Не знаю чи правий я, чи не правий, але коли триває кривава війна, коли щодня гинуть десятки наших Захисників і Захисниць, коли ми мало не з номера в номер публікуємо в «Зорі», як у наших трьох громадах проводжають загиблих воїнів у останню путь, коли бачимо сльози і ридання їх матерів і рідних, врешті, коли московія збирає півторамільйонне (!) військо очманілих убивць, які «жаждут мести», то найменше, чого б хотілося – так це знову занурюватися у гущу чвар, протистояння між очільником Лохвицької громади Віктором Радьком і групою депутатів у складі 14 чоловік, які є його опозицією. У соцмережах вони виклали свою позицію щодо небажання брати участь у сесійних засіданнях. Натомість міський голова запросив журналістів, щоб викласти своє бачення ситуації, яка виникла. Скажемо прямо, нездорової. Запросили на цю зустріч із ним і журналістів «Зорі». Природно, що ми не могли оминути можливості задати очільнику громади ряд запитань, що хвилюють лохвицьку спільноту, і не лише про сесійну роботу. Задавали запитання ми разом із Петром Сеником із Заводського, знайомим багатьом по Ютуб-каналу «Баба Яга проти».

– Я хотів би дати інтерв’ю представникам місцевих ЗМІ, місцевим блогерам та активістам нашої громади, – розпочав розмову Віктор Іванович. – Чим це викликано? Останнім часом у соцмережах ми читаємо багато дописів про міського голову. І я готовий дати відповіді на всі запитання, навіть незручні.

– Ви готові дати відповіді на неприємні, каверзні запитання?

– На будь-які. Я – звичайна людина і готовий дати відповіді.

– Тоді перше запитання. Вам закидають, що Ви, як капітан корабля (маю на увазі міську раду) неправильно його скеровуєте. Що Ви не згуртовуєте навколо себе депутатський корпус, як це має бути. Які причини цього? І який вихід Ви бачите із ситуації, яка виникла? Бо це важливо.

– Так, це дуже важливо. На сьогоднішній день є група депутатів, які не прийшли на останню сесію, закидають мені, що я не можу об’єднати депутатський колектив. Пояснюю. При спілкуванні не на камеру вони заявляють мені: «Ви поставте «нашого» секретаря – і рада запрацює. Хоча рада не запрацює. Чому? Я висловлю свою думку.Бо їх не цікавить життя громади, а цікавлять лише посади, підряди. Тільки так.
 Якби не було воєнного стану, я мав би право звернутися до Верховної Ради з прохання призначити перевибори до Лохвицької міської ради. Перевиборів я не боюся і дуже б хотів, щоб вони відбулися. Арбітром у цій ситуації є лише жителі громади.

Бо якщо рада не працює, якщо депутати відмовляються відвідувати сесії, то вони мають скласти мандати депутатів, адже вони обіцяли служити народу, а не відстоювати свої інтереси. Складіть свої депутатські повноваження, раз не бажаєте працювати. А замість вас прийдуть інші, які працюватимуть на громаду. Іншого шляху немає.Чому так сталося? Причина в недосконалому законодавстві щодо місцевих виборів. Бо подібні ситуації, що є нині в Лохвицькій громаді, є в Семенівці, Глобиному, Кобеляках, Карлівці. Бо нинішній склад депутатського корпусу в нашій раді не є відображенням вибору виборців.

– Ви б могли знайти компроміс із депутатами, які Вас не підтримують. Де межа цього компромісу для Вас?

– Компроміс можна знайти в діалозі, а не в шантажі. Не так, як три депутати від партії «Довіра», списками якої я займався особисто. Я визнаю, що помилився. Ми всі не святі. І я помиляюся, але міняти свою совість на якісь посади, як їм пообіцяли… Тому визнаю, я в цих людях помилився.

– Вікторе Івановичу, який ви бачите вихід? На який розвиток подій слід очікувати далі?

