Вважається, що людина може адаптуватися до будь-яких обставин і навчитися чого-завгодно, навіть відчувати запах війни… Про це ми поговорили із Вітою БАЙДИК – практичним психологом, викладачкою і двічі переміщеною особою із Луганщини.
– Почнімо із вечора 23 лютого, коли ми, українці, налаштовувалися на відпочинок, сон, який на світанку мав би розбуркати звичний дзенькіт будильника, а не вибухи бомб чи ракет…
– Я двічі переміщена особа. У 2014 році, мешкаючи у містечку Стаханів Луганської області, ми з родиною переживали схожу історію. Тоді, як і решта народу, не знали – що ж нам робити? Запах війни-2022 ми із земляками, які так само пережили поневіряння восьмилітньої давнини, відчули одразу. Пригадую, увечері, за кілька днів до російського вторгнення в Україну, коли путін оголосив про визнання так званих Л/ДНР, запитала в чоловіка (у минулому він працював поліціянтом, у політичних питаннях розбирається): «Що ж буде?», – каже: «Щось таки буде».
Досвід 2014-го підказував: пора збирати «тривожну валізу».
– Пані Віто, як рятувалися вісім років тому?
– Виїхала з донькою в Ірпінь до сина. Чоловіка направили в місто Сєвєродонецьк. Через рік, переконавшись, що напруга спала і Сєвєродонецьк знаходиться під контролем України, перебралася до чоловіка. Сім років жили і працювали в цьому місті.
– Сєвєродонецьк – велике місто?
– Якщо рахувати із переселенцями, яких чимало перебралося, зокрема і державні установи, виші були перекинуті сюди, то чисельність населення сягала ста тисяч. Це – індустріальне місто, також функціонував завод, де виробляли азот, військовий аеропорт, який розбомбили.
– Ви – психолог за фахом?
– Так. Я – практичний психолог, кандидат психологічних наук, викладач Луганського інституту післядипломної освіти. Нині працюю дистанційно. Завдань вистачає, сумувати ніколи, але більше хочеться практичної роботи.Досліджувала якраз психологію війни, психологічні стани людей, тому що на нашу, Луганську, область випало чимало потрясінь, і чимало науковців, зокрема і Києво-Могилянської академії, спрямували зусилля на те, як надавати допомогу дорослим: як запобігти психологічним травмам, стресу.У Лохвиці мені пощастило познайомитися із Ольгою Дробченко. Дізнавшись про мою сферу діяльності, Оля запропонувала організовувати у її «Студії краси та релаксу OD» щотижневі зустрічі для жінок, на яких я безкоштовно надаю поради та консультації. Серед учасників є родини із Чернігова, Києва та інших українських міст. До нашої ком’юніті можуть приєднуватися всі бажаючі.
– Що найбільше тривожить людей?
– Першу зустріч ми присвятили технікам самодопомоги. Як самотужки впоратися зі стресом, страхами, тривогами, панічними атаками і т. д. На другому зібранні обговорювали, як надавати кризові інтервенції людині, яка вийшла зі стану психологічної рівноваги. Оскільки ще в 2014–2015 роках я зрозуміла, що перша психологічна допомога не менш важлива, аніж медична.Тему третьої консультації визначили самі учасники – авдиторія прагне розібратися і навчитися, як це – бути в ресурсі? Тобто, в нинішніх складних умовах ми маємо вміти підвищувати стресостійкість.Треба налаштовуватися не на спринт, а на марафон. Опираючись на пережите, раджу економно витрачати ресурсність. У 2014-му нам теж здавалося, що тиждень-два – і все налагодиться… Саме очікування швидкого результату, в даному випадку – перемоги, з’їдає наші сили, які згорають у розчаруванні, коли події розвертаються не так, як ми очікували.
– Є певні лайфхаки для психологічної стабілізації особистості?
– Перш за все, необхідно робити інформаційні паузи – переглядати менше новин. Друге, розумію, що дуже важко, але бути дорослою людиною.
