Під час війни Вінстону Черчіллю принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, він запитав: Під час війни Вінстону Черчіллю принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, він запитав: – А де ж витрати на культуру?– Так війна ж іде! Яка культура?– Якщо немає культури, навіщо ми тоді воюємо? – здивувався прем’єр міністр Великобританії.Традиційно, 18 травня, світова культурна спільнота відзначає Міжнародний день музеїв. Це професійне свято хранителів загальнолюдських національно-культурних цінностей було затверджене у 1977 році за рішенням Генеральної конференції Міжнародної ради музеїв.Лохвицький краєзнавчий музей імені Г. С. Сковороди створений у 1919 році і є одним із найстаріших музеїв не лише Полтавщини, а й України.
24 червня 1919 року«Граждане! Сносите коллекции монет, металлов, минералов, если имеется, то и по одному экземпляру древних оружий, старинных книг и рукописей, письма художественного значения, открытки, старые журналы с иллюстрациями, картины, статуи, вышивки с характерными украинскими и русскими узорами, всё относящееся к истории революции и нашего края.С нашей стороны будет принесена самая глубокая благодарность всем принявшим участие в создании музея, а нуждающиеся получат соответствующее вознаграждение за ценные предметы».Зав. відділом народної освіти С. Піскун
Ось так, за сприяння голови Лохвицького повітвиконкому С. К. Луценка, засновувався музей, який спочатку розташувався на Центральному бульварі міста в Будинку лохвицького товариства сільських господарів. Для новоствореного закладу було виділено приміщення, передано меблі з колишнього земства та вітрини з націоналізованих крамниць.Велика заслуга у створенні музею його першого завідуючого, вчителя Тимофія Яковича Крестинського (1920–1937). Його на посаді змінив кандидат у члени ВКП(б) Сафонов, звільнений з посади завгоспа Свиридівського санаторію.Для широкого загалу музей був відкритий у вересні 1920 року. А в 1922-му, з нагоди 200-річчя від дня народження Г. Сковороди, закладу присвоїли ім`я філософа-земляка.
Спочатку музей мав статус археологічного (створений був із фондів Лохвицького реального училища, яке існувало до Жовтневої революції), згодом набув історичного і краєзнавчого.Спочатку музей мав статус археологічного (створений був із фондів Лохвицького реального училища, яке існувало до Жовтневої революції), згодом набув історичного і краєзнавчого.Часто йому доводилося переїжджати з місця на місце: у 1932-му музей містився у колишній нотаріальній конторі Ф. Кисловського, пізніше – у приміщенні парафіяльної школи при Благовіщенській церкві, у Соборі Різдва Пресвятої Богородиці. З 1947-го і донині – розташовується в будинку колишнього повітового з`їзду, який зведений ще в 1865 році. До речі, в цьому приміщенні знаходилася й земська управа, а в 1920–1930-х – дитячий будинок, в 1942–1943 – гітлерівці розмістили в ньому військовополонених вірменів, з яких намагалися сформувати іноземний легіон. Згодом тут працювала фотографія та майстерня з ремонту примусів, велосипедів, побутової техніки.Під час німецько-фашистської окупації Лохвиці експонати музею опинилися на вулиці, та завдяки працівнику закладу В. С. Шульзі частину з них врятували від знищення. Цей вчинок було інкриміновано як співпрацю з окупантами. Безповоротно втрачено гармату козаків Лохвицької сотні часів Б. Хмельницького, лохвицькі листи Г. Сковороди, шабля декабриста Якова Драгоманова…
Великою подією в 1976 році стало відкриття Меморіального комплексу воїнам Південно-західного фронту в урочищі Шумейкове. В наш час Лохвицький краєзнавчий музей – це відомий науково-дослідний та культурно-освітній заклад.