– На сьогоднішній день у зв’язку з військовим станом держава надала мені право за допомогою виконавчого комітету управляти бюджетом. Але чому я скликаю сесії? Я вважаю, що депутати теж повинні брати участь у роботі громади, подавати свої пропозиції. Має бути обопільний діалог. Бо вони кажуть: «Голова з нами не спілкується.» А де я повинен спілкуватися? Я вважаю, це потрібно робити  на засіданнях постійних комісій, колегії, сесії. Тільки це повинно бути конструктивно.

Сьогодні ми повинні об’єднатися, як ніколи. Відкинути свої політичні інтереси. Має бути лише дві партії – хто за Україну і хто проти. Від нас залежить те, чи Україна вистоїть і переможе.

– Із тих докорів, що Вам закидають, доволі часто мусується тема молокопереробного цеху у Васильках. У мене інколи складається таке враження, що цей об’єкт Вам нав’язали в силу якихось політичних домовленостей. Тут є питання…

– Я можу Вам розповісти в деталях, звідки з’явилася ця ідея. Ще при формуванні державного бюджету у 2020 році інвестиційний відділ облдержадміністрації запропонував нам узяти участь у конкурсі інвестиційних проектів. Обов’язково тільки щоб було виробництво. Чесно кажучи, можна було брати участь у тому конкурсі, можна було й не брати. Але я зібрав свій колектив і ми разом вирішили порадитися, що ми можемо запропонувати.Так виникла ідея молокопереробного цеху у Васильках. Тим більше, що там були пусті приміщення.Ми вже мали досвід працюючого кооперативу в Білогорілці. Тому завдяки виграному інвестиційному конкурсу, за ті кошти було придбано обладнання і зроблено ремонт приміщень у селах Луці й Безсалах, теж для молочних кооперативів.

Чому ми вибрали цей напрямок? Відповідь проста – щоб підтримати людей, які у власних господарствах утримують корів, а лишки молока продають. Але приватні перекупщики купують літр молока за 6–7 гривень, а зайдіть в «АТБ»: там його 900-грамова пляшка вже коштує не менше 20–30 гривень. Та ще й із меншим вмістом жиру.Тому головною метою відкриття цього молокопереробного цеху було збільшення закупівельної ціни на молоко для населення. В тому цеху залишилося провести лише пусконалагоджувальні роботи. Але депутати не дали цього зробити.

Ми хочемо цей цех передати одному з молочних кооперативів, щоб зацікавити людей і корів утримувати, і мати більший дохід від продажу молока.Чи це буде комунальна власність, чи як у Сергіївці Гадяцького району – приватна, але такі кооперативи дають можливість людям обирати між диктатом молокозаводів і кооперативом, де ціна вища.Тому, беручи участь у тому інвестиційному конкурсі, для себе бачив таку мету: залучити кошти державного бюджету, створити робочі місця і заохотити здавачів молока.

Мені закидають в Інтернеті про вартість. То 14 мільйонів, то 15. Але насправді загальна вартість цього об’єкта, який через позицію депутатів не доведений до завершення, 11 мільйонів гривень. Із них 9 мільйонів – це кошти державного бюджету. Тому висновок такий: хто робить, того й поганяють, а хто ні, в того все добре.

Більше того, я сьогодні вперше озвучую, що ми запускаємо виробництво паливних пелетів. Зараз тривають пусконалагоджувальні роботи. Основа пелетів – деревна щепа. Перспектива створення там 15 робочих місць. За зміну виробляється десь більше тонни пелетів. А зважаючи, скільки захаращених посадок потрібно в громаді привести до ладу, то сировини не бракує. За допомогою цих пелетів ми хочемо закрити потреби наших котелень. А це школи, дитсадки, адмінприміщення.

– Яка вартість пелетів?

– Тонна – 10 тисяч гривень. Це перспективно, на мій погляд.Хочу також додати, що працювати і планувати зараз щось дуже важко. У Казначействі спостерігається постійний брак коштів. Тому, щоб закупити обладнання для виробництва пелетів, ми звернулися по допомогу до представництв нашого нафтогазового комплексу. І вони напряму заплатили виробникам за потрібне обладнання.

