Про культурні діла на селі, їхній сенс, потрібність для інших – говоримо із директором Світланою КИБКАЛО, художнім керівником Анатолієм КИБКАЛОМ та учасниками народної самодіяльності Токарівського сільського Будинку культури. А також про те, як жага творити підганяє в господарських справах!
Світлана КИБКАЛО, директор Токарівського сільського Будинку культури:
– Гордість Токарівського Будинку культури – два народні колективи – «Надвечір’я» та вокальний жіночий ансамбль «Мальви».Згадую часи (а працюю я на творчій ниві уже двадцятий рік), коли складно було придбати вбрання Діда Мороза і Снігуроньки для новорічного карнавалу. Але завжди знаходилися ті, хто зараджував у скрутну мить. Щиро дякую тодішньому голові Токарівської сільської ради Юрію Краснолуцькому, який активно підтримував культурний розвиток села.
Раніше я говорила: «Ніколи не піду працювати в культуру!» Адже відомо, що ця гуманітарна сфера фінансується по залишковому принципу, вклад артистів теж не достатньо цінується.Величезне спасибі нашому землякові, депутату Полтавської обласної ради Миколі Бондарю! Ще жодного разу Микола Митрофанович не відмовив у допомозі. Завжди організовує транспорт для поїздок на концерти, фестивалі, матеріально підтримує проведення різноманітних творчих заходів. Також спонсорував придбання сценічних костюмів, музичної апаратури (колонки і мікшерний пульт американського виробництва) для Токарівського СБК, яка є найкращою на Лохвиччині!
– Світлано Федорівно, чим є для Вас, Ваших спільників творче життя?
– Це – можливість самовираження, відволіктися від буденності та клопотів по господарству, городніх робіт. Адже людям у селі, буває, не легко вирватися з дому, де вирують нескінченні «треба це», «треба те». Наприклад, влітку можемо проводити репетиції о дев’ятій вечора, щоб артисти, попоравшись, зі спокійним серцем, відшліфовували концертну програму, а заодно лишок вечора присвятили собі, своєму захопленню. Ми з чоловіком розуміємо це і підлаштовуємося під колектив. Односельці охоче відвідують свята, тому нам, артистам, приємно, що наша праця потрібна.В умовах пандемії народ сумує за концертами, зустрічами, спілкуванням. Зараз ми готуємо новорічну програму, але чи відбудеться вона наживо, а чи в режимі онлайн – не відомо.
– Що заплановано?
– Сценки, пісні, танці. У Токарівському СБК вже рік працює керівник трьох хореографічних колективів Олена Краснолуцька. Вона і учасницям ансамблю допомагає у постановці номерів. Маємо гарний зал із дзеркалами для занять танцями.
– Світлано Федорівно, Ви з чоловіком не набридаєте одне одному: і вдома, і на роботі – разом?
– Колись давно ми з Анатолієм Костянтиновичем узялися сперечатися, моя мама питає: «А що ви не поділите?» – кажу: «Не повірите! Пісню». Я хочу одну, а він кричить, що для нього вона – ніяка, пропонує іншу. У кожного своє бачення (усміхається). Але, знаєте, в підсумку я усвідомлюю, що чоловік має рацію, його варіант більш пасує до свята. І взагалі, Анатолій – професіонал своєї справи. Але всім розказує: «На роботі і вдома керує жінка» (сміється).
В нашій професії треба вміти лишати проблеми, тяжкість на душі, поганий настрій за порогом Будинку культури. Перевірено, якщо колеги дивляться на мене і бачать смуток, в них зникає бажання співати, веселитися, їм якось аж ніяково стає. Тому ми з Анатолієм навчилися тримати посмішку і керувати своїми емоціями хоча б на роботі.
Анатолій КИБКАЛО, художній керівник Токарівського сільського Будинку культури:
– Анатолію Костянтиновичу, опріч музики, Ви займаєтеся ще й лозоплетінням, розкажіть?
– Я родом із Новосанжарського району, мені було років 10–11, коли в село переїхав чоловік із Чернігівщини з родиною. Він пас телят. Вирушаючи на роботу, брав у кишеню тільки ножик, а додому повертався із двома корзинами. Мене зацікавило: де сусід їх на пастівнику бере? Одного разу дивлюся, а чоловік на дерев’яний возик поставив величезний кошик, відер на 5–6, а з нього виглядають голівки п’ятьох дітей, схожі на ластів’ят у гнізді! І я вирішив спробувати й собі сплести корзину.
– Попросили в чернігівчанина майстер-клас?
– Ні. Просто роздивився на кошики, як починається плетиво, як завершується, і зробив першу корзину. Вона вийшла квадратною (усміхається).
А вже згодом, почитавши спеціальну літературу, зрозумів, що в кошики необхідно вплітати металічні обручі, які створюють каркас для виробів із лози.У четвертому класі я вже добре в’язав віники з очерету – дід навчив, він і човни робив, і сітки.
Я продавав очеретяні віники за тридцять копійок, а віник із сорго коштував аж цілий руб! (усміхається). Дідусь від суботи до суботи нав’язував близько п’ятдесяти віників!
