Народний дім (Лохвиця) – Лохвицький районний Будинок культури – Полтавська обласна філармонія – Національний цирк України (Київ) – життєвий і творчий курс, узятий нашим багатогранним земляком Олександром КУЗЬМЕНКОМ на культурних просторах України!
З чого починався шлях Олександра Михайловича і якими принципами буття освічувався – у нашому розлогому інтерв’ю.
– У 1967 році я вступив у Київський інститут імені І. Карпенка-Карого на режисера, та скора «модифікація» світогляду повела освоювати професію зварювальника (усміхається).
– Кардинальна!
– Товариш не вступив у педагогічний виш і загітував навчатися там, де обидва «потягнемо» (усміхається). Ми сильно дружили. Але творча стихія не відпустила мене від своїх пенатів – у 1971-му я почав навчатися на відділенні режисури в Київському інституті культури заочно, оскільки був одружений.
У 1973-му професійно стартував у Народному домі – спочатку художнім керівником, згодом – режисером драматичного колективу. У 1978–79 – очолював новозведений Лохвицький районний Будинок культури. Далі отримав направлення на посаду адміністратора Полтавської обласної філармонії із 1979 по 1992-й.
– Олександре Михайловичу, розкажіть про древній театральний лохвицький острівець – Народний дім. Які вистави стали візитівками Вашого колективу?
– Класика: надзвичайно глядачі любили «Наймичку», «Ой не ходи, Грицю», «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Шельменка-денщика».Міжвідомчою районною радою передбачалися кошти «на виходящий реквизит», тож я запрошував гримера із Полтави Григорія Ілліча Дунаєвського, майстра своєї справи! Як нанесе грим – ніхто не запідозрить, що то – фарба.
Виступали ми скрізь – від підмостків найдрібнішого села в районі до естради ВДНГ (Виставки досягнень народного господарства) у Києві.
– Правда, що тодішнє керівництво району знищило Народний дім через цінність кедрового дерева, з якого заклад був зведений?
– Це їхня величезна помилка.
«О! А ЩО, МАБУТЬ, ХТОСЬ ГАЛОШІ ЦВЯХАМИ ПРИБИВ?»
– От пригадалося. Їдемо з артистами в Романиху «давати» виставу, дороги ще не було. Пішов дощ, ми загрузли. Трактором дотягнули наш транспорт разом з нами до клуба вже опівночі, хоча вистава запланована була на десяту вечора. Що ж, перенесли на 11-ту ранку. Нас погодували, спати повмощувалися хто на сцені, хто за кулісами. Тільки одна актриса – Галина Іванівна Лисенко – сказала: «Як же я залишуся, як вдома коза недоєна?». І жінка серед ночі пішки рвонула на Лохвицю до кози! (усміхається). А на світанку вирушила назад у Романиху.
– А на виставу поспіла?
– Аякже! Пощастило, що молоковоз підвіз. Прекрасний актор Іван Федорович Заславець. В одному зі спектаклів йому треба було вдягати калоші. Під час перекуру він знімав їх. Раз хтось тишком, ради хохми, прибив ті мокроступи цвяхами до підлоги. Іван Федорович, поспішаючи на сцену, швиденько взувається і летить плиском – по пояс перед глядачами. Але не розгубився, молодець, каже: «О! А що, мабуть, хтось галоші цвяхами прибив?», – публіка вмирала зі сміху!
– Що для Вас, як для режисера, важливо у постановці?
– Я противник суфлерства. Вважаю, актори повинні вживатися у свій образ, а вийшовши до глядача, бути природніми, як у житті, розмовляти з емоціями, а не беземоційно цитувати завчений текст! Якщо у грі правди нема – нема вистави.Також працювали в агітбригаді, були серед кращих в області.
– Яка задача агітбригади?
– Учасники агітбригади завжди виражали певний партійний заклик. Їздили вітати передовиків району. У період жнив виїжджали на поля. Наприклад, троє комбайнерів обідають хвилин двадцять, а ми перед ними танцюємо, співаємо. І чим веселіші, рухливіші виступи, тим вищу сходинку займе агітбригада.
– Хто оцінював танці на стерні?