– Вікторе Івановичу, раз Ви згадали про щепу, пелети, то попутно запитання стосовно Соснового парку в Лохвиці, де триває його впорядкування. Через рік після того, як там попрацював потужний мульчер, сосна знову заростає чагарниками. Тому без мульчера, мабуть, не буде діла…

– Так, для цього потрібен міні-мульчер, бо Сосновий парк треба постійно підтримувати.У бюджеті на цей рік ми планували придбання такого міні-мульчера. Але йде війна. Тому всі працюємо на оборону, на захист держави.

– Чи є можливість підтримати тих підприємців-волонтерів, які віддають свої кошти для підтримки нашої армії? Маю на увазі створити їм певні преференції?

– Скажу так: сьогодні практично кожна поїздка лохвицьких волонтерів відбувається за підтримки міської ради. Щоб поїхати хлопцям до лінії фронту, потрібно пального тисяч на десять. Не обходяться ці поїздки без участі другої школи, що стала, можна сказати,  центром гуманітарної допомоги.Коли наші волонтери везуть хлопцям гостинці на передову, то вони везуть наче частинку дому. Ті ж випічку, пиріжки, що випікають у Лохвицьких школах, а також  у Беребеницях, Васильках, Харківцях, Яхниках, дитсадках. Кожний ящик підписаний, там є малюнки дітей і побажання нашим воїнам.Взагалі ми багато про що розповімо після нашої перемоги. А поки що добро робиться тихо.

– На сесії міської ради було прийнято рішення про виділення мобілізованим лохвичанам по 20 тисяч гривень. Скільки вже виплачено? Кому виплачено?

– Тут така історія. Спочатку ми прийняли рішення виплачувати кожному мобілізованому по 10 тисяч гривень. Але потім до нас почали звертатися солдати з проханнями придбати чи одяг, чи обладнання, чи ще щось. Ми заклали в бюджет суму у два мільйони, щоб задовольнити ці запити військовослужбовців, але з розрахунку не більше 40 тисяч гривень на людину.Але коли почали надходити запити від мобілізованих (а їх із Лохвицької громади близько 400 чоловік), то виходило, що в одного на 80 тисяч, а в іншого – на 10. Такий «перекос». Тому ми додали до тієї суми, що була передбачена раніше, ще порядку 7 мільйонів, щоб на кожного мобілізованого від Лохвицької громади припадало по 30 тисяч гривень одноразової допомоги. А далі сам солдат вирішує, що йому придбавати.

Зі впевненістю можу сказати, що в області ми в цьому плані кращі. В Сенчанській громаді надають допомогу до 50 тисяч, але там значно менше мобілізованих, а в Гадяцькій виділяють усього до 4 тисяч гривень. Не в кожній громаді є кошти для цього, як, приміром, немає у Заводській.Додам, що ми цю програму виконуємо, а якщо виникне потреба в майбутньому, то знову допомагатимемо нашим лохвичанам-захисникам. Допомагати ми маємо їм усіма силами, бо завдяки їм ми тут ведемо більш-менш мирне життя.

– Вікторе Івановичу, давайте про хороше. Яка у Вас заробітна плата?

– Я знаю, що це питання цікавить багатьох. На даний момент – 15 600 грн/міс. Але хочу трохи зачепити наше законодавство.Кожного року голови всіх рівнів проходять, на мою думку, принизливу процедуру встановлення їм заробітної плати на сесіях. На сьогодні моя зарплата трішки більша від зарплати провідного спеціаліста, але менша від начальника відділу.Якщо наші депутати вважають, що в мене повинна бути така зарплата, то хай собі вважають. Далі вже немає куди її зменшувати. Взагалі в області вона у мене найменша. Але переживемо, все буде добре. Все буде Україна!

– Яка повинна бути церква у Лохвицькій громаді і в Україні загалом?

– Я завжди дотримувався думки, що в Україні повинна бути одна єдина православна церква. У кожної людини є свій лікар. У кожної людини є священник, з яким тільки вона може поділитися, що на душі. Так і щодо єдиної церкви. Тут є тонка межа.Тільки не потрібно нас на місцях зводити один проти одного лобами. І я хотів, щоб і в Лохвиці православні християни об’єдналися в одну єдину церкву.Але на рівні місцевого самоврядування ми не зможемо цього зробити, бо це перевищення моїх повноважень. А чому б цього не зробити на рівні держави, законодавчо у Верховній Раді? Змогли ж заборонити ряд партій.