– Але любов до музики перемогла?
– Я навчався у Новосанжарській музичній школі по класу баяна, вчителька відмітила, що в мене дуже гарний музичний слух, і направила мене у Полтавське музичне училище імені Миколи Лисенка.Після навчання став керівником самодіяльної капели «Світанок» Лохвицького РБК. Направлення у Лохвицький край отримав легко, бо мало хто прагнув їхати на периферію. Також керував дівочим хором у Лохвицькому ПТУ-27.Через рік, у 1983-му, тодішній голова Токарів запросив мене очолити сільський Будинок культури, надавши мені з родиною квартиру. Я погодився, адже складно було добиратися на роботу в Лохвицю.
– Як почали писати музику?
– Спочатку я створював пісні для дітей, адже викладав уроки музики в Токарівській школі. Характер мелодії повинен відповідати змісту слів. Якщо слова веселі, а музика сумна – воно ж не свистить! Я рівняюся на «Сонату, присвячену землякам, загиблим під час революції 1848 року» Шопена. Це надзвичайно талановито написаний твір. Трьома нотами композитор виразив такі глибокі переживання! І «Щедрик» Леонтовича теж складається із трьох нот.
Першу дорослу пісню «Ой летіли гуси» написав для учасниць ансамблю. Керував і духовим оркестром у Токарівському СБК. Згодом він злився із духовим оркестром Заводського. У його репертуарі чимало моїх обробок.
– Анатолію Костянтиновичу, як Вам працюється із жінками? Директорка вимоглива?
– Дуже легко. Федорівна – організаторка і сценаристка від Бога! Її сценарії займають перші сходинки на обласних конкурсах. Я – більше по нотах, а в розробку концертної програми не втручаюся. Дівчата в нас – добросовісні, відповідальні й азартні до творчості.
Відзначу, що троїсті музики сьогодні наче дивовижа! За нами бігали по Сорочинському ярмарку із камерами, аби поспілкуватися. Виявляється, у Полтавській області тільки два гурти троїстих музик, один із них – токарівський. До речі, справжні троїсті музиканти повинні грати тільки на гармошці, бубні і скрипці або гармошці. Інколи скрипку може замінити сопілка. Отож, ми, токарівські артисти, настільки вразили своїми виступами, що нас запросили на фестиваль полтавської галушки!
Нагадаю, що у 2013 році ми приймали в гостях народну артистку України Оксану Пекун і брали участь у її програмі «Фольк-musik».
Олена КРАСНОЛУЦЬКА, керівник танцювального гуртка Токарівського СБК:
– Працюю із чотирма колективами із 2019 року. «Сюрприз» – молодша група, «Перлина» – середня група, «Ексклюзив» – старша група, «Шалені молодиці» – доросла група.Танцювальні колективи – це стиль життя, можливість проявити свої здібності, розвинути талант, знайти друзів і себе. Потрібно зауважити, що солістами гуртка стають не тільки діти, обдаровані від народження, але частіше просто працьовиті учасники, які докладають для цього не тільки фізичні зусилля, а й душу. Проте, всі учасники прагнуть вдосконалювати свої вміння, отримувати схвальні відгуки за рахунок грамот та дипломів за призові місця у різноманітних конкурсах.
Виховання художнього смаку, культури, знайомство з хореографічним мистецтвом, розвиток творчих здібностей дітей – головна мета керівника та колективів.Наразі відсвяткували новорічний концерт, який завдяки своїй атмосфері зарядив феєричним настроєм! Пишаюся нашим дружним колективом СБК! Ми вміємо плідно працювати та отримувати гарний результат.
Бажаю всім: нехай робота буде тільки в задоволення, творчого натхнення, успіху, здійснення задумів та планів. Сподіваємося, що прийдешній рік дасть нам більше можливостей для розвитку.
Любов КРАСНОЛУЦЬКА, завідуюча Токарівською бібліотекою, філією Лохвицької ЦМБ:
– У творчу когорту Токарів я влилася 2013-го, коли очолила бібліотеку. Світлана Федорівна запросила долучитися до колективів «Надвечір’я» і «Мальви».Спочатку я відмовлялася, на моє: «Не вмію співати», – відповіли: «Нічого. Не вмієш – научим!» (сміється). Все склалося прекрасно, а в минулому році створили ще й танцювальний колектив «Шалені молодиці», де разом із його керівником Оленою Краснолуцькою готуємо запальні хореографічні виступи.
– Любове Петрівно, як відвідують мешканці села бібліотеку?
– Учні приходять узяти необхідні книги для уроків із літератури, презентацій. Хотілося б активніших візитів, але, зрозуміло, що Інтернет в наданні інформації – поза конкуренцією. Дорослі мешканці теж навідуються, переважно пенсійного віку. В наш час дуже важко дивитися телевізійні програми, сумні новини і т. д., тому люди беруть чтиво для психологічного розвантаження, умиротворення. Скажу стовідсотково – бібліотека в Токарях потрібна!