* * *…18 травня, як завжди, зібравшись на початку робочого дня у кабінеті, святковості якому додавав великий букет ніжних конвалій, подарованих колезі в честь професійного свята, слово за словом і наша розмова перелилася в спогади найяскравіших моментів з робочих буднів:
Наталія СТЕПАНЕНКО, директор закладу:
– Я вже більше 30 років працюю в музеї. Найбільше задоволення отримую від спілкування з дітками – вони задають безліч цікавих, неочікуваних «дорослих» питань, і мені дуже приємно, коли, йдучи містом, зустрічаю своїх юних екскурсантів, які впізнають мене і щиро вітаються. Якщо діти запам’ятали мене – значить запам’ятали й те, про що розповідала під час екскурсії.Ось пригадалося, як у 2000-му році на території меморіального комплексу урочища Шумейкове я проводила екскурсію для делегації з Києва, яку очолював генерал-полковник, у 1980-х міністр внутрішніх справ Іван Дмитрович Гладуш.Я дуже хвилювалася, але Іван Дмитрович, не зважаючи на високий статус, виявився напрочуд простим у спілкуванні.Як згадку про ту зустріч бережу книгу В. Чередніченка «На контролі у міністра», подаровану генерал-полковником – головним героєм біографічного твору.Людмила КОЗІНА:– Був лютий 2004-го. Я прийшла на роботу, за звичкою оглянула всі зали. Настрій мала чудовий, наспівувала, смакувала яблуко. Потім пішла у фондосховище по необхідні матеріали для опрацювання. Чую, хтось ходить кімнатами. Подумавши, що колеги – обізвалася, а у відповідь – тиша.Інстинктивно, прихопивши дерев’яну лопату, яка трапилась під руку, виходжу і бачу, що хтось визирає із-за штори. Незчулася, як мене пов’язали і почали тягати по музею, щоб відключила сигналізацію. Всі ці дії відбувалися лічені хвилини. Грабіжники прийшли цілеспрямовано – забрати старовинні церковні речі і книги.У камуфляжній формі, в масках, із рацією, по якій викликали машину до ґанку музею, сказавши: «Уходим, уходим!», – хутко вишились. Напевно, злодії були росіянами, адже говорили чистою російською. Дякувати Богу, виявилися культурними – мене не ображали.Після того, як грабіжники залишили заклад, виборсавши руки зі скотчу, першою реакцією було замкнути двері, щоб вони не повернулися.Я отримала величезний стрес, мабуть, вся Лохвиця чула, як я тужила. Довгий час не могла спати без світла, боялася ходити темними вулицями, записувала номера всіх автівок, що зупинялися біля музею – назбирала солідний список. Згодом довелося об’їздити пів України. Мене возили і на таможню, і на ринки, де затримували викрадачів раритету. В кожному з них я вбачала грабіжників: то голос здавався знайомим, то зовнішність…
Ольга ПАЛЬЧИК:
– У своїй діяльності понад усе ціную контактування з людьми. І маю велику радість, коли зали музею повняться відвідувачами.Останнім часом на заваді екскурсіям став ковідний локдаун, який гнітюче відбивався на настрої суспільства. Тож напередодні Нового року в мене виникла ідея провести виставку пряничних композицій «Новорічна казка» разом із засновницею студії «МАМАLENA» Альоною Смірновою та її талановитими вихованцями, аби подарувати відвідувачам святковий настрій, занурення в історію новорічних традицій. Виставка мала грандіозний успіх, її оглянула величезна кількість відвідувачів. Щасливі посмішки, захоплені погляди на обличчях дітей та їхніх батьків були найвищою нагородою для мене!
Тамара БОРШОШ:
– За багаторічну музейну діяльність в пам’яті закарбувався епізод, коли довелося проводити екскурсію для гостей із полтавського телебачення, бо ті моменти були сповнені неабияких переживань під всевидячим оком телекамери. Але кілька дублів – і цікавий матеріал про історію рідного краю був відзнятий, а хвилювання компенсувались утіхою, що я внесла свою лепту в популяризацію не лише нашого музейного закладу, а й славної козацької Лохвиччини.
Володимир ДРОБЧЕНКО:
– Моя місія – працювати над художнім образом музею, аби екскурсанти під час відвідин насичувалися не тільки інформативно, а ще й отримували естетичну насолоду від гарно оформлених експозицій.2017 рік для мене пам’ятний тим, що в стінах нашого музею відбулася виставка моїх мистецьких витворів «Горизонти творчості». Звичайно, я дуже хвилювався, як її сприймуть відвідувачі, які відгуки залишать, бо всі мої картини, чеканки, вироби з дерева – це своєрідний діалог автора із публікою.
Лариса ЯКОВЕНКО:
– Робота в музеї – це магія помножена на любов до оточуючого світу – без перебільшення! Бо для тебе відкриті портали в різні епохи минулого і навіть майбутнього, якщо уважно вслухатися в голос Історії. А ще – це чарівні миттєвості комунікацій з різними людьми.Того разу я була приголомшена, бо переді мною постав… сам Архип Тесленко, ніби з портрету зійшов – молодий, вродливий парубок-брюнет, з пишними вусами. Лише одна відмінність кинулася в очі – окуляри в чорній оправі, яких ніколи не носив Архип.Це був столичний гість – айтішник Сергій – далекий нащадок письменника. Відчувши непоборне бажання пройтися слідами свого знаменитого родича – навідався у Харківецький музей, розташований на колишній садибі Тесленків.…Сонячна червнева днина 1993-го. Я проводжала шановних гостей-письменників, які навідалися в музей разом із головою колгоспу імені Архипа Тесленка Миколою Пономаренком, – Віталія Коваля та нашого харківецького характерника – драматурга Олексу Коломійця.Не зважаючи на поспіх, Олекса Федотович стояв і стояв – невеличкий, худенький, з хмаринкою сивого волосся над чолом. Він лагідно й пильно дивився мені в очі, пориваючись щось сказати. – Федотович, цілуйте її та поїхали! – крикнув Пономаренко від машини.– Е-е-е, не буду – ще образиться, – усміхнувся драматург...Ця зустріч була останньою. Невдовзі письменник повернувся в свої рідні Харківці на вічний спочинок під білокорі берізки, які так любив за життя. І я зрозуміла, що Коломієць прощався зі стежками свого дитинства, пам’яттю роду, із нами – своїми земляками. Той його погляд, сповнений любові, тепла і мудрості Всесвіту – забути неможливо.
Лариса ЯКОВЕНКО, працівниця Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. С. Сковороди