– А що стосується перейменування назв вулиць. Як ви до цього ставитесь?

– Цим питанням у нас займається відділ культури та історико-краєзнавчий музей.На цьому не потрібно спекулювати. Бо перш ніж перейменувати вулицю на честь Героя, потрібно запитати дозволу в рідних. Так, як у нас було з перейменуванням вулиці Рози Люксембург на вулицю Олега Коваленка. Тільки коли ми отримали дозвіл його батька, вона стала так називатися.На сьогоднішній день ми взяли паузу, бо йде війна. Є певні напрацювання у відділі культури. Але я хочу, щоб до цієї роботи долучилися  і депутати, висунули свої пропозиції.Це дуже чутлива тема. В нашій громаді вже стільки загиблих із 2014 року! Ми, можливо, висадимо алеї пам’яті, перейменуємо вулиці, встановимо пам’ятники на честь них, але це вже буде після нашої перемоги.

– Повернемося знову до ситуації в міській раді. Чому не можете задовольнити прохання 14 депутатів і затвердити їхню кандидатуру секретаря міської ради?

– Посада секретаря дуже важлива в структурі міської ради. Нею можна створити такий хаос у громаді! Приміром, голова пішов у відпустку, а депутати збирають сесію і давай звільняти всіх, хто їм не подобається – чи то староста, чи начальник відділу щось не так сказав, не так глянув. Я знаю одного такого голову, який через подібну ситуацію не міг п’ять років сходити у відпустку. Бо підеш, а в тебе вже й заступників немає.Коли я до цього дійшов? Коли вони у нас запропонували  розпустити виконавчий комітет. Для чого – зрозуміло. І це співпраця?

На посаді секретаря має бути виважена людина, яка має власну думку і служить громаді, а не окремим депутатам. Я завжди готовий слухати їхні думки, пропозиції про розвиток громади. А не чистий популізм, коли дратують зарплати і голови, і заступників...

– Вам закидають, що  є економія коштів фонду заробітної плати, завдяки чому Ви в ручному режимі розподіляєте премії на свій розсуд – тому менше, тому більше…

– Дивіться, Ви можете ознайомитися із зарплатами за щорічною декларацією, яку подають працівники міськради. Ви там усе побачите. Не можу я надавати працівникам, які на однакових посадах, різну зарплату. Люди ж у колективі між собою спілкуються. І немає у нас ніяких маніпуляцій із зарплатами. Я цим не зловживаю. Різниця може бути незначною, тільки в плані стажу роботи. Все це передбачаємо в колективному договорі. І все це доводимо до відома депутатів.На даний момент є економія коштів на посаді секретаря міської ради, бо там немає людини. Тривають суди. Якщо Тетяна Василівна Даценко їх виграє, буде потрібно їй кошти виплатити. Якщо і ні, то вони нікуди не дінуться – залишаться в бюджеті міської ради. А перекосів у преміюванні, гарантую, у нас немає. Фінансовий відділ, відділи освіти і культури мають окремі бухгалтерії й фінансування. Так, як це було за часів Лохвицького району.

– Запитання до Вас суто господарське. Сенчани вже відремонтували відрізок дороги до Лохвиці, точніше до Васильків. Це вони зробили в межах своєї громади. А коли буде відремонтовано відрізок дороги від Лохвиці до Васильків?

