Волонтерство, поза сумнівом, стало феноменом російсько-української війни. Скільки людей активно включилися з перших днів допомагати українській армії й не втомлюються це робити й по сьогодні! Скільки життів Захисників урятовано саме завдяки волонтерам, які вчасно привезли маскувальні сітки, дрони, сучасну зброю і військове обладнання, а то й просто додали наснаги воїну бити ворога, коли в посилочці з домашніми смаколиками він знаходить простенький дитячий малюночок зі словами: «Повертайся живий, повертайся з Перемогою!»

Тему волонтерства і волонтерів ми неодноразово підіймали на сторінках «Зорі». У когось масштаб більший, у когось менший. Але щоразу, коли задаєш запитання цим людям, що спонукає їх жертвувати своїм вільним часом, інколи здоров’ям, а то й життям, то майже завжди чуєш однакову відповідь: «А хіба можна по-іншому? Ми маємо це робити…» Так і у великих містах, і у маленьких селах.

Так трапилося, що мені пощастило познайомитися з однією з волонтерок, яка робить, як вона сама скромно вважає, може й невелику справу, але це за покликом серця і з відповідальністю справжньої патріотки своєї країни. А ще вона постійно наголошує, що сама нічого б не зробила, якби не активність і постійна допомога односельчан і не тільки.Так говорить Людмила Руденко з невеликого села Скоробагатьки. Вона – підприємець і утримує єдиний на село магазин. Але її волонтерство не пов’язане з підприємництвом.

– Я волонтерю сама від себе, – зізнається Людмила Іванівна. – Все те, що спільно з людьми ми зібрали, те й відвозять хлопцям.

– Як розпочиналося Ваше волонтерство?

– Десь років два тому ми зібралися в нашій колишній сільській школі, щоб в’язати маскувальні сітки. А потім виникла потреба передати нашим хлопцям зручну і практичну чоловічу білизну. Її потрібно було пошити.У мене вдома була швейна машинка «Подольська», це ще бабусина, але, чесно кажучи, я не шила. А тут раз треба, то, думаю, спробую. І розпочала шити чоловічі труси. Сусіди, односельці стали зносити до мене додому різні тканини, які до цього багато років  пролежали у їхніх шафах. І так ми налагодили наше «виробництво». Все пошите я передавала до Кононівського сільського клубу, де діяв уже жіночий волонтерський рух  «Батальйон небайдужих».

На перших порах мені допомагала шити односельчанка, але коли вона знайшла постійну роботу, то вже не мала часу на це. Та і я вже набула впевненості й справлялася сама. Щоправда, коли було багато замовлень, то одній було важкувато. Тоді мені на допомогу приходила односельчанка, бабуся Тетяна Сергіївна Рожко. На жаль, вона торік захворіла і померла. Тож практично вже рік я шию сама.

– Людмило Іванівно, Ви шиєте тільки чоловічу білизну?

– Та ні. Ще шию наволочки, простирадла.

– Так для цього ж потрібно чимало матерії.

– Саме так. І одній мені було б складно без людської помочі. Хоча за характером я старалася нікого і нічого не просити. Але коли через пів року моєї швейної діяльності у людей удома закінчилися запаси різних тканин, а запит на речі залишився. То що мені залишалося робити?

– Звернутися до людей…

– Так я і зробила. Я наважилася на цей крок, звернувшись через «Фейсбук» із проханням зібрати кошти на закупівлю необхідних матеріалів. І люди відгукнулися. І односельці, і працівники Ісковецької школи, меморіального комплексу «Шумейкове», сільського клубу, і жінки ансамблю «Берегиня», і друзі з-за кордону.Словом, з’явилися кошти, на які я змогла закупити якісну тканину і необхідну біжутерію. За кожну витрачену гривню я звітуюся у «Фейсбуці», щоб люди бачили, на що пішли їхні донати.

Ми почали працювати з волонтеркою з Дніпра Крістіною Сашко, яка опікується польовими госпіталями. На її адресу було відправлено поштою перші бандеролі.

– Цікаво, скільки Ви нашили за час свого волонтерства?

– Я Вам скажу дуже точно, бо, як уже говорила, постійно веду облік зібраних від людей коштів. Арифметика на сьогодні така: 457 наволочок, 135 чоловічих трусів, 68 простирадл. Все це пошито мною.З рулона тканини виходить 26 простирадл і 44 наволочки. А собівартість такої речі всього 50 гривень за штуку. На промисловому виробництві, мабуть, за таку ціну не зроблять.