– Чи надходять нові книги?
– Так, маємо новинки і для дітей, і для дорослих. У минулі роки книги придбавали за кошти сільської ради, а нині – Лохвицької територіальної громади. Також завжди допомагає у фінансуванні передплати депутат обласної ради Микола Бондар. Є в нас що почитати: і сучасна українська література, і історія, і періодичні видання – журнали для дітей, для господарів, господинь, для городництва та садівництва, журнали із кулінарними рецептами, зі схемами для рукоділля, із життєвими історіями, тобто, все, що просять наші користувачі. І, звичайно ж, газети.Токарівська бібліотека отримала чотири комп’ютери для навчання населення. Тепер бажаючі можуть прийти і безкоштовно покористуватися ґаджетами, щоб знайти необхідну інформацію, заплатити за комунальні послуги.
– Як плануєте зустріти Новий рік?
– Спочатку проведемо концерт, потім зберемося із учасниками самодіяльності за святковим столом, а сам Новий рік зустрічатиму в найріднішому колі. Діти обожнюють пироги з капустою, картоплею, печінкою – обов’язково напечу для них. І куди ж без ялинки? – Зелена красуня теж наповнюватиме оселю святковим ароматом!
Світлана БОНДАР:
– Я родом із Чернігівщини, у Токарях проживаю із 1991 року. Після навчання в Києві приїхала працювати в Токарі, а з 1993-го долучилася до місцевої самодіяльності. От уже більше двадцяти років співаємо й танцюємо (усміхається).Моя любов до творчості проявлялася ще з дитинства. У мене співочий рід: і батьки, й бабусі-дідусі, й сестрички залюблені в українську пісню! Будучи студенткою Київського національного університету біоресурсів і природокористування, я входила до складу народного ансамблю пісні і танцю «Колос» при цьому виші. Ми й досі підтримуємо зв’язки із учасниками, збираємося на зустрічі.
– Що для Вас художня самодіяльність?
– Для мене, як і для ядра всього колективу, це те, чим ми горимо. Нам подобається творчість. Охоче приходимо увечері, після роботи, на 18 або 19 годину, інколи відсунувши домашні справи на потім, щоб обмінятися творчими ідеями, емоціями. Літніми вечорами сходимося на 21:00. Буває, запрошуєш людей, які також мають гарні голоси, а вони: «Та якось страшно… А коли ж тоді вдома щось устигати?..»
– Побут не випускає між люди?
– Робота ніколи не закінчиться, але треба знаходити час і на те, чого прагне душа. Завдяки концертній діяльності де ми тільки не побували! Правда, карантин зрушив заплановане, та попри це токарівські колективи цьогоріч виступали на фестивалях, ярмарку, різноманітних концертах.
– Де проводитимете святкування?
– Настає пора передноворічних корпоративів, а Новорічна ніч застане у традиційній затишній сімейній обстановці!
Людмила КУЦЬ:
Із 2002-го я беру участь у самодіяльності з великим задоволенням! Затишшя в час пандемії було нестерпним. Так скучили одне за одним! Уже самі телефонуємо керівництву: «А чого Ви нас не збираєте?» (сміється). На репетиції сходимося тричі на тиждень, заодно спілкуємося, співаємо, хтось розказує новинки зі свого життя і ось так обмінюємося інформацією.Художня самодіяльність мотивує вправлятися скрізь: і в господі, і на городі! Деякі жінки мали по кілька корів – і то управлялися кругом.
– Що, на Ваш погляд, змінилося за двадцять років у Токарівському Будинку культури?
– Учасники його самодіяльності виросли у професійному плані. Наш художній керівник Анатолій Костянтинович такий, що не дасть збрехати в нотах. Вимогливий! (сміється).Народ із радістю приходить на концерти – зал наповнений вщерть! Навіть із Заводського та Лохвиці приїжджають у Токарі на святкові заходи.Коли ми виступаємо у Лохвицькому міському Будинку культури, нас і туди приходять підтримати місцеві прихильники!Зараз на позитивній хвилі готуємо концертну програму для глядачів. Знаєте, ми в такому віці, коли найбільше радіємо спілкуванню з друзями, тож Новий рік зустрічатимемо у товаристві, неодмінно з ялинкою, шампанським, олів’є та мандаринами!
Алла КОНРАД:
– Вісім років я займаюся самодіяльністю. І співаю, і танцюю (усміхається). Це моє улюблене хобі. У Токарівському сільському Будинку культури і подруг собі знайшла.Ми намагаємося вносити у програму цікаві новинки. От, наприклад, танцювальний колектив «Шалені молодиці», куди і я входжу, на новорічний концерт продемонструє драйвовий танець-постановку під хіт Олега Винника і Потапа «Найкращий день».
– З ким і чим смакуватимете на Новий рік? Що загадуватимете?
– З подругами. Готуватиму олів’є і запечену скумбрію, яку я надзвичайно люблю. Під бій курантів загадаю жіночого щастя! А наступного дня чекатиму на гостину дітей і чотирьох онуків, якими я пишаюся!
