У Лохвиці за минулий тиждень провели в останню путь двох Захисників України, двох Героїв. Вони, на жаль, поповнили Небесне військо, що забирає до своїх лав найкращих синів і дочок нашої країни. У понеділок лохвичани попрощалися з Костянтином Мандрикою, а в неділю траурна процесія знову прямувала до Іванівського цвинтаря – тут прощалися з лохвичанином Ярославом Сініченком.У Лохвиці за минулий тиждень провели в останню путь двох Захисників України, двох Героїв. Вони, на жаль, поповнили Небесне військо, що забирає до своїх лав найкращих синів і дочок нашої країни. У понеділок лохвичани попрощалися з Костянтином Мандрикою, а в неділю траурна процесія знову прямувала до Іванівського цвинтаря – тут прощалися з лохвичанином Ярославом Сініченком.
Я вкотре за ці чотири місяці війни, розв’язаної падлючою путінською росією, йшов у траурній колоні й ловив себе на думці, що, як не говорять, але не може людина очерствіти, звикнути, збайдужіти до людського горя. Лють і ненависть клекочуть у твоїй душі від того, що через загарбницьку очманілу орду, що як сарана лізе з півночі і сходу, гинуть наші молоді люди, які тільки почали торувати свої життєві дороги.Адже все краще на них чекало попереду. Але вони віддали своє життя, боронячи нашу землю, рідну Україну від ненависного «русского міра», від цього хижого звіра, що хоче знищити нас лише за те, що ми українці.– Ви збагніть вік загиблих героїв, яких Лохвицька громада вже вкотре проводжає в останню путь: 23, 25, 31, 34, 37. Саме стільки було їм років. Ще жити і жити! Будувати плани, ростити і виховувати дітей. Але вони віддали своє життя, щоб «русскій мир» не топтав тут нашу землю. Ми не пробачимо кожну сльозу матері, дружини, дитини.
Не буде прощення рашистам! – промовив із хвилюванням на траурному мітингу Лохвицький міський голова Віктор Радько.
Ярославу Сініченку теж був лише 31 рік. Він народився у Лохвиці. Тут ходив до школи №3. Після чого навчався у Червонозаводському ПТУ №32, де отримав спеціальність зварювальника. До служби в армії ще встиг попрацювати за здобутою професією.Він і надалі цілеспрямовано йшов до мети, яку перед собою ставив. Став старшим сержантом у полку поліції особливого призначення №2. Це полк охорони Президента України.Наступною сходинкою стало навчання у Київській національній академії внутрішніх справ, яку Ярослав закінчив у 2018 році. Юнак здобув спеціальність юриста.Створив сім’ю. Народилася донька Соломія, яка тепер у чотири роки залишилася сиротою. Пішов працювати у приватну охоронну фірму.Словом, повноцінне життя молодої людини, сповнене планів, мрій, бажань і якій лише трішки за тридцять. Причому людини світлої, душевної. Так про Ярослава розповіла колишня класна керівниця Світлана Михайлівна Сова.
– Завжди усміхнений, життєрадісний, спокійний, врівноважений. Він ніколи не ховався за чужими спинами, коли потрібно було допомогти. Завжди відповідав за своє слово. Дуже гарно танцював. Був учасником усіх шкільних конкурсів і ніколи не скаржився, що йому не вистачає часу на підготовку. Він був золотою людиною…11 березня Ярослава мобілізували до лав Збройних сил України. Він став на захист нашої держави від ворожої росії. А 17 квітня поблизу села Співаківка Ізюмського району Харківської області, під час виконання бойового завдання, Ярослав із двома побратимами загинув у сутичці з диверсійно-розвідувальною групою противника. Так раптово обірвалося його молоде життя.
10 липня, у неділю, сотні лохвичан, віддаючи шану Герою, утворили живий коридор, схилившись на коліна, по якому рухався траурний кортеж. Живі квіти лягали на його шляху.На Іванівському цвинтарі під канонаду стрілецького салюту начальник другого відділу Миргородського центру комплектування і соціальної підтримки Сергій Ніколаєнко від імені Президента України передав матері загиблого Наталії Григорівні державний прапор.Вся Лохвицька громада у глибокій скорботі співчуває рідним загиблого Ярослава Сініченка – батькам Наталії Григорівні та Сергію Володимировичу, дружині Лілії Олександрівні, доньці Соломії, сестрі Яні, всім рідним, близьким і знайомим полеглого Захисника України.Капелани Православної Церкви України відслужили молебень. Рідні, друзі, знайомі попрощалися з Ярославом Сініченком, сипнувши пригорщу землі до останнього пристанища нашого славного земляка.
Його поховали на центральній алеї Іванівського кладовища поруч зі свіжою могилою Костянтина Мандрики, над якою майорить синьо-жовтий стяг. Тепер державний прапор розвіватимуть вітри й над могилою Ярослава. Відверто кажучи, зовсім не хочеться, щоб ця алея мала продовження з могил спочилих на війні таких молодих захисників України. Хай краще тисячами гинуть наші воріженьки.
Але одне бентежить у цій історії. Занадто багато чуток і домислів довелося почути у лохвицькій спільноті з приводу цього тяжкого похорону. Я вважаю неприпустимим, щоб про наших Героїв щось залишалося недоказаним, недомовленим. Роблю поправку на жахливу війну, що інколи жорстоко перемелює людські долі. І скільки безіменних воїнів так і не знайдуть свого пристанища на малій Батьківщині! Все це гірка правда війни.А скільки материнських сліз пролито у відчаї і надії, що їхні сини живі і вони повернуться додому! Кажуть, материнське серце не обманеш.
