8 вересня у Лохвицькому краєзнавчому музеї ім. Г. С. Сковороди відбулося урочисте відкриття виставки картин Катерини Бакуменко «Акварельні барви», приуроченої до Дня міста Лохвиці. Численні гості з величезною цікавістю оглядали картини, спілкувалися з художницею та її чоловіком і сином, виражали свій захват від побаченого й почутого.У виставковій залі розмістили 63 акварельні картини, виконані на аркушах А4 і вставлені в рамки під скло. Катерина вважає себе в першу чергу анімалісткою, але представила також добірки пейзажів, натюрмортів і навіть досить еротичних портретів. Усі вони несуть позитивний настрій, більшість написані до війни.
Художниця з сім’єю навесні минулого року переїхала з Малинівки, села поруч із Чугуєвом, до Свиридівки. Тут уся сім’я повернулася до улюблених справ, відтанула після тривалого життя в постійній небезпеці. За що щира подяка свиридівчанам, які піклувалися про Бакуменків. Тепер уже вони піклуються про нових переселенців і ростять горіховий сад.
– 63 картини написані аквареллю з бездоганною гармонійністю кольорів, майстерністю, з любов’ю, – відзначила під час урочистої частини відкриття виставки директорка музею Наталія Степаненко. – Перегляд картин викликає у нас стан спокою і затишку. Вони нам допомагають зануритися у творчий світ художниці. Зупинитися на одній роботі надовго не вдається, бо кожна картина приваблює майстерністю виконання.
– Народилася на Чугуївщині, де також жив художник Ілля Рєпін, – після вступного слова наукової співробітниці музею Людмили Козіної представила себе сама Катерина. – Як художниця обрала шлях акварелістки, хоча малюю і гуашшю, і акрилом. Займаюся малюванням біля 10 років. Почалася моя історія дуже несподівано. Одного дня я захотіла помалювати. І намалювала олівцем панду. (Цей малюнок зберігся. Як прокоментувала Людмила Анатоліївна, Катя у дитинстві не вміла малювати і навіть домашні завдання з образотворчого мистецтва за неї виконувала мама. І тільки в дорослому віці талант почав пробиватися. Людмила Анатоліївна показала гостям цей малюнок, який не як твір мистецтва, а як реліквія знаходиться тепер у рамці під склом. У школі я малювала тільки кривенькі такі будиночки – це все, що могла. Але саме з цієї панди почалася моя історія як художниці. Продовжується вона й зараз. Адже я постійно в пошуку. Шукаю нові ідеї, нові способи їх утілення. Аквареллю можна писати дуже по-різному. Зараз я освоюю техніку написання акварелі ніби олійною фарбою. Тобто малюю аквареллю, але кольори виходять глибші, ніби використано олійні фарби.Художня робота допомагає мені відволікатися від того, що відбувається в нашій країні. Мої картини – часточки моєї душі. Хочу, щоб глядачі відчули мій настрій, відволіклися від жаху, який зараз відбувається.Дякую за підтримку моїм хлопцям – чоловіку Артему і сину Артему. Вони мене надихають, допомагають мені.
Під гучні оплески вишуканий букет альстрамерій Людмила Козіна вручила художниці з побажанням, щоб ця виставка була лише стартом творчої кар’єри, щоб про Катерину ми ще почули як про видатну послідовницю земляка Іллі Рєпіна.Працівники музею просто в захваті від Катерини та її сім’ї, можна сказати, закохалися в них. Адже це дуже працьовиті, освічені люди, з якими приємно спілкуватися. Вони щиро розповіли музейникам про своє життя до війни, бізнес і захоплення. І про втечу з Чугуєва, про теплий прийом у Свиридівці й нове життя на Полтавщині.
Олександра Михайлівна, працівниця Свиридівського старостату, дізналася про виставку за лічені хвилини до її відкриття й полишила всі справи та прийшла до музею:
– У нас багато сімей переселенців, але настільки унікальна одна. Артем-старший видається мені трудоголіком, ніколи не сидить на місці. У нього стільки захоплень! Утримує бджіл, кіз, вирощує горіхи, катальпи та інші рослини. Виготовляє натуральні олії: конопляну, лляну, горіхову. Талант Катерини можна використати на благо села: попросити її розмалювати якісь об’єкти – від дошки пошани до автобусної зупинки, яка може стати від цього окрасою Свиридівки.
Після оплесків, схвальних відгуків і тостів за подальші творчі й життєві успіхи художниця відповіла на питання «Зорі».
– Катерино, певно, ці 63 картини – тільки частина Вашого доробку?
– Так, крім акварелі, ще є багато робіт у змішаній техніці, гуашеві картини, декілька акрилових. Але акварель – улюблена, вона дозволяє створювати особливі ефекти.