– З Сенчанською громадою ми маємо порозуміння.  І ми домовилися, що вони ремонтують відрізок від Сенчі до Вовчої долини, як називають її в народі, а ми – решту. Кошти на ремонт нами виділені, передані на обласний бюджет. А далі справа за обласним Агентством місцевих доріг. Додам до сказаного. На Агентство з бюджету нашої міської ради загалом передано 25 мільйонів гривень. Але ці кошти ще не повністю освоєні. Бо дуже тяжко йдуть платежі через Державне Казначейство. Але це не їхня вина. Країна бореться з ворогом і працює на оборону.Тож на сьогодні залишаються не освоєними близько 15 мільйонів. Останній платіж, що пройшов через Лохвицьке відділення Держказначейства, був трохи більшим одного мільйона гривень. Це за виконані роботи шляховикам.У них, на жаль, не має великих власних обігових коштів, щоб могли за них виконати роботи, а потім їм компенсували з бюджету. А повертаючись до теми ремонту дороги Лохвиця – Сенча, то кошти на це нами виділено. Роботи вестиме та ж будівельна компанія з Кременчука, що робила ремонт на території Сенчанської громади. Маємо надію, що вони і кошти за роботи отримають від Агентства, і встигнуть їх освоїти.

– Тоді ще про дорогу Лохвиця – Гадяч. Вона в жахливому стані. Чи плануються і там ремонтні роботи?

– Ця дорога на балансі Служби автомобільних доріг. До війни було проведено тендер. Його переможець збудував у Гадячі асфальто-бетонний завод, бо планувалося виконувати багато робіт саме по Гадяччині. Але всьому, на жаль, завадила війна,

– Вікторе Івановичу, у Вас ця фраза «завадила війна» лунає доволі часто. Знаю, що по Лохвицькій громаді планувалося втілення багатьох проєктів, які вже не будуть реалізовані. Навіть напрошується такий журналістський заголовок «Рік втрачених надій». Ви можете назвати ті проєкти, що планувалися в громаді до війни, і яким ця війна завадила?

– Я вже говорив, що торік ми виграли інвестиційний конкурс по будівництву молочного цеху, а цього року ще більший, це 60 мільйонів гривень, на ремонт Лохвицької гімназії.Додам до цього 30 мільйонів гривень на ремонт поліклінічного відділення Лохвицької міської лікарні. Це до тих кількох мільйонів, що мали піти на обладнання реабілітаційного відділення в нашій лікарні. Самі розумієте,  яка важливість і  потреба цього відділення в умовах війни. Було виграно тендер на капітальний ремонт Лохвицької другої школи. Це ще плюс 22 мільйони.Всі ці об’єкти мали фінансуватися з Державного бюджету. Але багато робіт ми планували  і за рахунок міського бюджету. Наприклад, уперше за історію, ми планували використати 35 мільйонів (!) на ремонт доріг Лохвиці і громади загалом. Такого ніколи не було. Ми хотіли перейти від ямкового ремонту до більш капітального. Люди б побачили зміни. Ми планували ремонти шкільних їдалень  і багато чого іншого. Але зараз ми всі працюємо на захист нашої Батьківщини.

– Вікторе Івановичу, таке запитання – побажання. До виборів ще далеко. А громада опинилася в заручниках такої нездорової ситуації. Між тим, громада має жити, розвиватися. Як все ж вийти з цього глухого кута?

– Вони говорять, що у всьому винен голова, що я не даю їм посаду секретаря. А хіба вони йшли в депутати заради посад? Якщо заради них, то треба було змагатися за посаду міського голови. А якщо ви йшли в депутати, то працюйте. Хто заважає? А якщо ні, то вихід один – складіть мандати…Я думав, що війна нас змінила, що нам немає чого ділити, що в нас один ворог. Мені не потрібні оці чвари. Давайте працювати, вносити свої пропозиції. Тільки не у Фейсбуці, а в стінах міської ради.

– Люди запитують, чи можна депутатів змусити ходити на сесії міської ради повісткою воєнкома?

– Ні. Та й військово-зобов’язаних серед них небагато. Але скажу інше. Як сказала мама одного нашого мобілізованого воїна: «Туди  всіх просто так не беруть. Це честь – захищати нашу державу.»

– Дай Бог. Щоб тільки наші хлопці повернулися живими.Торкаючись знову теми війни, хотів би, щоб Ви підтвердили факт передачі нашим військовим автомобілів, причому не одного, від наших волонтерів, небайдужих підприємців.