– Ви так і продовжуєте співпрацювати з волонтерами з Дніпра?

– Ні, більше ніж пів року тому я стала працювати з Олександром Васильовичем Темченком, фермером, волонтером зі Жданів. Це мій колишній класний керівник.

– Що спонукало до цього?

– Все просто – люди стали більше донатити. Причому, не тільки грошима. Приносять хто ящик печива, хто цукерки, каву, різні смаколики. Не кажучи вже про картоплю, овочі, сало, олію, моркву, мед… Останнім часом усе більше почали допомагати жителі Ісківців і Яблунівки. У Олександра Васильовича є однокурсник Олексій, теж волонтер. Оце з ним я зв’язуюся, він називає, що потрібно те і те і на таке-то число. Оголошую про це людям – і збір почався. У визначений день пошиті мною речі, і знесене людьми, і закуплене мною за запитом крупи, чай, мило, засоби гігієни, тощо, наш староста Сергій Макаренко відвозить до Жданів. Там до цього допаковують зібране жданівськими волонтерами – і через день наші гостинці вже у Захисників.

– Ви кажете, люди не втомлюються допомагати ЗСУ?

– Скажу що так. Причому роблять це щиро. У Скоробагатьках є бабусі, які майже не ходять до магазину, але вони обов’язково передадуть кимось якусь копійчину чи вирощене вдома. Наші люди, мабуть, неймовірні. Якби я почала перераховувати всіх, хто мені допомагає, хоча правильніше – допомагає нашим ЗСУ, то точно пів сторінки в газеті не вистачило б. Я їм усім безмежно вдячна за такий патріотизм.

Може, для когось це дрібниці у порівнянні з дорогим військовим обладнанням, приміром, як дрони, але маленькі речі теж потрібні нашим хлопцям.Я колись наважилася запитати у волонтерів: «А оте, що я шию, воно хоч комусь потрібне?» У відповідь почула: «Ви не уявляєте як це потрібно. Буває, приїздимо в польовий шпиталь, а хлопці після поранень лежать на голих матрацах. Бо закривавлені простирадла викинули, а нових немає. А тут і чистенькі простирадла, і наволочки, і чоловіча білизна...»

Коли ми робили адресну доставку в госпіталь, де лежали бійці, які  втратили кінцівки, то назбирали усього. Хай хоч якась маленька радість буде для них.

– Людмило Іванівно, як ставляться рідні до Вашої понаднормової роботи?

– З розумінням. Чоловік Володимир, як говорять, при роботі. В його обов’язки входить поїхати до галантерейного магазину, оплатити і привезти замовлені рулони тканини. Поїхати в Лохвицю, відремонтувати і змастити швейну машинку і т. п.Старший син Андрій працює у Ромнах, а менший Саша – служить у ЗСУ.

– А що особисто Вас спонукає до волонтерства? Це ж сугубо добровільна і безоплатна діяльність…

– Мабуть, я всотала в себе радянське виховання (може комусь і не сподобається, що так кажу). Але от я повинна це робити – і все. Та врешті ми всі повинні допомагати нашій армії. Бо дехто, може, думає, що нас це не стосується. Десь там пролетів шахед, але то не до нас. Ні, така позиція неправильна. Знаєте, як кажуть: «Якщо ви в тилу не допомагаєте фронту, то фронт приходить до вас у тил».Тому ми всі маємо долучатися і допомагати нашим хлопцям. Хай це будуть навіть якість маленькі речі, але вони увіллються в загальну річку волонтерства і допоможуть нам вистояти у цій кривавій війні за нашу незалежність…

Післямова. З Людмилою Руденко ми говорили напередодні Дня незалежності. Та ще й виявилося, що 20 серпня вона відзначила свій день народження. Тож долучаємося до привітань на її адресу і зичимо щасливого довголіття цій справжній українській Жінці.Приємно, що Людмила Іванівна є шанувальницею «Зорі». А ще, як вона зізналася, про неї «районка» вже колись писала. Люда була молодим спеціалістом і працювала в бухгалтерії колгоспу «Авангард». Тодішній його голова Анатолій Михайлович Ільченко (світла йому пам’ять) і запропонував кореспонденту «Зорі» написати про неї до Дня молоді. Тож на сторінках нашого часопису було опубліковано нарис Наталії Павленко під назвою «Не килимом стелиться життя». Оце такі паралелі.