– «Кити» з області! Полтавське керівництво обов’язково навідувалось. Ще нас супроводжували лікар, представник райкому партії, журналіст, пригадую Чернуху, і улюблений фотокореспондент Борис Левченко. За 12–15 днів, які виділялися для збору врожаю, нам давали графік із райкому, коли, куди і кого повинні віншувати і підбадьорювати до праці. Часто вітали сімейні екіпажі.Найбільше подобалося розробляти сценарії для святкування Нового року. У глядацькій залі Народного дому стільці прибирали, залишали тільки лоджії закоханим (сміється). У центрі – красувалася ялинка. Я був беззмінним ведучим новорічних бал-маскарадів, що супроводжувалися іграми, лотереями, розважальними конкурсами. Учасники дійства обожнювали «Новий рік по-болгарськи» – на одну хвилину вимикалося світло і в пелені пітьми хто кого таємно кохав – мав нагоду поцілувати.Коли я оголошував цю довгождану мить, до мене підходила дружина і стояла поруч (сміється).
– Ваші фанатки не наштовхувалися на дружину?
– Ні. Вони ж знали, що мене стережуть (сміється). Один знайомий бідкався: «Якась мадам поцілувала, я не розпізнав – хто? Світло ввімкнули, а поряд вже нікого» (усміхається). Після права на перший у Новому році поцілунок оголошувався білий танець, далі – ігри, дискотека… А ще проводив конкурс – хто відгадає головний новорічний приз, що захований на заднику сцени. Раз до 4-ї ранку ніхто не міг відгадати! Інтрига наростала. Довелося натякати, що це предмет кухонного вжитку – маленький холодильник. Всі були в захваті від подібних святкувань…
«ЧОГО ТИ СУНЕШ РУКУПІД ПАЛЬТО?»
– Вибори також супроводжувалися концертами, щоб народ охочіше йшов віддавати голоси.Трапилася кумедна історія: обрали мене уповноваженим на свиридівську виборчу дільницю. Попала мені жіночка поважного віку, яка не хотіла йти голосувати (усміхається). У ті часи, навіть якщо одна людина не проголосує – підеш на бюро, отримаєш догану за те, що не зумів переконати… Я вже до пані Соколянської разом із головою виборчої дільниці навідувався разів вісім на день! А вона все нас пригощає: «Ось скуштуйте пиріжечків!..», «Не переживайте! Я з вами згодна, проголосую! Давайте я вам квіточок нарву…» (усміхається).
Ми їй: «Не треба нам квіточок, тільки проголосуйте, будь ласка!». На виборах ми чекали її до півночі – не прийшла…Незабаром у залі Червонозаводського цукрозаводу проводилася зустріч із кандидатом у депутати Барановським, на яку Соколянська дісталася автостопом! Пішки до станції «Юсківці», звідти – на «КРАЗові» до кандидата. Лохвицькі очільники, як побачили гостю, попросили парторга Василя Савченка не спускати з неї очей, навіть, якщо в туалет піде, а на самому заході – тримати за пальто. Посадили жінку аж позаду із вартою. Нарешті дозволили задавати питання Барановському.
І тут на всю аудиторію: «Чого ти мене держиш?! Ану відчепися! Чого ти сунеш руку під пальто? Не соромно до літньої жінки?!»,
– Савченко, який і так від природи сором’язливий, почервонів від отаких звинувачень! (сміється).У президії теж переглядаються, спантеличено запитують: «Скажіть, чого Ви хочете?» – відповіла: «Не хочу нічого. Тільки побудуйте дорогу на Свиридівку! Буде дорога – першою голосуватиму на виборах!».
І ця жінка домоглася своєї мети, не знаю, чи дочекалася, але шлях до її рідного села проклали!
«ЯКЩО КОРОК ВІД ШАМПАНСЬКОГО ДОЛЕТИТЬ ДО БАЛКОНУ…»
– Сценарії на весілля розробляв. Запам’яталося одруження 1991-го, коли наречена вбиралася в український національний стрій не тільки для запрошення гостей, а й на саму церемонію шлюбу. На той час навіть слово «фата» вважалося російським. Молода прикрасила зачіску барвистим віночком. Вінчав пару отець Іоанн Теркун.До речі, «ворітну» з молодого брали одружені чоловіки, а не парубки. Співалися пісні, що б’ють по очах, мати плаче, виряджаючи доньку в чоловікову родину.Зазвичай, весільні гості гуляли доти, доки не подарують нареченим гроші. Одного разу я запросив на таке свято циганський ансамбль, який гастролював поблизу Лохвиці. Ох і запалювали цигани! Кум і навколішки витанцьовував біля гарячих циганок, розказував, що така крепатура на другий день дошкуляла – боляче було присісти! (сміється).