 – Це дійсно так. Не стоїмо осторонь і ми в раді, але цього я не озвучую.Я хотів би роз’яснити людям, які дорікають нам, що міська рада повинна придбати чи то автомобілі, чи ще щось інше. Не можемо ми цього так просто зробити, як дехто думає. Є відповідальність перед правоохоронними органами, є законодавство. І не можу я дати дозвіл на придбання хоч і «б/у-шного» автомобіля, щоб його передати котромусь з лохвицьких бійців. Існує певний порядок. До нас має звернутися насамперед керівництво військової частини. І тоді ми шукаємо можливість, як їм допомогти. Ми тісно працюємо з різними державними компаніями, спонсорами, щоб вирішувати оперативно нагальні потреби наших земляків-захисників. Бо через бюджет, тендери – це довго, це кілька місяців, а той же тепловізор потрібен вже сьогодні.Ось зараз одна державна компанія передає нам кілька автомобілів, які ми з волонтерами приведемо до ладу і  відправимо на фронт. Але тільки після звернення командира військової частини. Через наших волонтерів, які постійно доставляють вантажі до лінії фронту, чого тільки ми не передавали нашим хлопцям!  Від зарядного пристрою до мобільного телефона, продуктів і таке інше до найнеобхіднішого, що треба солдату. Ми цього не афішуємо, а просто робимо.Бо ми молимося за них, за те, що вони боронять нашу землю, що ми можемо тут вести своє мирне життя. Ми маємо їм допомагати всім. Щоб вони повернулися додому живими, неушкодженими. Повернулися всі.

– Дайте відповіді на запитання щодо будівництва укриття в Лохвицькій другій школі. Чи варто туди вкладати такі великі кошти?

– Дивіться. Дозвіл на будівництво цього об’єкту Кабінет Міністрів надав тільки в липні. Яким я бачу підхід до таких об’єктів? Якщо вони не будуть використовуватися в мирний час, то там ми білимо, щось підремонтуємо, щось докупляємо – і все. Як кажуть по мінімуму. А в другій школі ми побачили, що можна зробити гарний спортивний зал, який сьогодні є, приміром, у Лохвицькій гімназії. У підвалі потрібно зробити вентиляцію, туалети, каналізацію, душові  і  т. д.Після експертизи  можу розвінчати оті закиди щодо вартості будівництва. Не два з половиною мільйони, а один мільйон шістсот тисяч. І виконувати будівельні  роботи ми надали можливість одному лохвицькому  підприємцю, який є волонтером, який, можна сказати, не вилазить із машини, здійснивши вже кілька десятків поїздок до лінії фронту і який просто постійно допомагає нашій армії.  То хочеться і хоч чимось йому допомогти. Я вважаю це справедливим. Бо є такі підприємці, що навіть не хочуть привезти гуманітарку, та ще й коли їхнє авто ми заправляємо пальним. А потім щось там розповідають про справедливість. Ось така ситуація щодо будівництва укриття в другій школі.

– Трохи про особисте. Про Вашу дачу в Луці.

 – Так, це особисте, але в міського голови, все має бути публічно. Тому розказую.Років п’ять я займався пошуком будинку біля річки. Дивився хати в багатьох наших селах. Я люблю будувати, оскільки за професією є інженером-будівельником. Вмію робити практично все.Тому, коли в Луці мені запропонували старий будинок 1965 року побудови, я взявся його перебудовувати. Роботи виконую там я сам або разом із синами. Для чого мені цей будинок? Хочеться мати місце, де після роботи чи у вихідний день можеш відпочити. Тому, працюючи там фізично, я відпочиваю.

– Знаю, що в Луці придбали будинки ще й депутати міської ради.

 – Так. Є там і наші депутати з будинками на берегах Сули. До речі, будинок у селі зараз коштує недорого. Так що придбавайте.До речі, мені один наш депутат заявив: «Зачем тебе село? Купи под Києвом…» А для чого мені Київ? Мені це не потрібно. В Луці я працюю фізично і мені це подобається. Можете в моїх тамтешніх сусідів запитати, скільки там голова працює… А якщо хтось хоче допомогти мені в ремонті – будь ласка, роботи там ще багато...