– Скільки часу йде на створення однієї картини?
– Мабуть, днів 3–4. Все починається з ескізу. Потім я підбираю кольори, змішую, накладаю…У мене в роботі одночасно, як правило, чотири картини. Одна на стадії ескізу, на другій заливаю фон, на третій поглиблюю кольори… Всі картини на різні мотиви. Сьогодні не хочу малювати лимони – і не буду. Завтра не хочу бачити різні кольори – малюю відтінками сірого.
– Деякі художники використовують акварель для передачі свого настрою певної миті, навіть щодня малюють акварель – це ніби як запис у щоденнику.
– Така техніка називається «a la prima» – за один раз покривають увесь аркуш. Тоді фарби не насичені, не дають глибини, малюнок нагадує плями. Мені це не дуже подобається. В мене є декілька таких робіт і хочеться їх домалювати. Художників учать, що акварель має бути напівпрозорою, що нею не можна зробити глибини. Але я вчилася сама і вирішила порушити це правило. Накладаю декілька шарів один поверх одного. Вони виглядають один із-під одного і виходить об’єм. Олійною фарою створити такий ефект не вдається. Тому я так люблю акварель. Коли нею постійно займаєшся, бачиш, як багато нею можна зробити, що вона практично нескінченна.
– Чи правда, що вашій сім’ї вдалося у Свиридівці продовжити бізнес, яким займалися в Чугуєві?
– Тут швидше крихти від бізнесу. У центрі Чугуєва в нас був магазин площею 100 кв. метрів. Його вже немає. Ми встигли вивезти вітрини і поставити їх у нашому нинішньому будинку, для цього наймали людей.А працюємо зараз через Інтернет. Зокрема, забрали сюди прес і видавлюємо олію. Ми любимо натуральні продукти. Тобто наша олія – тільки те, що вичавилося з насіння і ніяких інших інгредієнтів, які для здешевлення додають промислові виробники. Таку продукцію замовляють наші постійні клієнти. Ми замовляємо сировину, отримуємо продукцію й розсилаємо її замовникам.Наш магазин належав до співдружності «Клуб органічного землеробства». У відповідному відділі магазину ми продавали продукцію, вирощену й вироблену без застосування «хімії». Приміром, солодощі, де немає речовин, позначених кодами «Е», пальмової олії.
– Де закуповували такі солодощі?
– Я сама робила шоколад. Із Голландії ми замовляли какао-масло, какао терте. Замість цукру я додавала мед або фініковий сироп чи сироп керобу. Ці солодкі продукти обирають ті, хто не їсть цукру, їм (у помірних кількостях) віддають перевагу навіть діабетики. Заливши шоколадну масу в формочки, я робила дизайнерський шоколад. Посипала шоколадки бутонами троянд, жасмину, різноманітними горіхами та сухофруктами, фарбувала натуральними фарбами – порошками з сублімованих малини, полуниці, манго, батата.Наша продукція користувалася попитом, бо багато кому не можна їсти цукор, трапляється алергія на купований шоколад.Артем двічі на тиждень випікав для на продаж бездріжджовий хліб на заквасці з борошна грубого помелу. Він був дує смачним, хрустким і довго не псувався.
– Тобто Ви – майстриня широкого профілю?
– Так. Зокрема, ще вмію шити і виготовляла спеціальні валики й подушечки, наповнені гречаною половою. Полова – дивовижний матеріал, вона гіпоалергенна, у ній не живуть кліщі. Подушечки використовують ті, кому доводиться багато часу працювати за кермом або за комп’ютером.
– Ще й домашнє господарство тримали?
– У Малинівці в нас було 16 кіз. До цього я жила тільки у квартирі, а разом із Артемом купили будинок. Захотіли тримати фазанів – узяли. Захотіли курей – теж. А потім – і гусей, і качок, і перепелів, і цесарок… Чоловік тримав маленьку пасіку – 8 вуликів.Коли переїжджали, ми продали пасіку – ніяк було перевезти. Кіз роздали, взяли з собою тільки двох кізочок і цапика зааненської породи. Вони – прямі нащадки законодавців породи.
– Як за всією домашньою роботою, вихованням сина вдається знайти час для творчості?
– Сама не розумію. Коли був ще й магазин, я дуже мало малювала. Але взагалі маю правило: скільки б не було роботи, хоча б одну годину на день я маю використати для свого розвитку. Щоб не було, я маю попрацювати над собою. Навіть якщо хвора, висока температура, треба хоча б просто позмішувати кольори. Якщо зовсім немає часу, я прокидаюся на годину раніше або лягаю пізніше на годину. Бо варто зупинитися на 4–5 днів – і доводиться щось починати спочатку.
