Трапилася вона в одному з найвіддаленіших від Лохвиці сіл Лохвиччини. Тут уже більше 100 років у центрі села стоїть будівля земської школи, зведена за типовим проєктом Опанаса Сластіона. Можливо, її чекала б така ж сумна доля, яка спіткала багатьох таких споруд як на Полтавщині, так і в інших областях, коли залишені без догляду стіни руйнуються й занепадають.

У Старому Хуторі ця початкова школа функціонувала до кінця 70-х років минулого століття, коли у селі звели нову восьмирічну школу. На сьогодні від цієї школи не залишилося ні цеглинки – її розібрали. Тоді у селі нараховувалося більше 120 дворів і проживало більше 300 жителів. Тут був розташований відділок колгоспу «Перемога комунізму», потім товариства «Чиста криниця», була ферма, тракторна бригада…

На сьогодні в населеному пункті проживає менше ста мешканців. Це так – трохи історії.Так ось, коли початкову школу в Старому Хуторі закрили, то будівля не опустіла – сюди на початку дев’яностих перевели магазин райспоживспілки. Щоправда, торговельники внесли свої корективи в будівлю. Було замуровано декілька вікон, окремі кімнати стали складськими приміщеннями. На щастя, оригінальні вікна, що були вставлені ще на початку 19 століття, чиясь дбайлива рука не викинула і акуратно склала в одній із кімнат школи. Магазин закрили років десять тому, а збережені вікна стали в нагоді нещодавно. Але про це нижче.Потім у трьох кімнатах будівлі розмістився Старохутірський ФАП. Тобто певна частина приміщення знову була під наглядом. Хоча решта, рік за роком без догляду, все одно місцями стала занепадати – облупилися стіни, почав протікати дах, без опалення обсипалася штукатурка…

Але втрутився щасливий випадок. Або точніше – знайшлася людина, яка змалечку закохана у це село на пагорбах. У якій українська автентичність є домінуючою. А природна доброта наштовхує до сподвижництва, на яке не кожен здатен.Це Ірина Фінько. Власними коштами вона допомогла вдихнути нове життя у цю старовинну земську будівлю. З Іриною ми вас познайомимо нижче. Вона є цікавою, молодою Особистістю, зі власним світоглядом і життєвими принципами, що варті поваги. Але не можемо не згадати людей, які теж доклали свої зусилля у щасливий фінал цієї історії.

– Коли вийшла така ініціатива від Ірини, яку ми схвально підтримали, то торік почали реставрувати сластіонівську школу, – розповідає староста Гирявоісковецького старостинського округу Наталія Давиденко. – До зимового періоду завершили ремонт покрівлі, яка місцями протікала. Частково провели внутрішні роботи, бо збереглася система опалення, яка дала можливість опалювати приміщення дровами, які заготовили своїми силами в старостаті.В частині будівлі розміщується ФАП, який опалюємо газом.

А по весні, по теплу, вже приступили до інших робіт – пофарбували, побілили, встановили вікна, відремонтували зруйнований поріг…

Ми замовляли  в будівельному магазині необхідні матеріали, а Іра з-за кордону їх оплачувала.До відновлювальних робіт залучали місцевих жителів, а коли потрібні були спеціалісти, як то покрівлю відремонтувати чи вікна посклити, то привозили людей з Гирявих Ісківців.Назву, мабуть, найактивніших. Це Віктор Цибульников, Сергій Скриль, Сергій Ленда, Оксана Берестовська, Юлія Криніна, Михайло Сорока, Віра Левченко. Завдяки тому, що навели лад усередині приміщення, то там провели навіть новорічні заходи.

– Ми ще торік вагалися, чи вийде все у нас, – говорить завідуюча Старохутірським сільським клубом Оксана Берестовська. – Але Іра нас згуртувала, коли оплатила необхідні матеріали для ремонту покрівлі – шифер, цвяхи, оцинковані листи для коньків на даху. І роботи розпочалися. Цього року капітально відремонтували поріг, на який раніше було боязко ступати, щоб не розвалився.А як пригодилися вікна, що збереглися в комірчині колишнього магазину! Їх установили замість протрухлих столітніх.

