30-річна Ольга Хоменко виросла в Полтаві, літні канікули проводила у Лохвиці з родичами. Після 4 років залишила факультет економіки сільського господарства Київського національного університету імені Вадима Гетьмана, щоб займатися утриманням буйволів та виробництвом сирів на Закарпатті. Через 3 роки вирішила продовжити навчання у Німеччині, але зрештою оселилася у Австрії, де разом із чоловіком обробляє 20 га землі та утримує худобу.
Усе дитинство і юність разом із батьками Оля приїжджала до Лохвиці на літо. Тут має бабусю, тьотю (це Тамара Володимирівна Гавриленко, відомий лікар-педіатр) та ще цілу купу родичів. У юності вона вирізнялася в компанії однолітків щирою і абсолютно чистою, літературною українською мовою, начитаністю, ерудицією. Здавалося б, молоді люди з таким рівнем розвитку мають обирати професії, де переважає розумова праця. Але Оля стала фермером, при цьому знаходить час духовно і культурно збагачуватися, подорожувати, спілкуватися із цікавими людьми…
– Олю, звідки у міської тендітної та «розумненької» дівчинки взялося бажання займатися сільською працею?
– Сільське господарство, особливо домашніх тварин, я полюбила у Лохвиці. Навчатися за фахом «економіка сільського господарства» поїхала до Києва. Після 4 курсів зрозуміла, що в мегаполісі мені не дуже цікаво, хочу жити в сільській місцевості. Поїхала на Закарпаття (село Стеблівка Хустського району) до свого тепер колишнього хлопця, де 2 роки займалася розмноженням буйволів.
Буйволиці дають невеликий об’єм молока, але воно дуже поживне – містить 10–12% жиру і 5% білка (на рівні овечого молока). Я отримувала стипендію Пулюя, із якою могла робити все, що забажаю. 2011 року поїхала до Швейцарії, як волонтер працювала на фермі, де виготовляють сири. Це місце підшукали для мене знайомі з колишнього місця роботи. На фермі я прожила ціле літо, дивилася, як фермери роблять сир і вчилася в них. Повернувшись на Закарпаття, сама взялася за виготовлення сирів, експериментувала, опанувала моцарелу, фету, розсільні сири. У тім числі «буц» – так на Закарпатті називають невитриманий сичужний сир, чимось схожий на адигейський. Якщо його витримати від пари місяців до пари років, вийде твердий. Ми навчили величезну кількість людей, які утримують худобу, як виготовити сири. До того вони переробляли свіже молоко тільки на кисляк і творог.
– Певно, карпатські буйволи дуже рідкісні?
– Це вимираюча популяція тварин, коли 2009-го взялися її рятувати, на все Закарпаття залишалося 35–50. Усі буйволи, які живуть у Європі, належать до виду Середземноморський буйвол. Найвідоміший продукт із його молока – сир моцарела. У Румунії, Україні існує популяція саме карпатського буйвола. Одночасно ми утримували щонайбільше 20 буйволів. Купували тварин, яких більше ніхто не хотів тримати, адаптували їх до нових умов і продавали бажаючим утримувати далі. Також у нас жили коні породи Гуцул та мангалиці (схожі на овець свині, в яких на зиму виростає довга шерсть, ця порода угорського походження у 80-ті роки майже зникла).
– І як же ти зустріла чоловіка-австрійця?
– Після Стеблівки я рік жила на різних, переважно органічних, фермах у Львівській та Тернопільській областях, Грузії, Румунії. Мені хотілося бути в сільській місцевості. Але якщо ти живеш в українському селі, в тебе немає якихось родичів і маєш інший спосіб мислення, ти соціально ізольований. Тому 2013 року я вирішила продовжити навчання. Мені дуже подобалося органічне сільське господарство і я шукала різні магістерські програми в Європі. Вирішила поїхати в Німеччину, тому що там сільськогосподарське навчання безкоштовне. Треба тільки добре знати мову, це в мене було. Сталося так, що для друзів із Німеччини я робила екскурсію у Грузії. І в той же час один із моїх знайомих із Австрії попросив мене купити квитки на паром із Одеси до Батумі. Їхав туди на виноробну практику. Я спитала, чи можна поїхати з ним. Погодився… Тепер ми вже 1,5 року одружені.
Через на той час майбутнього чоловіка Томаса я вирішила їхати не до Німеччини, а до Австрії, там для навчання потрібно було вивчити і здати академрізницю (оскільки я вчилася на економіста сільського господарства, не вивчала ряд природничих наук) та опанувати німецьку. Я впоралася.
