Дерматологу-венерологу Володимиру Чернявському, який працює в Лохвицькій ЦРЛ із 1974 року, 21 липня виповнилося 70 років. Ювіляр розповів «Зорі» про свої життя, роботу, поділився подробицями спеціальності: щоб зупинити епідемію, доводилося працювати разом зі слідчими карного розшуку.
Володимира Анатолійовича знають і люблять жителі Лохвицького та сусідніх районів, адже кожному доводилося якщо не лікуватися в нього, то проходити профілактичний огляд. Навантаження бувало таки, що інколи лікар приймав по 100 пацієнтів за день. Попри це та значні успіхи й величезний досвід, протягом усієї розмови лікар кілька разів зі скромністю повторює: «Навіщо про мене писати? Я – звичайна людина, нічого особливого, просто сумлінно виконував свою роботу. Я свідомо йшов на цю роботу, вона мені подобалась і подобається. Я не маю амбіцій, тому відмовлявся від численних пропозицій та умовлянь стати членом якоїсь партії, просуватися по кар’єрній драбині, стати головним лікарем…»
– Володимире Анатолійовичу, розкажіть про початок своєї медичної кар’єри, чому обрали цю спеціалізацію?
– Народився 1950 року в Успенці (нині – Лутугиному) під Луганськом.
67-го року, після школи, поїхали з Лутугиного вступати до Харківського медінституту ми уп’ятьох, вступили разом із двоюрідним братом. Училися на різних потоках. Конкурс був невеликий – 3,5 претендента на місце. Це через те, що попереднього року вступали одночасно випускники 10-х і 11-х класів (тоді перехід на 11-річну школу не прижився, ми були першими випускниками повернутої 10-річної системи).
Тоді від студентів вимагали тільки знання. «Телефонне право» тільки зароджувалося. Вчився я добре, але за червоним дипломом не тягнувся.
На 6 курсі я отримав розподіл на дерматолога, в чому відіграв роль ректор, який мав саме цю спеціальність. До того ж, коли мені було 20 років, хірурги мало не відправили мене на той світ. Так би й було, якби інший хірург Закайшанський не витягнув. Завжди пам’ятатиму його! Тоді я сказав, що жоден мій пацієнт не помре. Тож вибрав дерматологію й венерологію. Спробував, сподобалося, такі працюю все життя.
– Чому в дитинстві вирішили стати лікарем?
– Моя мама загнала в п’яту скабку. Пішла в медпункт. Довбалися-довбалися – витягти пінцетом не змогли, бо важко було вхопити слизьке, звернулася не в перший день. А я нігтиками підчепив і витягнув. Із тих пір і говорили всі: «Це буде лікар!» Просто навіювали мені майбутню професію і я звик.
Лікар у той час вважався мало не напівбогом, їх було мало. Мені професія була потрібна і для лікування рідних. Хворіли мої дідусь і бабуся. Мама хворіла на туберкульоз із 1954 року і після курсу лікування прожила 45 років.
– Як доля занесла в Лохвицю хлопця з Донбасу після навчання в Харкові?
– 73–74 року я жив у Полтаві, оскільки дружина Людмила Олексіївна з Біликів Кобеляцького району. 29 липня 1974 року мене зустрів завідувач Лохвицької ЦРЛ Іван Трохимович Калюжка. Сказав, що дерматолог потрібен, а педіатр – іще дужче. Із того дня ми тут, уже 46 років.
Іван Трохимович «вибив» для нас квартиру, 30 років ми жили по вулиці Леніна біля музичної школи, потім побудували свій будинок.
Молодим лікарем я став завідувачем шкірно-венерологічного відділення. 74-го тут працювала Марія Юхимівна, було їй уже 67, невдовзі пішла на пенсію, викладала в медучилищі. Дуже вдячний їй за науку. Вона була чудовим діагностом. Буває, дивлюся на пацієнта й розумію: не бачив такої хвороби, не знаю. Вона оглянула, розібрали випадок разом. Відправили хворого не Полтаву – наш діагноз підтверджують.
