Валерій Лобановський і Лохвиця… Можливо, нинішні двадцятирічні юнаки і юнки не чули про цього великого Маестро футболу. Звісно, якщо вони зовсім не цікавляться спортивною історією України. А для тих, хто жив і живе на зламі двох епох, Лобановський – Легенда.
Приємно, що є в Лохвиці молоді люди, яким не байдуже її історія. Часто помічаю фотохроніку минулого, яку виставляє в соцмережах Олександр Ворона. Є дуже колоритні світлини у цьому списку.
Як, приміром, зустрів нещодавно знімок, на якому Валерій Васильович Лобановський у Лохвиці на стадіоні «Колос» у колі лохвичан, серед яких є і автор цих рядків. У коментарях під фото не зовсім правильні міркування. Але тут немає нічого дивного, бо люди, особливо молоді, багато чого не знають про той час, то ж і висловлюють свої гіпотези.
З цього приводу багато моїх знайомих лохвичан звернулися до мене з проханням – «Напишіть про Лобановського. Чого він приїздив до Лохвиці?»
Тож перегорнувши сторінки сімейного фотоальбому, де є і світлини з Лобановським (яким вже мало не чотири десятки років) я наче повернувся у роки своєї молодості. І не лише повернувся, а й пригадав історію головної команди району, до якої я теж трохи причетний.
З чого ж почати? Напевно нагадаю нинішній молоді, хто такий Лобановський?
Про нього, щоправда, написані десятки книг, знято фільми, надруковані тисячі статей. Тож можна говорити дуже довго.
А якщо коротко, то Валерій Васильович – найуспішніший головний тренер не лише в історії київського «Динамо», а й колишнього Радянського Союзу, футбольний чемпіонат якого входив до п’ятірки найсильніших у Європі. Разом з «Динамо» Лобановський двічі виграв європейський Кубок кубків, Суперкубок Європи, а збірна СРСР, часто на відсотків 80 складена з киян, завойовувала медалі на найпрестижніших футбольних форумах світу і Європи.
Додам, що Валерій Лобановський входить до топ-10 найкращих тренерів Старого світу в історії футболу. Думаю, цих фактів досить, щоб зрозуміти, якою Особистістю була ця Велика людина. А на піку своєї популярності, то й поготів! Це була свого роду футбольна ікона…
З якої причини Валерій Васильович опинився в Лохвиці? Теж кількома реченнями не опишеш. Потрібно починати здалеку.
Лохвицький райком партії довгий час очолював Олексій Тимофійович Тарасенко. У нього були привалюючі дві пристрасті – кінний спорт і футбол. Він не пропускав жодного матчу на Лохвицькому стадіоні.
Любов до Короля спорту, як ще називають футбол, на якомусь життєвому етапі, звела його з провідним гравцем київського «Динамо» Володимиром Онищенком. Вони стали кумами.
Ось завдяки цій дружбі до Лохвиці тричі приїздило зіркове київське «Динамо», якому аплодувала вся Європа за тотальний футбол, як модно тоді було називати, у виконанні киян. Перший раз вони приїхали до нас у 1977 році. Я на той час служив в армії, але друзі написали мені не лише листи, а й вислали навіть фото того пам’ятного матчу.
На ньому вщент забитий глядачами лохвицький міський стадіон. На ньому були встановлені лавочки, на яких могли розміститися максимум до 2-х тисяч глядачів. А на зустрічах з киянами стадіон уміщував від 4 до 5 тисяч уболівальників. «Динамо» у 77-му грало основним складом, за винятком Віктора Колотова і Олега Блохіна, яких викликали до лав збірної СРСР. Звісно, що команда, яка тріумфувала у 1975 році у європейському кубку не залишила ніяких шансів аматорам з Лохвиці.
Додам, що тоді з «Динамо» Лобановський не приїздив. До Лохвиці її привіз начальник команди Михайло Коман. Є світлини, де кияни відвідують урочище Шумейкове, але без Лобановського.
А Валерій Васильович відвідав наш райцентр восени 1983 року. Напевно, за ініціативи Олексія Тимофійовича Тарасенка, з яким він і прибув на стадіон. Разом з ними були ще голова райвиконкому Віктор Максимович Кейдун, начальник Лохвицького АТП-15342 Анатолій Анатолійович Цикало. Всі ці люди залишили помітний слід в історії лохвицького футболу. Чому, поясню далі.
Лохвицька команда називалася тоді «Автомобіліст» і того вересневого дня готувалася до календарної гри першості області.
Чесно кажучи, я вже й не пригадую, з ким тоді грали лохвичани. І рахунок, здається, у матчі був нічийним. Бо запам’яталася насамперед можливість не тільки побачити великого Лобановського, а й ще сфотографуватися поруч з ним. Завдяки нашому Борису Левченку ці знімки залишилися у багатьох сімейних фотоальбомах.
А сам Валерій Васильович побув на матчі лише перший тайм. Переказують з вуст у вуста його фразу: «Такий футбол я додивлюся і в Києві». Її сприйняли швидше за комплімент, аніж за сарказм.
Наступного 1984-го відбулася нова зустріч лохвицького «Автомобіліста» і київського «Динамо».
Тільки тоді до Лохвиці приїхав склад футболістів, які лише кілька років полишили великий футбол. Як ще називають таку команду – «збірна ветеранів», але гравцям було ледь трохи більше за 30 чи 40 років.
Кияни зіграли два матчі. Спрочатку в Лохвиці, де перемогли з рахунком 5:2 (один з м’ячів у ворота Євгена Рудакова забив і автор цих рядків, про що лохвичани, які тоді були на матчі, згадують і по сьогодні).