А у ФАПі теж замінили вікна за кошти Лохвицької міської ради. Встановили пластикові, але такої ж шестикутної конфігурації, як сластіонівські, і під колір дерева. Тобто все вписується в архітектуру будівлі.Тепер така краса в центрі села! Ми сюди перемістили й сільську бібліотеку, і частково сільський клуб. Бо той знаходиться серед поля, не опалюється, і люди неохоче туди ходять. А тут ми проводимо різні заходи. Взимку тепло. Люди приходять, плетемо маскувальні сітки. Матеріал для них привозить наш староста Наталія Петрівна. Вона нам дуже допомогла і в ремонті земської  школи – будівельні матеріали підвозили, по потребі привозили з Гирявих Ісківців людей.Тепер маємо в центрі села ось таке місце відпочинку, оновлену будівлю земської школи. У ній, до речі, мій чоловік Іван навчався в першому класі.

А коли приїздили телевізійники з ТСН і «Суспільного», то наш довгожитель Федір Олексійович Федоренко, якому більше 90 років, розповідав, скільки дітей ходило до школи за його дитинства…

Очікуємо тепер приїзду Ольги Герасим’юк. Вона написала нам, що табличка з надписом «Ця будівля є історичною пам’яткою» виготовлена. Як випаде нагода, вона приїде.

Ось такий щасливий фінал нинішньої частини історії будинку, якому понад 100 (!) років. Все це стало можливим завдяки меценатству однієї небайдужої людини. Тож давайте познайомимося ближче з Іриною Фінько.

Меценатка з полтавським коріннямІ це справді так. Ірина Анатоліївна виросла в сусідньому Гадячі, де й зараз проживають її батьки. А ось її мама Наталія з’явилася на світ у Старому Хуторі тодішнього Лохвицького району. Слава Богу, жива її мама Марія Іванівна Швидюк, яка мешкає й по сьогодні в рідному селі. Це бабуся Іри. Бабусин дім завжди манив її.

– Скільки себе пам’ятаю ще змалечку і аж поки не закінчила в Гадячі школу, то завжди чи на шкільних канікулах, чи просто на вихідні я приїздила до бабусі, – згадує ту пору Ірина. – Вона працювала на місцевій фермі й часто брала мене з собою. А на тій фермі чого тільки не тримали: і корів, і коней, і поросят, і навіть курей.Дідусь мій Григорій Васильович (на жаль, його вже немає) кіньми підвозив воду на поля. Так що я була в курсі старохутірського сільського життя. Коли трохи подорослішала, то допомагала і корову пасти, і за домашнім господарством доглядати.

– Ви розповідаєте про це з такою любов’ю! Вам це подобалося?

– Так. Мені дуже подобалося і подобається це село на пагорбах. Річка Артополот, кладка через неї, великий ставок, де ми купалися, грали в карти (сміється). Звичайне дитинство. Жаль тільки, що тепер і річка, і ставок обміліли, позаростали травою.

– Як склалося Ваше життя після школи?

– Я вступила до Київського політехнічного інституту, де здобула спеціальність перекладача, викладача англійської мови. Викладачем англійської я там працювала і по закінченню навчання. Там же знайшла свою другу половинку – Тимура. У нашій сім’ї народилися донька Ганна і син Максим. Так Київ став для нас рідним містом, це наша домівка, робота, друзі…

– Староста Наталія Давиденко розповідала, що кошти на ремонт Сластіоновської школи Ви надсилали з-за кордону.

– Так. Коли в 2022-му росіяни впритул наблизилися до Києва, я, як і мільйони інших українців, виїхала з дітьми за кордон. Ми, зокрема, до Англії. Тимур залишився в Києві.В Англії я теж працювала викладачем англійської мови для біженців і не лише з України. Це була робота від місцевого муніципалітету. 

– Ви три роки прожили в Англії. Як Вам ця країна?

– Там дуже гарні люди. Нам дуже допомагали у всьому. Знаєте, сила в Богові й людях, які тебе оточують. Нам у цьому плані дуже пощастило. У мене була робота, діти забезпечені, мали окреме житло…Але наш дім тут, в Україні. Незрозуміло, поки триватиме ця війна. Тому я вирішила повернутися до Києва, до чоловіка. Сім’я має бути разом.

– Проживаючи за кордоном, відчуваєш тугу за Батьківщиною?

– У мене це було кожного дня. Я не можу це пояснити. Більшість, хто був за кордоном, такі відчуття переживають. Звісно, з часом вони притупляються і стає морально трохи легше.