Нині я живу в Австрії 4,5 роки. Обоє з чоловіком довго хотіли стати фермерами, шукали можливості. Працювали на різних фермах, у тому числі як волонтери. Вже рік, як маємо власну ферму у Верхній Австрії, на висоті 400 м над рівнем моря, в оточенні гір. Навколо знаходиться національний парк Калькальпен (Вапняні Альпи). Маємо 20 га землі, 9 із яких – ліс, решта – пасовища на схилах і поля, де вирощуємо зернові, овочі. Тримаємо курей, качок, індиків, 23 вівці.
– Як то – працювали на різних фермах як волонтери?
– Фермери викладають у Інтернеті інформацію про свою ферму, фото, контакти. Волонтери приїжджають працювати за житло і їжу. На нашу ферму в Закарпатті приїжджало дуже багато волонтерів. Бо була однією з перших ферм, зареєстрованих на сайтах wwoof та helpx.net. Ці сайти – ніби посередники між волонтерами і фермерами. У нас були люди з різних країн – від Японії до Канади. До речі, там виклали інформацію про свої господарства і жителі «Хрулів-наСулі» та «Піднебесної Христанівки».
– Чи вигідно насправді фермерам приймати волонтерів, а чи їх приймають просто заради спілкування з новими цікавими людьми?
– Волонтерство – спосіб подорожувати і відпочивати без затрат. Приміром, відвіду-вач живе у курортному готелі за 160€ на день, а волонтер – за 5 годин праці на добу. Причому цим людям треба добре показати, що і як робити, ще й контролювати роботу. Для багатьох волонтерів, які приїжджали до нас, це був перший досвід. Наші сусіди-фермери попросили волонтера підв’язати і попасинкувати помідори. Фермерка показала, що і як треба робити, сама стала за роботу з іншого боку ділянки. Волонтер позрізав усі вершки, які треба було залишити, і залишив бічні пасинки, які треба було видалити. Мало того, ще й підв’язав не все. Коли господиня побачила, вже зіпсував 30 рослин зі 100. Є волонтери, які завжди недороблюють навіть невелику роботу. Є такі, що тільки багато балакають, як треба робити, а самі взагалі не працюють.
– То може і не варто запрошувати людей як робочу силу?
– Є багато гарних і роботящих молодих людей. Для тих, хто хоче подорожувати і не хоче працювати, існує система кауч-сьорфінгу. Це коли ти дозволяєш мандрівникам безкоштовно жити у своєму домі. Живеш один, працюєш із 8 до 18, приходиш додому – і сам. Аж раптом приїжджають незнайомі люди, з якими можна поспілкуватися, погуляти. Ми теж так подорожували. Маю знайомого з Канади, який подорожує вже 7-й рік. Автостопом об’їхав усю Європу і Азію від Іспанії до Владивостока й назад. Так само подорожує зараз багато українців. Знаю одного чоловіка з Німеччини, який вирішив велосипедом поїхати в Пекін. Відкладав на це гроші 2–3 роки. Склав план, зробив візи на всі країни. По дорозі жив у кауч-сьорферів. Подорожі формують характер, змінюють ставлення до життя. Перед тим, як почати подорожувати, люди думають, що це складно. Насправді з будь-якої ситуації можна легко вийти. Наприклад, коли до мене приїжджала з України подруга Юля із сім’єю, мене відправили по роботі далеко. Ми побачилися лише на півгодини. Я познайомила Юлю із подругою-росіянкою, яка живе у Відні, вона придумала інший план дешевих поїздок, екскурсій, відпочинок пройшов чудово. У Відні українці чудово існують, зовсім не знаючи німецької чи англійської. У супермаркеті досить посміхатися і кивати чи крутити головою. За допомогою смартфона можна обрати маршрут і транспорт.
– Що вирощуєте на своїй фермі в горах?
– Продаємо часник, цибулю, картоплю, селеру, помідори, огірки, гарбузи, капусту, буряки, пастернак. Хочемо збільшувати асортимент продукції. На наступний рік посадили полуницю.
На екрані смартфона гортаємо фотографії. Двір виглядає чистим, охайним, ніби це кадри з якогось фільму. Навколо – оповиті туманом гори. Поруч із будинком та господарчими будівлями пасуться кури, качки, індики. Серед лук розбиті акуратні грядочки правильної форми, де ростуть огірки, салат-латук, редиска, часник. Помідори – у теплиці. Росте цілий гектар конопель, щоправда, безканабінолового сорту, з яких наркоман не отримає й молекули психотропної речовини.