– Тобто, Олександре Михайловичу, Ви ще й весілля режисерували?
– Так. Знаєте, видно було, де одружувалися по любові, а де – з певних обставин. Бачив, як дівчина сльози ковтала в сторонці, бо коханий побрався з іншою, або навпаки – парубок засмучений снував. У головній залі Народного дому також проводилися церемонії розпису. І жила цікава прикмета: якщо корок від шампанського долетить до балкону, значить на пару чекає довгий і щасливий шлюб. Перед тим, як відкоркувати пляшку ігристого, ми добряче колотили її, щоб високо вистрелила пробка.
– Наречені засмучувалися, якщо не долітала?
– Ми їм не розголошували цю прикмету. Дізнавалися, якщо виходило від людей.
300 ГВОЗДИК РОЗКВІТЛО У ШУМЕЙКОВОМУ
– Олександре Михайловичу, Ви брали участь у розкопках в урочищі Шумейкове. Що вразило?
– На розкопинах були тільки працівники комсомолу і спортивної школи. Пригадую знайдену іменну ложку із написом «Цибулько», значки із номерами військових частин та адресами – звідки солдати призвані. Розчулив лист, написаний бійцем, але не відправлений… Військкомат передавав знахідки у відповідні інстанції. Переважно відкопували гвинтівки, штики, рештки кулемету. Хоронили невідомих героїв чотири на чотири – перший ряд головою в одну сторону, інший – у протилежну. Відомо, що при штабі були перукарки, артисти, лікарі… Відкопавши тіло жінки, дивувалися, що за десятиліття її волосся не піддалося змінам! В одного військового знайшов гаманець, а в ньому дві копійки і не проросла насінина. Ми були шоковані, як на глибині близько трьох метрів завдяки глині, крові, відсутності повітря все законсервувалося!Танки Гудеріана і Клейста «прасували» Шумейкове поле вздовж і впоперек, на якому в скиртах укривалися наші військові. Для оборони мали тільки невеличкі гвинтівки. Куди ж із ними проти танка?
Один із лубенських ветеранів на запитання: «А ви боялися?», – відповів зі сльозами на очах: «Не те слово! Ми з побратимами геть не відчували того героїзму, про який розповідають на парадах. У нас була маленька гвинтівочка…».
На відкритті меморіалу високоповажні гості диву давалися, як може поле у травневу пору яріти червоними гвоздиками?! Вигадав таке чудо Іван Никифорович Лахач, залучивши учнів Ісковецької школи. Напередодні велелюдного заходу у лубенській оранжереї закупили 300 штук розсади гвоздик, а школярі вкопали рівнесенькими рядочками у землю 300 пляшок, у кожну наливши води і посадивши квіточку, що от-от повинна розквітнути.
«НУ ДЛЯ ЧОГО ТИ ПОКАЗУЄШ ТАКЕ?»
– Будучи головним адміністратором у Полтавській філармонії, доводилося тісно співпрацювати із зірками. Наприклад, 1985-го приїжджаємо із народним артистом Назарієм Яремчуком у Миргород. У фойє готелю знаходився більярдний стіл. Яремчук охоче грав у більярд, анітрохи не цураючись мешканців готелю, спілкувався на рівних. Якось запитав мене, чи можна організувати концерт за готівку, бо в ті часи заробітки контролювалися і моментально перевірялися. Я домовився із профкомом лубенського хімфармзаводу, який згодився заплатити за концерт 400 карбованців. Виступ розпочався опівдні у місцевому кафе «Стекляшка». Вразила народна любов до Назарія – артист дарує пісні і святковий настрій публіці в залі, у якийсь момент глядь, а за прозорими стінами «Стекляшки» кружляють сніжинки і ціла ватага шанувальників вишикувалася! Яремчук і запрошеним співав, і про глядачів за склом не забував, підходив до них і щиро радів зустрічі!
