Із перших днів війни в Лохвицькому міському Будинку культури розмістився Центр підтримки внутрішньо переміщених осіб. Як його створила Лохвицька громада, чим саме він займається, де селяться прибулі до Лохвиччини, що розповідають волонтерам біженці – «Зорі»  розповіли начальник відділу культури Лохвицької міської ради Сергій Марченко та головний спеціаліст відділу Наталія Плюйко.

Нині в залі БК для урочистої реєстрації шлюбів рядами стоять застелені ліжка, готові прийняти біженців та всіх, кого доля закинула в Лохвицю й кому потрібен хоча б тимчасовий дах над головою. Працівникам культури довелося перепрофілюватися. Оскільки зараз не до мистецьких заходів, вони займаються допомогою біженцям, яких погнала до нас війна з-під обстрілів і руїн. І тільки замислюються над тим, як організувати благодійні концерти, де глядачі б укидали до скриньки внески, за які можна допомагати воїнам і постраждалим від війни.

Гості відзначають, що в Лохвиці їх приймають найкраще. Багато було таких, хто мандрував повільно, щодня проїжджаючи 50–100 км. Вони мали з чим порівнювати й відзначили, тут усе організовано блискуче. Щиро дякують усім, хто прийняв їх із розпростертими обіймами.

Не всі переселенці зареєстровані, бо багато хто просто приїхав до родичів чи друзів. Станом на 31 березня у Центрі було зареєстровано до 400 чоловік, але фактично їх набагато більше. Принаймні, варто прогулятися вдень центром Лохвиці, щоб побачити, як багато немісцевих людей. Їх легко відрізнити за поведінкою, манерами, стилем одягу…

– Сергію Миколайовичу, як вдалося за короткий час створити належні умови для допомоги біженцям?

– На самому початку війни перед відділом культури була поставлена задача курувати біженців, переселенців. Ще до того, як вони масово почали тікати із Сумщини й Харківщини, ми підготувалися, щоб їх розмістити, нагодувати, укласти відпочити перед наступним етапом мандрівки.Із різних місць ми позвозили ліжка, тепер у нас 40 ліжкомісць: по 5 у двох кімнатах і решта у залі для урочистої реєстрації шлюбів. Плюс дві колиски – вже доводилося приймати і малесеньких діток.Постільну білизну, подушки, матраци надала школа №2, багато чого принесли люди. Тому укомплектувати прихисток нам вдалося за два дні, вже 26 лютого в нас були ці 40 місць.

– Чи пам’ятаєте перших «постояльців»?

– Почалося все із чотирьох молодих чоловіків, які їхали з Голландії, повертаючись до своїх сімей у Конотоп,  плануючи стати на захист України.Потім, коли почали бомбити Харків і Суми, люди почали їхати масово. Вони приїздили в чому були, взявши тільки домашніх улюбленців – котів і собак.Пік появи біженців припав на другий тиждень війни. Одночасно збиралося максимум 82 людини, 24 із них довелося розмістити в одному з навчальних закладів. Тікали з Сум, Харкова й Києва. Ми опинилися ніби в центрі.Зараз потік біженців призупинився, буває по 7–10 чоловік. Найчастіше вони в нас тепер тільки ночують, якщо машини зупиняють на блокпостах і рекомендують не їхати далі.

– Певно, волонтерська робота змінила ваш життєвий  розпорядок.

– Ми чергуємо тут цілодобово. Гостям пропонуємо не лише чай-каву чи запарити «мівіну». В холодильнику завжди є з чого зробити бутерброди. Вранці ми возили гостей до шкільної їдальні, де їм готували. Наші працівники також не лише слідкували за порядком, а і зносили одяг, їжу.

– Чи правда, що дехто з біженців повертається?

– Вже повертаються у Суми, принаймні в ту половину, де спокійніше. Виявилося, що там, де вони планували пережити небезпечні часи, піклувалися тільки в перші дні. А потім біженці залишалися мало не напризволяще. Йти було нікуди, запасу грошей не було. Тож залишалося тільки повертатися додому, хай там і небезпечно.

– Які враження від спілкування з гостями?

– Яких тільки життєвих історій ми не наслухалися, скільки сліз побачили! Дехто з переселенців і зараз приходить до нас як до друзів, розповідає свої життєві історії. Ці розповіді – не для людей зі слабкими нервами…Пропонуємо жінці ліжко біля вікна, а вона просить відтягнути його ще на 2 метри від скла. Ми спочатку не зрозуміли, чому. Бо в нас спокійно, тихо, тепло. А вона боялася, що в будь-який момент від вибуху скло вилетить, полетять осколки. Її сусідів порізало осколками скла.

Інший чоловік підхоплювався, тільки чув, як хтось грюкнув дверима. Таких історій безліч, у нас безліч контактів цих людей.

Особливо запам’ятали подружжя людей за 60 із Харкова. Вони приїхали на стареньких «жигулях» із котом у кліточці. Зараз живуть у Токарях, де сільський старостат надав комунальне житло. А тоді вони спустилися в підвал із кліточкою з котом, одягнуті в домашній одяг. А коли обстріл закінчився, спробували повернутися, та квартири вже не було. Сіли в машину і приїхали сюди. Скільки сліз пролили – важко сказати. Тепер завдяки підтримці волонтерів їх життя налагоджується.

– Хто найбільше допоміг тимчасовим гостям і переселенцям?

– Пересічні громадяни приходять і пропонують будинки, квартири чи кімнати для переселенців. Діляться всіма наявними продуктами. Приносять що завгодно, все від щирого серця. Хто печива напече, хто дерунів, хто вареників. Сподіваємося, що не все знадобиться, що в людей не буде потреби втікати. Тоді знайдемо, кому переадресувати цю благодійну допомогу.Велику допомогу надало нам кафе «Бонжур», що навпроти поліклініки. Господарям Олександру й Тетяні я телефонував у будь-який час доби й повідомляв, що треба нагодувати гостей. Бувало, вони щойно поверталися додому після робочого дня, а тут мій дзвінок. Просили почекати півгодини, їхали до кафе, розігрівали запаси їжі й готували свіжу. Привозили в БК щедрі порції їжі в одноразовому посуді на ту кількість людей, яку ми називали. 

– Як підтримують біженців сільські громади?

– Чи не найбільше гостей Лохвиччини, вже більше 30, оселилося у Гирявих Ісківцях. Турботою про них переймається особисто сільський староста Наталія Давиденко. Тільки дізнавшись, що комусь ніде жити, гирявоісківчани шукають пусту хату, відновлюють газопостачання і просять односельців допомогти. Люди одразу зносять меблі та продукти.Чудово організований прийом гостей і в Токарях, цим також займається староста Роман Краснолуцький. По переселенців присилають до нас автівку, їх селять, надають усе необхідне. Якщо телефоную о 12-й ночі, відповідає: «Що треба? Буде! Зараз лечу!»

Безсалівський староста Віталій Винник із односельцями надав для переселенців 2 будинки, забезпечив їх усім необхідним, запропонував дітям місця в дитсадку.

– Чи не забули ви про свою основну роботу?

– Віримо, що «орків» виженуть із України. І з нетерпінням чекаємо можливості працювати за фахом. До нас приїхало чимало сімей із дітками, їх треба залучати до культурної діяльності, до гуртків, проводити з ними заходи…