Відділення наше, яке обслуговувало також Чорнухинський район, потім перевели в Луку, а пізніше тихо-мирно закрили. Зараз у людей із інших районів «приписки до лікаря» немає, але я приймаю всіх бажаючих, бо маю «старорежимну закалку». Згадую 80-ті, коли за день іноді доводилося приймати по 100 хворих.
Я працював до 2000 року, а потім мене умовили стати заступником головного лікаря по мережі. Бути адміністратором мені набридло. Вийшов на пенсію в 59 років, рік посидів, займаючись домашніми справами, – не годиться. Тепер питаю в головного лікаря, коли накривати стіл і прощатися, святкуючи 70-річчя. А він: «Хто ж тоді працюватиме? Склероз іще не виражений – ідіть і працюйте!» Високо ціную як лікарський, так і адміністраторський хист Віктора Васильовича, його людські якості, люблю всіх своїх колег. Тому відмовити не можу.
– Які випадки з медичної практики Вам найбільше запам’яталися?
– Пацієнтів завжди вистачає, всі випадки цікаві. У другій половині 70-х і в першій 80-х у Радянському Союзі й на Полтавщині в тому числі була епідемія сифілісу. Вимоги до нас були дуже серйозні. Приїжджав допомагати навіть головний лікар обласного шкірвендиспансеру Камєнєв із майором слідчого відділу карного розшуку, який мав «вибити» з хворих список контактів. Ми зупинили епідемію. Я сам поставив діагноз у 350 випадках. Лікувати сифіліс у районах не дозволялося. Перемога підтверджує, що організація медицини в СРСР була на високому рівні, ми знали, що і як робити.
– Сучасну організацію ми бачимо на прикладі боротьби з коронавірусом.
– Так. Санстанцію скоротили. Епідеміолога не знайдеш удень із вогнем. Лаборантів поскорочували. Тепер посади раді б відновити, але на них потрібні фахівці з досвідом 10–15 років і одразу їх ніде взяти. Так, реформи були потрібні, працівники санстанції звикли повертатися з перевірок не з пустими руками: де кусок сала чи м’яса дадуть, де капусти чи ще що-небудь… Але ж і діло робили працівники санстанції.
Якось у селі Криниці під час збирання врожаю, коли приїхали люди з усіх усюд, сталася епідемія сальмонельозу. Інфекційне відділення було переповнене. У лікуванні брала участь уся лікарня, я в тім числі. Брав участь навіть КДБ. Санстанція знала, що і як робити, спалах ліквідували.
– Певно, не всі хворі на сифіліс звертаються до лікаря, намагаються вилікувати його вдома…
– Це найгірше. Недолікований сифіліс нагадує про себе через 20 чи 30 років. Зараз у мене 5 пацієнтів, які несуть відголоски 70-х – 80-х. Мають сифілітичні ураження головного мозку: енцефалопатії, деменції. Двоє з них навіть не лікувалися – саме пройшло. Для цієї хвороби характерне зникнення проявів і поява їх через десятки років. Наслідок – інвалідизуюча патологія.
У радянський час розповсюдження сифілісу держали отак (показує стиснутий кулак). Варто було захворіти міліціонеру – його кар’єра закінчувалася.
– Чи хворіли венеричними хворобами люди, які займали високі посади, працівники райкому партії, «начальство»?
– Якщо таке й було, це минало мене. Вони контактували напряму з головним лікарем і той вирішував, куди їх тихенько переправити на лікування. За розповсюдження медичних даних про пацієнтів із венеричними хворобами була кримінальна стаття, строк до 7 років. За розповсюдження хвороби – теж, але стаття сформульована так хитро, що нікого не карали. Із більшістю хворих мені вдавалося знайти контакт, пояснити, як треба поводитися, знайти всіх, із ким хворий контактував.
– Тобто Вам доводилося бути ніби слідчим?
– Який із мене слідчий? Але доводилося, бо після відслідковування всіх контактів, діагностики й заборони подальших контактів інфекція далі не піде. Це ж не кишкова інфекція, яка в разі, якщо не вжити заходів, розповсюджується необмежено!
– Чи розповсюджуються венеричні хвороби в Лохвицькому районі зараз?