А от народний артист України Микола Мозговий знав собі ціну, спілкувався із собі подібними.Василю Зінкевичу не подобалася надмірна увага, роздавання автографів, говорив: «Я не люблю бути хатньою річчю. Запрошують у гості, а тоді дивляться на мене, як на Бога. Не люблю цього. Я – проста, звичайна людина».Раїса Кириченко також вирізнялася щирістю, простотою. Була кумою в багатодітної жінки із Чорнух. Завжди, коли доводилося проїжджати містечком, купувала дітям гостинці і провідувала. Багато гастролювала за кордоном. Одного разу забирав її на концерт із квартири в Полтаві. Вона показувала сувеніри, аж тут чоловік Микола каже: «Дивися, який веселий сувенір», – протягує мені невеличку мавпочку: «Це ефіопи подарували. Ось візьми її», – усміхається. Я взяв, а в мавпочки автоматично статевий орган висувається і смикається. «Мико-о-ло! Ну для чого ти показуєш таке?», – зніяковіла Раїса Панасівна, а він регоче.
У КЛІТЦІ З ВЕДМЕДЕМ
– На посаді головного адміністратора Київського державного цирку працював до пенсії. Я умів домовляться за проведення гастролей, і сам любив брати в них участь. Клубні заклади у Литві, Латвії, Естонії знаю краще, ніж у Полтавській області. Норма виступів передбачалася 20 разів на місяць.Якось на гастролях ми із двома клоунами – хлопцями-ліліпутами, трішки вищі метра, одному – 29 років, другому – 32, зайшли у литовський ресторан. Кажу: «Давайте перекусимо та пивця бахнем!» У продавчині щелепа відвисла. Хлопці: «Давай, тату!». Замовив пива і ще по сто грамів оковитої. А з кухні одно вибігають подивитися на нас і ніяк не приносять замовлення. Поки таки підійшов мужчина, повибачався, мовляв, зараз санітарний час, краще нам піти в кафе через дорогу, там нас погодують. Другого дня картина витолкувалася. Працівники кафе довідалися, що ми – артисти, тож організували безкоштовний обід, перепросили, пояснивши: якби нагрянула перевірка і побачила, як батько споює дітей, – кафе закрилося б у той же день за потакання в розтлінні моралі!
Ще кумедний випадок за рубежем: тепла весна, кінець квітня, море, пляж. Наважився наш артист-лохвичанин зазнайомитися з дівчатами, які засмагали на сонечку. Розказує їм небилиці, що неодружений, приїхав у відрядження… А ці ж клоуни підходять до нього та й кажуть: «Ходімте, тату, назад. Вас мама кличе». Зіпсували йому всю малину (сміється). Репетує: «Який я вам тато!»
– Як працювалося із клоунами? Напевно, суцільні приколи?
– По-різному. Я підбирав репризи під їхній характер. Наприклад, вищий виступає в образі тишка, а менший – постійно знущається над ним. Зауважу, люди йдуть у цирк, якщо там є майстерні клоуни і професійно надресировані звірі.
– Чи правда, що в цирку можуть знущатися над тваринами?
– На жаль, можуть. У нас була одна дресирувальниця, яка любила завершувати виступ, залазячи на спину ведмедеві, так він її виносив зі сцени за лаштунки. Бувало, що кілька разів промазувала. Особливо небезпечно працювати з твариною у критичні дні, звір чує запах крові і в нього прокидається хижацький інстинкт. За кулісами постійно напоготові стояли хлопці із водними пістолетами, щоб у разі агресії швидко приспати тварину.Перед тим, як випустити ведмедя на сцену, його не годують. Він постійно знаходиться на харчових добавках. Тварина знає, якщо зазвучала знайома мелодія – треба виконувати завчені рухи, тільки-но музика стихне – за кулісами дадуть порцію харчів.
– Тварини стають наркоманами?
– Так. Один дресирувальник сам любив закласти пива і ведмедя змалечку споював. Колега замкнув їх обох у клітці і пішов додому. Добре, що все обійшлося.
– Мабуть, від такого способу життя звірі довго не живуть?
– По-різному. Один ведмідь прожив п’ятнадцять років. Після завершення роботи в цирку, звірів віддають у зоопарк. На 60-річчя цирку мені вручили відзнаку за досягнення в розвитку культури і мистецтв.
– Олександре Михайловичу, а як дружина витримувала постійні гастролі, відрядження, цирк?
– Надія завжди поруч! Ми всюди працювали в тандемі, тобто посади обіймали різні, але в одному закладі (усміхається). Наприклад, у цирку дружина була адміністратором, готувала і продавала солодку вату, попкорн, різну сувенірну продукцію.Якось я запитав її: «Тобі не набридає мене постійно бачити?», – відповіла: «Ні. Мені з тобою цікаво!» (сміється).
