Юрій був першим. Першим загиблим після 24 лютого, коли рашистська наволоч полізла на всю українську землю. Він розпочав той сумний чорний список загиблих лохвичан, які полягли в боях, виборюючи нашу незалежність.
Чесно кажучи, тоді, стоячи на цвинтарі у Васильках, під мирну канонаду лапатого, мокрого снігу, бачачи сльози і розпач матері Юрія, мимоволі подумав: «Лише б не було більше смертей!»
Не справдилося. На жаль, загиблі Герої є вже в кожній громаді колишнього Лохвицького району. Останньою цей сумний список відкрила Сенчанська громада, де минулого тижня провели в останню путь Миколу Сімперовича.
А повертаючись до Юрія Лисенка і вже потім, побувавши майже на всіх траурних процесіях, коли ховали наших загиблих на фронтах хлопців, кожного разу, без всякого перебільшення, зауважував, що війна забирає найкращих.Бо в цих молодих, красивих, сповнених сил і мрій чоловіках ще все життя, як кажуть, було попереду і стільки всього доброго вони могли принести своїй родині, державі. Але клята путінська орда… Ніякого прощення і забуття вона не заслуговує.
Юрій Лисенко (йому в травні цього року виповнилося б усього тридцять чотири роки) обрав у житті професію Захисника Вітчизни. Вона для мужніх людей. І Юрій так само мужньо загинув у бою 2 березня при обороні Лисичанська.Указом Президента України №205 від 2 квітня цього року військовослужбовця 26-ої артилерійської бригади Юрія Юрійовича Лисенка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Державну нагороду в присутності Лохвицького міського голови Віктора Радька, його заступника Юрія Шрамка, старости Васильківського старостату Валентини Петрашевої, військовослужбовців вручив рідним Героя начальник другого відділу Миргородського районного територіального центру комплектування і соціальної підтримки Сергій Ніколаєнко. Для історії – це припало на 4 серпня 2022-го.
Мама загиблого, Валентина Миколаївна Лисенко, бережно приймаючи державну відзнаку, промовила:
– Якби був живим мій син, він би відповів: «Служу народу України!» А я хочу сказати, що він віддав життя за наш народ, за його волю і свободу. Я пишаюся своїм сином. Він не побоявся нічого. Він у нас мужній, гордий. Синок мій дорогенький, на жаль, ти цього не бачиш…
Ми вийшли на літній уквітчаний ганок. У серпневому садку дозрівають фрукти. Та, на жаль, Юрій цього вже не побачить. Але є мама Валентина Миколаївна, є батько Юрій Вікторович, є дружина Ірина Анатоліївна і є донька Вікторія, якій саме 4 серпня виповнилося 13 років. Їм жити з думками про свого сина, чоловіка, батька. Так, це тяжко, але час лікує. Так, Юрія вже не повернеш, але світла пам’ять залишиться назавжди.
Чесно, не розумію тих людей, які пишуть і говорять щось на зразок «навіщо той орден, коли людину вже не повернеш?» Так, не повернеш. Але має право держава, за яку віддав своє життя наш Українець, хоч у такий спосіб увіковічнити його ім’я. І справа навіть не в тій невеличкій фінансовій складовій, яку отримуватимуть рідні за державну відзнаку. Справа в Пам’яті. Бо закінчиться ця клята війна. Прийде наша Перемога. В Україні запанує мир і наше суспільство віддаватиме шану новим Героям. По-іншому не повинно і не може бути! Їх імена увіковічнять у назвах вулиць, парків, скверів, шкіл…
Не сумніваюся, що й ім’я Юрія Лисенка назавжди залишиться в історії його рідних Васильків.