– Ви часто нагадуєте, що творчість допомагає забути про війну, допомагає пережити жахіття…
– Ми бачили смерть. Просто на нашій вулиці людей, які пили вранішню каву, наскрізь прошило осколками з касет. Когось таке дуже змінює, але мене не зламало. Тоді я вирішила: «Якщо я зараз кину працювати – зламаюся». Багато хто зламався. Але я недавно вирішила зробити виставку. Йшла сюди з думкою «а може мене проженуть». Однак розуміла, що живу зараз і якщо цього не зробити, завтра, можливо, вже не зможу, бо не житиму. Виявилося, прийняли чудово…
– Чи легко було покинути малу батьківщину?
– Ми до останнього не виїжджали з Чугуївщини. Два місяці жили в погребі, освітлюваному лампадкою. Поряд ішла війна, до нас летіли снаряди та інші боєприпаси. До того ж, вибухали склади боєприпасів. Якось біля нашого будинку вибухнув касетний снаряд. Посікло наших гусочок, наші вулики, скло на рівні людей у нашій веранді. Тоді була страсна п’ятниця, ми вирішили поспати в погребі до 11-ї. Якби встали раніше і вийшли, нас би вже не було.Тут ми зрозуміли, що наш дім – зовсім не фортеця і життя, а особливо життя дитини, важливіше за все, що ми надбали. Разів 5 приймали рішення їхати і відміняли його: і так половина України кудись їде, кому ми десь там потрібні? Але коли дійшло до того, що й на хвилинку вийти з погреба було страшно, остаточно вирішили їхати.Взяли тільки те, що вмістилося в наш легковик. Їхати було дуже страшно: в Харкові повсюди протитанкові «їжаки», танки, військові.
Наш квітучий Харків виглядав болісно: розруха, наполовину знесені дев’ятиповерхівки… Вразили нас дивовижні героїчні люди, які мало не під обстрілами доглядали за клумбами, садили квіти… Інші герої під обстрілами поспішали розбирати завали, щоб устигнути дістати людей живими.
– Як потрапили саме у Свиридівку?
– За порадою знайомого, до того ми й не чули про існування Лохвиччини. Навігатор працював через раз, Артем за місяць до війни отримав «права» водія, але доїхали. В першу ніч боялися спати в будинку, а не в погребі, але місцеві переконали: тут тихо. Видалося, що спати на дивані – це наче потрапити в казку.
– Як прийняли свиридівчани?
– Поставилися до нас як до своїх дітей. Не знаючи, хто ми, звідки ми, які ми, одразу просто так почали приносити нам продукти: хто молоко, хто полуницю, хто огірочки… Уранці відкриваєш двері – а на крильці стоїть такий собі скарб. Інакше не назвеш, бо приїхали ми зовсім без нічого. Вибираючи картоплю, три сім’ї нам просто так віддали по кілька мішків. Нам вистачило на весь рік щоб їсти й посадити самим.Тепер ми прийняли естафету: коли до Свиридівки приїжджають переселенці, допомагаємо їм уже ми. Картоплею та іншими овочами. Бо знаємо, як це. А ще у стані, спровокованому війною, здається іноді, що просвіту не буде. Але допомагає його пережити відчуття єдності, взаємодопомоги. Допомагаємо й армії, передали солдатам квашених помідорів та інших овочів, сиру власного виробництва. Із магазину передавали також агроволокно та сітку. Адже розуміємо, як їм там живеться в окопах.
– Раз робите сир, значить кози прижилися у Свиридівці.
– Так. А ще в нас 80 качок.– Пересічні люди при такому навантаженні не малюють картин і не читають книжок, хіба щось по телевізору дивляться…– Наша удача в тому, що в нас немає телевізора. Я навіть сина, щоб думав і розвивався, привчаю замість перегляду фільмів слухати аудіокнижки. Під аудіокниги я й малюю. Сину дозовано дозволяю дивитися старі добрі мультики, в ігри він не грає. Тому витрачає свій час на корисні справи, а не вбиває його.В соціальних мережах я проводжу обмаль часу – виставляю власні твори, дивлюся твори інших митців.Наше інтерв’ю продовжилося бесідою з Артемом-старшим. Він настільки захоплений органічним землеробством, що навіть читав лекції в різних містах України, брав участь у виданні присвяченої органічному землеробству газети «Диво-земля». Ще маленьким хлопчиком на подаровані на День народження гроші щороку купував… насіння. Потім став учнем відомого вченого і майстра городньої пермакультури Бориса Бублика. І на Лохвиччині за рік посадив більше тисячі дерев. Крім звичайних городніх рослин, вирощує кілька видів горіхів, займається їх селекцією, облаштував у одній із кімнат щось на зразок оранжереї. Тож ми сподіваємось побувати в гостях у Артема й написати про побачене в одному з наступних випусків «Зорі».
С. НІКОНОВ
