Колись, коли я навчався в технікумі, М. П. Мостовий, викладач, людина з великим життєвим досвідом, сказав нам, молодим: «Житимете у важкий, але цікавий час». І сьогодні, пам’ятаючи ці слова мудрої людини, думаєш, куди ще «цікавіше» може бути?!

Період реформ медичної галузі, освітньої, земельної, пенсійної, адміністративної та так званої децентралізації, не підкріплених на законодавчому та організаційному рівнях, наводять на спомин про байки Глібова з далекого дитинства. Ні, не про Лебедя, Рака і Щуку, хоч вони сьогодні також актуальні. Про синицю, яка буцімто хвалилася, що хоче море підпалить, що море буцімто згорить. І запалить не запалила, а тільки слави наробила та й з сорому сховалася кудись… 

Розпочаті реформи до кінця не продумані, та й не видно їм ні кінця, ні краю. Тут виникає риторичне питання: «А що вони дають людям? Простим громадянам України? Чи полегшують вони життя людей? Чи реформа заради форми?» Адже Конституція України чітко констатує, говорить про те, що Україна є соціальна держава.

Візьмемо децентралізацію та адміністративну реформу. На мою думку, це різні речі.

Децентралізація – це надання більших прав регіонам, місцевому самоврядуванню, підтверджених фінансовою підтримкою, просто кажучи, щоб зароблені кошти громад залишилися на місцях для формування бюджетів та задоволення потреб громад, а не перераховувалися до центральних органів, які при розподілі керуються принципом «цьому дам, тому не дам».

 Адміністративна реформа – це зовсім інше. Це адміністративний перерозподіл територій, зміна меж районів, об’єднання громад в одну чи декілька. Ось тут і виникає питання: «Яка ціль об’єднання? Що мали на увазі ініціатори цієї реформи і чи покращить життя людей ця задумка?»

 Є свята істина нашого буття – час покаже. Але вже сьогодні стає зрозумілим: огріхів зроблено чимало. В народі кажуть: «Сім разів відмір, а раз відріж», та так не сталося – порізали «по живому». Люди в глибокому шоці й нерозумінні з того, для чого було об’єднувати райони, хоча і об’єднання громад викликає багато запитань. 

Наприклад, моя рідна Заводська об’єднана громада, куди входять Заводське, Піски та Бодаква. Чи спроможна буде громада утримувати чотири школи, дитсадки, лікувальні заклади, дороги та багато чого іншого?! Цікаво, аж до сліз.На сьогодні Лохвицький район втратив більшу половину установ і служб, які конче потрібні людям. Куди йти людям, до кого звертатися – для людей загадка з багатьма невідомими. Адже сьогодні об’єднані громади до пуття не знають, які функції на них покладено.

Маємо те, що маємо. А що далі?

В котрий раз перечитую періодичну пресу минулих років і зокрема «Зорю». Публікації В. Бурлея, О. Москаленка, В. Ігнатенка та багатьох інших прихильників тези «один район – одна громада». Свої публікації («Зоря» №83 від 10 листопада 2015 року «Навіщо створювати зачароване коло»; №24 від 28 березня 2017 року «Навіщо вигадувати велосипед»; «Зоря» від 21 лютого 2019 року «Об’єднуймося люди добрі»).

Сьогодні навіть скептики, противники такого об’єднання говорять про правильність такого вибору, якби він був зроблений. Мої однодумці не на голому місці вносили таку пропозицію. Наприклад, я скрупульозно вивчав, як це робиться в інших районах. Наприклад, у Кіровоградській області чи Шишацькому районі. Спілкувався з колегами по спільній діяльності з інших регіонів України. Чимало цінних порад друкувалися в газеті «Профспілкові вісті», з цього робив свої висновки. На жаль, як районна рада, так і на місцях мало проводили роз’яснювальну роботу, прийнявши позицію «моя хата скраю».

Сьогодні життя перед нами ставить багато запитань і одне з них – як зберегти районну лікарню в тому виді, як вона функціонує сьогодні. І щоб не повторити помилки такої, як при об’єднанні громад, потрібна чітка взаємодія, об’єднання зусиль усієї Лохвиччини.Хочу відмітити те, що на сьогодні в районній лікарні є потрібний потенціал для успішного функціонування закладу. Лікарі від Бога, успішні керівники В. В. Бурлей та М. І. Лисенко зуміли зберегти кадровий потенціал як у районній лікарні, так і в первинній ланці, де працюють хороші лікарі, віддані своїй справі.

Є і відповідне технічне забезпечення, а що це так наведу лише один факт. Під час провідування сина випадково зустрів чоловіка і жінку з Пирятина. На моє запитання, чому приїхали лікуватися в Лохвицю, почув однозначну відповідь: «Тут працюють висококласні лікарі». Думаю, коментарі, як кажуть, зайві.

У свій час, при будівництві дитячої лікарні, громада Лохвиччини об’єднала свої зусилля, адже лікарня була потрібна всім жителям.

 Пригадую, як не стояв осторонь цієї роботи й приладобудівний завод. Виділяли кошти, допомагали робочою силою. На будівництві працювали наші будівельники, слюсарі й інші робітники, бо лікарня була потрібна в першу чергу нашим людям, послугами районної лікарні й сьогодні користуються працівники наших підприємств, організацій, громадяни району. 

Отже, щоб зберегти районну лікарню, як би вона сьогодні не називалася, потрібні спільні зусилля громад. Здоров’я людей найголовніше і особисті амбіції будь-кого з владних структур тут ні до чого.

Ламати – не будувати, душа не болить, але це не про сьогоднішні виклики.

Час розставить усе на свої місця. Історія зробить свій вирок, хотілося б, щоб він був не надто суворим до сучасних і наступних поколінь.

М. ПІДДУБНИЙ, депутат Лохвицької районної ради 5 та 6 скликань