Лохвичанин Олександр Якименко двічі служив у зоні АТО. У 2015–2016 роках був водієм медичної машини, недавно повернувся додому, відслуживши ще раз артилеристом. Урятував немало наших солдатів, вивозячи поранених із поля бою.

Олександра Васильовича, який багато років пропрацював водієм «швидкої допомоги», добре знають лохвичани. Вдячні пацієнти навіть публікували у «Зорі» подяки водієві, який у потрібний момент прибував на допомогу разом із медиками, виявляв чуйність і людяність, допомагаючи їм. Коли призвали в АТО, із честю виконав обов’язок. Розповів із подробицями лише про перший рік служби, а про другу участь у війні – лише що служив у артилерії.

– Олександре, як сталося, що на фронті ти, як і в мирному житті, був водієм медичної машини?
– Служити поїхав разом із машиною, на якій працював. Потрапив у третю хвилю мобілізації, призвали саме коли планував піти у відпустку. Потрапив у 8 окрему санітарну роту. Після місця в Полтаві, коли готували машини до служби, проходили медичні навчання, від’їхали в зону АТО. Про мету, місце розташування тощо ніхто нічого не повідомляв. Приїхали вночі невідомо куди, стали серед поля в лісосмузі. Наступного дня прибули до госпіталю. Перший виїзд – до Іловайського котла. Медики під білими прапорами вивозили рештки наших солдатів, згадувати про це дуже тяжко. Серед убитих знаходили й поранених, контужених, але живих, надавали їм першу допомогу й намагалися врятувати. Машини завантажували так, що ми ледве уміщалися там.

– Чи правда, що «сепари» не стріляють по медиках?
– Як правило, не чіпали, але всякого було. Якщо треба забрати поранених і вбитих, чіпляєш білий прапор і їдеш. Ми заїжджали на поле бою колоною без документів і зброї, «сепари» слідкували за цим. Але траплялося, що по нас так стріляли, що доводилося розвертатися й тікати. Хоча там серед наших міг бути хтось живий і його б у рятували.

– Де працювати доводилося?
– Наші медичні екіпажі працювали по всій лінії фронту. Два діяли переважно у Донецькому аеропорту, їх ми називали «кіборгами». Усі повернулися додому живими, а от машини – далеко не всі, принаймні 4 на момент нашого звільнення залишилися вщент розбитими. І моя зараз продовжує «служити», забирати її сенсу немає – зрозуміло, що від техніки залишається після такого режиму експлуатації. Спочатку я був під Донецьком, потім потрапив у сектор «М» біля Маріуполя – Кальчик, Сартана, Новопавлівка, Комінтернове (нині – Пікузи), Широкине… Привозили поранених у госпіталі до Володарського, Маріуполя. Нас не підпускали ближче 1 км до лінії фронту. Не хочеться і згадувати, що було, коли, наприклад, Сартану накрили «Градами». Навіть друзям і рідним не хочу розповідати, щоб менше переживали. Можливо, розкажу, коли війна закінчиться.

– Рідним розповідав, де був, чи приховував, щоб не хвилювалися?
– Ми зберігали в таємниці, що робимо і де знаходимося. Але якось телефонує до мене дружина. Поговорили про сина, а потім заявляє:
– А я знаю, де ти!
– Ну і де!
– Там-то…
– Та ні, я – біля Запоріжжя у посадці.
– Брешеш! Тебе по телебаченню показали. Як поранених завантажували, як ти від’їжджав.

– Певно, коли важлива кожна секунда, про свою безпеку не думаєш?
– Так, поранених до госпіталю будь-що намагалися довезти живими, хоча поранення у хлопців бували дуже складні. Спочатку в нас не було лікаря, потім дали дуже хорошого фахівця, багатьох порятував. А мені особливо сумно було, коли везеш «трьохсотого» на максимальній швидкості, його чекає бригада лікарів, привозиш – а він уже «двохсотий». Бувало, їздили в темний час, не вмикаючи світла, користувалися лише певними дорогами. «Сепари» пропускали певні машини, певні знищували. Якось по дорозі вільно проїхала водовозка, по ній не стріляли. Наступним їхав КАМАЗ, його розтрощили.
Якось хлопець отримав серйозне поранення, ми встигли його довезти. У госпіталі після операції він написав на аркуші номери своїх рідних і попросив мене їм телефонувати іноді, говорити, що він не може зв’язатися – поламався телефон абощо. Просив казати, що в нього все добре. Я іноді заходив у госпіталь провідати хлопця. Якось захожу – ліжко порожнє. Лікар гукає: «Тобі робота є. Машина вільна? Треба додому відвезти…» А потім замовкає і опускає голову.

– Чи в багатьох від війни «їде дах»?
– Одного пам’ятаю. Наш хлопчина чудом урятувався – вийшов із оточення і дійшов до села. До нас його привіз на роздовбаній «Таврії» місцевий житель. Хлопець сидів, увесь обвішаний гранатами, і дві тримав напоготові в руках. Він не вірив, що ми – свої. Перше його питання: «Куди я потрапив?» Ледве повірив, коли ми йому втлумачували, що це українська армія. Гадав, що місцевий може його привезти до «сепарів», а тоді шлях один – підірватися з ними разом.

– Що тебе найбільше вразило в час служби?
– Якось ми везли пораненого, по дорозі встановили, що вже мертвий. Повезли у морг. Там заходилися роздягати. При хлопцеві був вимкнений простенький мобільний телефон без сім-картки, паспорт, ножичок і блокнотик. Відкриваємо паспорт – громадянин Росії! Ніяких сумнівів у справжності не було. Таке траплялося нерідко, хлопці з Російської Федерації воювали за Україну на українській території. Було йому років 35–37, воював у добровольчому батальйоні. По-справжньому воював, не був шпигуном чи диверсантом. Це не поодинокий випадок, до того я не вірив, що так буває.

– Так і Сергій Войтер, який мав лохвицьке коріння і жив тут багато років, дитинство провів у Нижньому Тагілі. Був офіцером російської армії, але воювати пішов за Україну простим солдатом.
– У Росії люди обділені, замкнуті. Сусіди по сходовому майданчику не вітаються між собою і не знайомі. В усьому звинувачують Україну. От у Маріуполі російські найманці умисно розбомбили «Градами» квартал, де жили росіяни.

– Чи зустрічався ти на фронті з земляками?
– Пощастило рятувати пораненого у плече бійця з Лохвиці. Ми познайомилися у частині, куди щойно прислали наш екіпаж, я побачив знайоме обличчя і листав пам’ять, згадуючи, де бачив. Він – теж. Виявилося, він живе по колишній вулиці Паркомуни, я – по колишній Леніна. Обійнялися радісно. Пройшло днів три, вночі нас піднімають, вивозимо двох хлопців. Головне було – під’їхати до лінії фронту, швидко завантажити мертвого й пораненого і втекти. Бійцем займався лікар, я одразу й не повертав голову назад. Коли кажуть: «Один – «двохсотий», а другий – твій земляк». Повертаюся – сидить, перебинтований. Удвох хлопці саме були на чергуванні, сталося пряме попадання. Земляк нічого не розумів, не усвідомлював, що з ним відбувається. Я потім його у госпіталі провідував. А вбитого дуже жаль, хлопчина був учителем, його мали через тиждень звільнити, щоб 1 вересня вийшов на роботу.

С. НІКОНОВ