– Сифіліс не фіксували взагалі протягом 3–4 років. Поодинокі випадки інших хвороб, які не настільки небезпечні для здоров’я, трапляються. Зараз у всій Полтавській області 30–35 випадків сифілісу. А у згаданий час лише в нашому районі було по 50–60.
Коли я повернувся після року на пенсії, почув, що в районі немає випадків сифілісу. Кажу головному лікарю: зачекайте, я розберуся – і вони з’являться. «То Ви будете нишпорити?» – «Та ні, вони самі прийдуть, вони зараз не діагностовані». За 2 місяці в нас з’явилося 13 випадків.
– Чи були пацієнти, які «нагороджували» венеричною хворобою чи «букетом» хвороб велику кількість партнерів?
– Випадків, щоб якась повія заразила багато людей, не було. Всього по 3–5 траплялося. Цьому сприяла пропаганда. Лікарі, в тому числі й я, виступали на місцевому телебаченні, проводили зустрічі зі школярами. Зараз таке рідко буває.
– Чи були в нас значні епідемії шкірних хвороб?
– Бували значні спалахи корости, зараз вона трапляється рідко. Були й залишаються воші. Тому ми робимо перевірки в дитячих закладах. Начитавшись реклами, люди вірять, що варто один раз обробити голову, щоб позбутися. Насправді ж від тих препаратів не гинуть гниди, їх треба вибирати, щоб не повторювати обробки. Систематичною обробкою хімічними препаратами заражені отруюють і свій організм.
– Як оцінюєте нинішню медреформу?
– За політичними ознаками всі її клянуть. Задумка хороша, а втілення її відбувається трохи не в той бік. Раніше наші фахівці робили все. А зараз у дитини апендицит – і вже треба вести в Полтаву.
Стосовно оплати – хороший спеціаліст має довіру пацієнтів, до нього йдуть, він заробляє гроші. Стосовно лікування – нам спустили фінські, англійські, навіть австралійські протоколи. Добре, хоч для COVID-19 розробили український протокол. А зарплату залишили на рівні Ефіопії. Тому й виник такий «кіпіж»: досвідчений лікар у вторинній ланці, який працює і вдень, і вночі, отримує на руки 5 тис. грн за місяць (до останнього підвищення один із молодих лікарів отримував «чистими» 3700 грн), а чиновник, не кожен із яких перевантажений, – 15. Так було в усі часи, недоплачували нам і за радянських часів, але тоді коштувало все дешевше.
– Певно, це одна з причин браку кадрів?
– За останні 10 років, коли я повернувся, не попросився на роботу жоден дерматолог. Донедавна працювали в нас переважно пенсіонери й тільки недавно прийшли молоді хірурги. Дійшло до того, що наші випускники замість працювати лікарями в Україні, їдуть у Польщу й там працюють няньками – це вигідніше. Бо лікарі, буває, отримують менше за санітарок. У санітарки – «нічні», 10-відсоткова надбавка за шкідливу роботу з дезрозчинами…
– Розкажіть про свою сім’ю.
– 6 травня наступного року в нас із Людою – золоте весілля. Діти наші вже знайшли свої місця в житті, тож тепер сенс нашого з дружиною існування – онуки, їх троє.
Доньці зараз 49 років, живе на Бєлгородщині, має російську і українську філологічну освіти. Її син, найстарший наш онук Нікіта, відмінно навчається в Московській вищій юридичній школі, це один із найпрестижніших юридичних вишів Росії. Синові 40, він має 2 вищі освіти: педагогічну та юридичну. У нього – наші онуки Богдан і Гліб.
– Чи став хтось із нащадків медиком?
– Ні. Діти бачили, як маму постійно викликають на роботу в тодішнє дитяче відділення ЦРЛ, що по вулиці Миколаївській (тоді Кірова). В районі у 70-х було до 16 тисяч дітей, у Лохвиці до 7. Зараз у Лохвиці десь 2,3 тис. Донька, бачачи цю роботу, сказала, що досить у сім’ї одного педіатра й пішла в педагоги.
А ще Володимир Анатолійович має низку захоплень. Любить спорт, особливо футбол, у молодості бігав за м’ячем, тепер – палкий уболівальник. Багато їздить на велосипеді, проводить час на природі, рибалить. Цікавиться історією. Вдома полюбляє куховарити.
