голови Василя Федоровича Заболотного. Це розпорядження виходило з Постанови Кабінету міністрів України про обмеження споживання електроенергії протягом доби і запровадження графіків відключень. Ця вимога діяла до 15 лютого 1996 року.Ще було розпорядження і про економію газу. Циркуляри теж надходили з Києва.Так що історія повторюється. І все це Україна переживе і вистоїть. Не сумніваймося…