– Що можна порадити людям, яких війна змусила переїхати в інші регіони, і навіть попри те, що їхні домівки стерті з лиця землі, вони якнайшвидше мріють повернутися на малу батьківщину?
– Я їх чудово розумію! Але цим людям треба усвідомити, що так, як було, вже не буде. Більшість не приймає той факт, що обставини змінилися. Доки людина застрягає у неприйнятті, вона просто витрачає свої сили, здоров’я, руйнує себе із середини. І тому немає сил ні зараз жити, ні тим паче скласти план «Як жити далі?». Страждання за минулим не дозволяє рухатися вперед. Треба прожити психологічну травму, етап горювання, щоб досягти етапу прийняття трагедії. Ті, хто зіткнувся із війною вдруге, виявилися вже більше стресостійкими. Ми також залишили на Луганщині квартири, певні матеріальні блага. Звичайно, шкода нових меблів, холодильника, кондиціонера… Якби ситуація була спокійною, ми б могли вивезти всі ці речі, а зараз розумію, що вже нема чого вивозити. Нині це прозвучить кумедно, але планували купити квартиру в Ірпені.Моя порада як психолога: якщо ти не можеш змінити світ – зміни ставлення до нього.
– Пані Віто, розкажіть, як Ви опинилися в Лохвиці?
– Випадково. 24 лютого о 5-й ранку чоловікові зателефонували з роботи і повідомили про війну. Минулий досвід підказував нам, що нормально ця ситуація не вирішиться. Ми зібралися в дорогу невідомо куди. Довго тривали пошуки бензину, знайшли аж надвечір. І разом зі знайомими вирушили із Сєвєродонецька.Їхали на Київ, адже вважали, що столиця житиме у звичному режимі. В дорозі ми збагнули – у Київ зась! Хід подій змінювався щогодини. На межі Харківської області перед нами постала розвилка, а з нею вибір – повертати на Дніпропетровщину чи на Полтавщину?У Дніпрі в нас нікого немає, а в Лохвиці, я згадала, що в сина є куми. Він зв’язався з ними і ввечері, 25 лютого, ми приїхали у Луку, де мешкали десять днів. Ніч із 24 на 25 лютого ми провели на кордоні із Полтавською областю, точно не знаю де саме.Зрозумівши, що ця історія не закінчується, почали шукати житло. Завдяки добрим людям вийшли на Олю Дробченко, яка допомогла вирішити квартирне питання.
– Як Вам Лохвиця?
– Дуже комфортне містечко, ми пішки ходимо, прогулюємося… Все добре. Сирени лякають, але заспокоює те, що в будинку, де знімаємо квартиру, є підвал.Взагалі, ми з рідними і знайомими відчули, що жителі Полтавщини вельми щирі і привітні люди! У Луці нас щедро частували, піклувалися. Нашу пропозицію заплатити певні гроші – категорично відхилили. І в Лохвиці радо допомагають.
– Чи отримуєте державну фінансову підтримку для переміщених осіб?
– Державна підтримка запрацює із квітня. Наразі ми зареєструвалися у Лохвицькому центрі соціального захисту. Також надає підтримку гуманітарний штаб: предмети гігієни, продукти харчування.
– Чи плануєте виїзд за кордон?
– Ні. Їхати нікуди не збираємося. По-перше, не залишу чоловіка, а по-друге, якщо моя країна почне відновлюватися – я зможу бути корисною для неї. Ми згодні робити будь-яку роботу! У ці нелегкі часи відмічу величезний плюс – нарешті український народ об’єднався по-справжньому! Сьогодні всі готові підтримувати один одного, не зважаючи, хто і з якої області. У 2014-му доводилося чути непоодинокі історії про те, як людям із Донеччини та Луганщини не хотіли надавати житло навіть в Одесі, я вже не кажу про Західну і Центральну Україну! Говорили: «Мы всем сдаём, кроме тех, кто приехал с Луганска й Донецка!». Зараз давні стереотипи рухнули, починається новий виток в історії та стосунках українського народу!