А наступного дня «Динамо» у Червонозаводському перемогло місцевий «Харчовик» – 4:0. Запам’ятався запальний Йожеф Сабо, у якого часто виривалися нецензурні словечка і який ніяк не міг забити у ворота заводчан, які майстерно захищав Сергій Филь.
Ветерани «Динамо» приїздили до Лохвиці ще раз і востаннє, якщо я не помиляюся, у 1989 році.
Лохвицька команда тоді вже називалася «Сула» і виявила впертість у грі з іменитими гостями. Юрій Астапов відкрив рахунок за господарів. І лише після цього невгамовний Йожеф Йожефович Сабо забив лохвичанам два голи і кияни вирвали перемогу 2:1.
На цьому історія київського «Динамо», Лобановського і Лохвиці завершилася. Згодом розпався Радянський Союз. Валерій Лобановський поїде тренувати збірну Кувейту. Утвориться нова держава Україна і відбудеться тріумфальне повернення Великого тренера до київського «Динамо», на тренерському містку якого він і зустріне свій останній день життя на стадіоні у Запоріжжі. Було це 13 травня 2002 року. У роковини смерті Валерія Васильовича про нього згадували і нещодавно, у травневі дні 2020-го.
Але сама історія лохвицького футболу продовжується вже новими поколіннями любителів цієї найпопулярнішої гри.
Насамкінець хочу навести деякі деталі до цих фотознімків.
Бо у обговореннях у Фейсбуці до них люди пишуть, що то лохвицька команда «Колос». Насправді, як говорилося вище, це не так. Назву «Колос» аматори футболу з Лохвиці носили довго. Невелику платню у розмірі 3 карбованці 50 копійок за матч кожен гравець отримував від райради спортивного товариства «Колос». А транспорт на виїзні матчі по черзі забезпечували підприємства міста: швейна фабрика, промкомбінат, побуткомбінат, транспортна контора, МПМШК-12, райспоживспілка і т. д.
На початку вісімдесятих Лохвицьке АТП-15342 очолював молодий і амбітний директор Анатолій Цикало. Достеменно вже й не пригадую, як мені вдалося прихилити його до футболу (може через те, що його дуже любив «перший», як називали Тарасенка), але Анатолій Анатолійович погодився повністю взяти під опіку команду з Лохвиці. Підприємство готове було надати не тільки транспорт, а й повністю забезпечити футболістів формою, м’ячами і командировочними. Тільки за умови: погодити цю затію з райкомом, друге – щоб команда називалася «Автомобіліст» і в ній грали працівники автопідриємства. На щастя, у складі лохвицької команди вже тоді у захисті грав водій АТП Володимир Степура. Тож, наче всі умови були виконані.
З цими пропозиціями разом з головою райради ДСТ «Колос» Миколою Литвином ми й пішли до голови райвиконкому Віктора Кейдуна. Він уважно вислухав, був у курсі, що футбольна команда потребує підтримки, уточнив у Цикала, чи той погоджується і, природно, доповів Тарасенку.
Ось після цього почалася нова сторінка в історії команди.
АТП-15342 виявився щедрим по тих мірках «спонсором», хоча тоді такого й поняття не існувало. Але вже на весні «Автомобіліст» був екіперований, мабуть, найкраще в області. 4 чи 5 комплектів форми, зо два десятки футбольних м’ячів, серед яких були «артеківські» (виробництво Угорщини, якими грали у вищій лізі), а головне – бутси фірми «Адідас» з фото Пауля Брайтнера (гравець збірної ФРН, зірка футболу – прим. автора) на хлястику бутс. Таке спортивне взуття було мрією кожного любителя футболу.
Пригадую, коли ми грали перший матч нового сезону у Гребінці (тодішню команду, доволі сильну в області, очолив колишній гравець київського «Динамо» Андрій Біба), то у гребінчан «очі розбігалися» від динамівської форми «Автомобіліста» (її подарували нам у Києві у «Динамо» , яка вже й була трохи у вжитку, але виглядала просто супер на фоні того «ширпотребу», який шили тоді для аматорських команд – прим. автора) і «брайтнеровських» бутц. Гребінківською командою опікувалося місцеве залізничне депо, дуже потужне на той час, але все одно на всю команду вони мали тільки пару «адідасів».
Як потім ми жартували, поки вони приголомшливо роздивлялися на нашу форму, «Автомобіліст» забив не один гол у їхні ворота і виграв. Трохи кумедний може епізод, але потрібно зазначити, що на той час «Автомобіліст» був однією з найсильніших команд області і виступав, у так би мовити, вищий обласній лізі. Чимало гравців демонстрували високий рівень майстерності і були готові виступати на більш вищому професійному рівні. Дехто з них пробував свої сили у вищих за рівнем футбольних колективах.
Загалом є про що згадати із історії лохвицького футболу. Але, звичайно, зустрічі з київським «Динамо» (хоча до них у 1974 році до Лохвиці приїздила ще і збірна ветеранів Москви у складі якої були зірки футболу Єдуард Стрельцов і Михайло Воронін, Отар Кавазашвілі і багато інших – прим. автора), його гравцями і Валерієм Лобановським стоять особняком у цій хронології.
Можливо, я щось випустив із виду, все-таки минув не один десяток років. Тож, якщо свідки тих подій додадуть нове до цієї розповіді – будемо тільки раді.
О. Москаленко
Фото Б. Левченка