– Ірино Анатоліївно, а чому Вам там, у благополучній Англії, спало на думку відродити Сластіонівську школу у Старому Хуторі?

– Не скажу що це прийшло відразу. Я прилаштовувалася до нового життя, почала працювати. Але одного разу, випадково, у Вікіпедії натрапила на фото будівлі школи. Коли там був іще магазин, то приміщення виглядало набагато краще. А на фото – мало не розвалений поріг, неприглядні стіни.І ось тоді й виникла ідея: а може якось спільними зусиллями можна це приміщення відремонтувати, яке невідомо кому належало. Зателефонувала завідуючій клубом Оксані Берестовській, поділилася з нею своїми думками. Потім торік під час відпустки, коли приїхала з Англії, то ми з Оксаною Петрівною оглянули цю будівлю, прикинули, що потрібно на перших порах закупити, насамперед для ремонту покрівлі, і вирішили спробувати зробити добре діло

.Дуже вдячна нашій старості Наталії Петрівні, що вона нас підтримала, допомогла доправити до Старого Хутора необхідні будівельні матеріали. А дорога до села знаєте яка!

Живучи в Англії, я часто сумувала за Старим Хутором. Знаєте, село міліє, все менше залишається в ньому людей. І хотілося хоч трішки їм щось покращити, щоб у майбутньому їм було легше. Отакі роздуми оволодівали мною.

– Як до Вашої ініціативи поставився чоловік Тимур?

– Підтримав моє рішення. Він, до речі, зараз у відпустці й перебуває разом із нами в Старому Хуторі.

– Ви всі проживаєте у бабусиній хаті?

– Так. Тут така природа, такі краєвиди! І для нашої німецької вівчарки такий простір!

– А чому Ви обрали Старий Хутір, це віддалене село, якщо не секрет? Певно, можна було залишитися в столиці, Києві?

– Багато хто може й не зрозуміє мій вибір. І секрету тут немає ніякого. Як кожна мати, найперше переживаю за безпеку своїх дітей. В Англії теж більшість біженців з України – жінки з дітьми. Тож кожен сам для себе вирішує, як уберегти дітей. А самі бачите, як Київ потерпає від повітряних атак росіян. Тому, у кого є можливість, виїздять із великих міст. Звісно, що коли завершиться війна, то ми повернемося  у рідну домівку.

– У Вас є якісь плани, щоб попрацювати викладачем англійської мови? Таких фахівців тут бракує.

– На даний момент я хочу трішки душевно відпочити, устаткувати свій побут, а там побачимо. Якщо й викладати англійську, то хіба що онлайн.

– Ваші діти пішли тут у Гирявоісковецьку школу. Як їм там?

– Дуже добре. Ганнуся пішла в третій клас. Я нарахувала, що в неї десять однокласників. А Максимко пішов у перший клас. Їх п’ятеро і він єдиний хлопець  (Ірина від душі посміхнулася). Йому на 1 вересня подарували портфель із канцтоварами.Ми з чоловіком попервах возили дітей до школи власним автомобілем. Але 15 кілометрів від Старого Хутора до Гирявих Ісківців ми долали за 45 хвилин. Дорога дуже погана.На щастя, є шкільний автобус, який ранком забирає дітей до школи, а після обіду привозить до Старого Хутора. Дуже зручно. І дуже подобається Максиму цей відрізок часу.

– Спілкуючись із Вами, Ірино Анатоліївно, ловлю себе на думці, що Ваша правильна українська вимова трохи з акцентом. Можливо, відчувається Ваше трирічне англомовне спілкування?

– Ні. Чесно кажучи, я свого часу, як і багато людей, спілкувалася суржиком. Коли почалася війна, то багато киян почали переходити з російської на українську. І я поставила собі за мету – позбутися всього російського.У Києві проживає моя тітка Галина. Вона – філолог за освітою, досконало володіє українською. І ось, перебуваючи в Англії, вона онлайн давала нам уроки української мови. В такий спосіб добре «почистила» мій суржик. Я тепер не говорю «бутилка», а кажу «пляшка», не «площадка», а «майданчик», не «рюкзак», а «наплічник», не «самольот», а «літак» і т. д. Тож я дуже вдячна своїй тітці за такі уроки.Але знаєте, що мене тішить у цій історії? Що члени моєї родини теж разом зі мною почали перелаштовуватись на правильну українську.Бо мова – це наша сила, наш код нації…