Укотре переглядаю відеоролик: мила дівчинка біжить на вулицю, де на неї чекають папа з Вовою. А вулицею йде солдат. У його руках – квітуча гілочка, яку він дарує дитині. Цей кадр сповнений великого змістового навантаження: воїн оберігає спокій дівчинки, а вона танцює, вбираючи в себе красу і гармонію навколишнього світу. В Улі є майбутнє – чисте і добре, захищене від «руського міра», спроможного лише на зло.
Хто цей солдат?
Денис Хільченко, котрий іще шостого вересня 2014 року пішов захищати рідну землю, дітей і дорослих, свою малу батьківщину – затишне Заводське, що на Полтавщині.
З чого бере початок ця любов до України і глибоке усвідомлення свого високого обов’язку? Звичайно, з галасливого дитинства. А в ньому було по-домашньому затишно. Поряд була сім’я: мама, сестра, бабуся та дідусь. Бабуся Галина Іванівна, лагідна, ніжна, чуйна жінка, заслуговує на прекрасний ранг сімейного масштабу – ранг Берегині. Дідусь Дениса, Юрій Пантелеймонович, інженер за фахом, людина інтелігентна і скромна, був музикантом від Бога. Вмів грати на багатьох музичних інструментах, упродовж багатьох років був учасником духового оркестру. Власним позитивним прикладом зумів переконати онука Дениса в тому, що музика – насолода і втіха, феєрія для душі.
Хлопчина закінчив музичну школу, пізніше грав на трубі в тому ж оркестрі, в якому в минулому грав дідусь.Незабутніми і захопливими для дванадцятирічного школяра були прогулянки з дідусем на природу. Разом – на рибалку, на «тихе» полювання до лісу, на берег красуні й скромниці Сули. Думаю, що тоді в свідомості хлопця сформувалося переконання: кращої землі немає.Життя підкидало непрості задачі, та Денис ніколи не капітулював. Самостійність та самодостатність, витривалість і терпіння передалися Денису від мами Тетяни Юріївни.
Гени цілеспрямованості, наполегливості, вміння долати труднощі Денис успадкував та випестив у собі на сто відсотків.Ось із таким моральним і духовним багажем Денис Хільченко пішов на війну. На тоді ще не оголошеній війні, яку підступно, приховано та підло розпочала терористична недодержава росія, Денис служив у легендарній 72-ій ОМБр імені Чорних Запорожців із 2014 року по грудень 2021 року. В окопі, під проливним дощем, прийняв присягу Збройним Силам України. Служив спочатку водієм, потім розвідником у Гранітному на Донеччині, пройшов шлях від рядового солдата до командира підрозділу у складі бойової бригади.Кмітливий, спостережливий іще з дитинства, Денис засвоював гіркі уроки війни. Нерідко ризикуючи власним життям, завжди приходив на допомогу побратимам та цивільному населенню – жінкам, дітям, людям похилого віку. На жаль, на очах Дениса загинуло багато друзів.
У кишені чоловіка лежав рапорт із проханням про звільнення з військової служби, адже кожна клітинка волала про відпочинок. Дениса відкинуло хвилею, листок загубився, а Воїн у цьому розпізнав знак долі: потрібно йти до перемоги! Відпочинок буде тоді, коли чужинець припинить топтати українську землю.Командири, повз увагу яких не пройшли чесноти Дениса – світла голова, золоті руки, велике серце – зрозуміли, що цьому чоловікові можна довірити найскладніші завдання.
Воєнна географія Хільченка ставала масштабнішою: Новотроїцьке, Торецьк, Авдіївка, Волноваха, Мар’їнка, Чернігівщина, Курахове…Перед очима – жахливі гримаси війни: вбиті або тяжко поранені бійці, розбомблені оселі, лікарні, школи – реалії, що не сприймає ані розум, ані серце. Маючи диплом про вищу освіту за спеціальністю «автомобільна справа», пізніше отримавши диплом магістра за спеціальністю «психологія», Денис Хільченко став справжнім офіцером ЗСУ. Його поважали, цінували та готові були йти з ним у бій всі, хто був поруч: від рядового солдата до офіцерів вищої ланки ЗСУ. На завдання Денис часто йшов із вірним другом – собакою Патроном, якого колись урятував на Донеччині від вірної смерті через тяжку контузію й поранення лапи.
З Альоною Денис познайомився в Авдіївці. З цією милою і тендітною жінкою поєднав свою долю вінчанням у червні 2022 року. А в серпні того ж року рашистський снайпер із пустими очима і шматком смоли замість серця випустив дві кулі. Першу – в спину Дениса, а другу – в брата дружини, полковника Олега Дегтярьова.Пострілом нелюд захотів перервати мелодію долі того, хто ніс у собі світло й справедливість. Духовне убозтво, що вміє лише влучно стріляти, нічого не зрозуміло.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Денис Хільченко нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня посмертно.Пам’ять незнищенна за своєю сутністю. Казковою мелодією вона звучить у материнському серці, красивими акордами лунає в душі сестри Наталі, дружини Альони. Завжди безмежно дорогим незламний захисник Хільченко залишається для похресниці Тіни та похресника Кирила.
Пам’ять про цю сильну людину в серцях Оксани та Олександра Довгополів, які у відповідь на запитання «чому ти йдеш туди», почули: «хто, як не я». Пам’ять про хрещеного батька Кирила тремтить сльозою в сірих бездонних очах Тані Уріх. Теплим острівцем пам’ять про скромного і талановитого учасника духового оркестру Дениса Хільченка пульсує в свідомості його керівника – Олександра Георгійовича Шеффера.Пам’ять про цього незламного і вольового чоловіка, котрий, незважаючи на постійну зайнятість і втому, завжди знаходив час і добре слово для сім’ї, друзів, сусідів, однокласників, завжди житиме в мені, випускниці ліцею №1 Кірі, яка мріє стати лікарем.
Біля батьківської хати Дениса височіє тополя. Здається, гордою верхівкою впирається в блакитний небосхил. Коли народився онук, тополю посадив Юрій Пантелеймонович. Дерево видно здалеку. Отак і Денис не залишився у маленькому футлярі з позначкою «інженер», а добросовісно виконав імператив свого сумління.
Киянка Уля, що вже, безумовно, підросла, планує майбутнє. Тетяна Юріївна переглядає шкільні світлини Дениса. Тіна й Кирило сідають за підручники. Життя продовжується. Продовжується завдяки порядності, незламності, любові до Батьківщини таких чоловіків, як капітан Хільченко.Десь високо-високо гілки підхмарної тополі торкаються Неба, на якому світлі душі чистих людей споглядають Землю.З любов’ю та надією дивляться на нас з вами, шляхетні українці. Ми їх не підведемо…
Кіра ТРУШ, учениця 11 класу Заводського ліцею №1