Навколо загибелі й поховання Ярослава з’явилося скільки інсинуацій за останній час, що ми вирішили звернутися безпосередньо до мами Ярослава Наталії Григорівни. Як не тяжко, але ця мужня жінка, з очей якої пролилася уже не одна сльоза, розповіла те, що відчуває і хвилює її материнське серце. Можливо після всього сказаного нею поменшає білих плям у цій історії. А втім…
– Офіційна версія загибелі Вашого сина 17 квітня біля села Співаківка на Харківщині. А Вам коли повідомили про смерть Ярослава?
– 27 квітня. Цього дня зателефонувала до мене співробітниця СБУ і сказала, що наш син і ще два його побратими-призначенці потрапили у ворожу засідку і загинули.– Вона розповіла як це трапилося?– Каже, що все це відбулося дуже швидко. О десятій сорок хлопців відправили на бойове завдання, а о десятій п’ятдесят п’ять їх накрило вибухом. Вони згоріли в машині.
– Тобто факт підтверджений?
– Як сказати… Відтоді, як нам повідомили цю сумну звістку, довелося всього пережити. А я за ці місяці здружилася з матір’ю ще одного загиблого. Її син, як і наш Ярослав, був у цій машині. Але їй повідомили, що її син загинув під Співаківкою 14 квітня. Вона теж, як і ми, ховала сина 10 липня. Їй, як і нам, результати експертизи ДНК прислали 5 липня.
– Говорять, що цю експертизу Ви робили двічі.
– Ні, один раз. 5 травня у Полтаві я здала всі необхідні мазки і кров у відповідну лабораторію. Але результат мені повідомили лише через два місяці.
– Що Вам не дає спокою?
– Після того, як наприкінці квітня повідомили про загибель Ярослава, нам іще раз подзвонили з СБУ про можливу загибель, але вже в іншому місці і більшої кількості бійців. Там було п’ятеро загиблих. Вони теж загинули 17 квітня. І серед них теж було прізвище Сініченко.У перші дні травня на «Новій пошті» ми отримали посилку, що надійшла з військової частини, де ніс службу Ярослав. У тій бандеролі була нова військова форма, паспорт, телефон і військовий квиток Ярослава. Як нам сказали, не всі рідні загиблих отримують такі поштові відправлення. Це теж напружувало.Потім говорили, що тіло перебуває в морзі, але називали різні адреси – то в Харкові, то в Дніпрі. А забрали ми його, врешті, у Лозовій.
– Ви могли б упізнати Ярослава за якимись особливими прикметами?
– Так. У нього був пеньочок від переднього зуба. Я дивилася. Не знаю, чи зміг би хтось дивитися на це жахіття, але я згодилася.Я чекала, що всі відповіді знайду в тому чорному пакеті з обгорілим тілом. Так, я наважилася оглянути, як би це моторошно не було.Але там не було нижньої щелепи і частини правої теж. А пеньочок мов би й був, мов би й ні. Зрозумійте мене як матір. Матері завжди хочеться вірити, що її син живий.
– А що показали результати експертизи ДНК?
– Що на 99,9 рештки належать моєму Ярославу.
– А Ви все одно не вірите?
– Не хочу вірити. Я говорила, коли прийшли результати ДНК, що відбуду похорон. Якщо це мій Ярослав – хай так. Якщо ні, то це теж чийсь син, солдат, який захищав Україну. І за могилою буду доглядати. Але буду чекати свого Ярика…
Ось такі людські трагедії принесла нам ця війна, розв’язана путінською ордою. Причому такі жахливі історії я чув іще про двох наших бійців із Лохвицького району, яких ні віднайти, ні поховати відповідно рідні вже кілька місяців не можуть.Взагалі за даними Міністерства оборони невпізнаних тіл числиться не одна сотня. І не одне материнське серце, плачучи, все ж сподівається, що її син повернеться додому живим. Така трагедія війни.Але прощення клятій росії за відібрані життя вже ніколи не буде!
Насамкінець нашої розмови Наталія Григорівна попросила попередити через «Зорю» всіх тих, кого зачепило чорне крило війни. Бо є істоти, які на цьому горі хочуть ще й нажитися.Як розповіла жінка, їй одного разу на Вайбер пришло повідомлення від нібито волонтера, який допомагає рідним відшукувати пропалих бійців. Що він наче знає, де знаходиться їхній син і як його знайти. На Вайбер надійшло навіть фото голови, повністю обмотаної бинтами. Мовляв, це і є наш Ярослав і він живий.
– Ми, звісно, вчепилися за цю ниточку, – розповіла Наталія Григорівна. – Написали, що готові заплатити, але тільки після того, як отримаємо беззаперечні докази. У нашій родині є кодове слово, яке Ярослав теж знав, суму нам назвали у розмірі 7 тисяч гривень. Але після цього ніякого спілкування по Вайберу з невідомою особою у нас вже не булою.А перегодом на мобільний надійшов дзвінок. Говорила жінка. Говорила російською. Казала, що працює в поліції і знає, що ми розшукуємо Ярослава. Сказала, що він у госпіталі. Але, коли ми попросили навести докази того, що вона говорить, розмова відразу перервалася. Ми потім в інтернеті вийшли на цей телефон, то у відгуках знайшли лише одне – шахрайка, виманює гроші…
Так що будьте пильні навіть тоді, коли війна принесла у ваш дім непоправні втрати.