– Пам’ятаю, в 16 років ти була прогресивною, читала багато інтелектуальних книжок, слухала рок. Зараз продовжуєш розвиватися?
– Так, хоча б перед сном читаю. Наше село Гросрамінг – велике (3 тис. мешканців) і культурне. Є своя пивоварня-бар, кінотеатр (правда, фільми – тільки раз на місяць), іноді влаштовують театральні вистави. Для приїжджих театрів півсела будує сцену як волонтери, інші обов’язково купують квитки, аби оплатити виставу, хоча можуть дивитися безкоштовно. Вистави бувають приблизно тричі на рік. Люди самоорганізовані. Наприклад, пожежники раз на 2 роки влаштовують великий рок-фестиваль із дуже цікавою програмою. Іноді у нас збираються друзі. Останній раз із друзями святкували день зимового сонцестояння. Ми запалили величезне багаття під дощем, було весело, при розпалюванні бензином обпалили другові волосся, він залишився без брів, але дуже веселий… Якщо не працюємо до 11 вечора і є час, виходимо із друзями у бар або в кіно. Це, звичайно, не влітку, коли весь час поглинають овочі.
– Чому не можна в Україні так ефективно займатися фермерством?
– Можна. У Тернопільській області я познайомилася із двома братами, які 5 років працювали на фермах Голландії і Данії, отримали досвід і заробили трошки грошей. Повернувшись, створили ферму, корови на якій дають дуже багато молока. Пасовища – культурні, з них корови отримують дуже багато енергії. Думаю, в Україні катастрофічно не вистачає знань про сучасні методи ведення сільського господарства. Не знаючи на достатньому рівні англійської чи німецької, люди не можуть про це прочитати, не можуть поїхати по досвід. Багато українців працюють на австрійських фермах як сезонні робітники. Наші знайомі, у яких працювали українські студенти, говорили, що швидше вони вивчать українську, ніж українці – німецьку.
У нас складно із державою, ветеринарними службами. Мені, наприклад, важко було продати молоко і продукти з нього. Або ти платиш і отримуєш позитивний аналіз, або не платиш… У мене не було родичів чи знайомих де потрібно.
Проблема більшості українських селян – працювати вміють, а продати плоди своєї праці – ні. У Австрії завдяки тому, що у людей є гроші, вони цінують роботу інших. Там теж продукти коштують надто дешево. Але люди по одну частину продуктів ідуть до супермаркетів, по другу – до фермерів.
– Про органічне сільське господарство ми знаємо небагато, першочергово – що поля не орють і культурні рослини ростуть у бур’янах…
– Так думають ті, хто мало бачив органічних полів. Головне – що не використовуються гербіциди. На полі, як і на присадибному городі, бур’яни видаляють за рахунок сівозміни, механічного обробітку та мульчування.
Органічне тваринництво характерне тим, що тваринам не можна давати гормональні препарати, антибіотики, багато концентрованих кормів. Обов’язково є пасовища. Корми вирощуються без використання гербіцидів і пестицидів, на органічних добривах. Телят після 10 дня життя не переводять на штучні корми. Те ж стосується і птиці. На птахофабриці курка – біоробот у клітці, якого годують, поять і від якого забирають яйця та добриво, а потім забивають. На органічній фермі курка обов’язково має вигул, отримує зелені корми.
При промисловому утриманні корова живе лише 5 років, довше її організм не витримує. Бо для підвищення надоїв уприскують дуже багато ветпрепаратів, посилено годують концентрованими кормами. Потім щоб не окислювався шлунок жуйних тварин, призначений для переробки трави, коровам дають соду… А на «органічних» фермах корів годують відповідно до потреб жуйної тварини, вони пасуться. Гормональні та підтримуючі препарати заборонені. Тільки здорові тварини здатні виробляти здорову їжу.
– Чому це не запроваджують в Україні?
– Органічні ферми вже є у Полтавській області, але ця галузь розвивається поки повільно. Я писала бакалаврську роботу на основі досвіду підприємства з Миргородщини, яке більше 20 років не використовує плуг. У нас є величезні підприємства, які випускають, наприклад, органічну олію, томатну пасту. Але, як правило, ця продукція оптом продається за кордон.
В Україні продукція органічного землеробства дорожча за звичайні продукти у 2–3 рази. У Європі ціна залежить не так від фермерів, як від магазинів. У Австрії різниця – 15–20%, у Франції – 30%.
С. НІКОНОВ
Фото з архіву Ольги Хоменко
