На початку червня спільнота Лохвиці попрощалася з Борисом Павловичем Левченком, чиє трудове життя майже повністю було пов’язане із лохвицькою «Зорею». Нашому часопису він віддав понад 40 років. Можна без перебільшення сказати, що це ціла віха і в житті людини, і історії «Зорі» зокрема. І ця віха варта уваги, хоча б у сенсі, що з цих крупинок складається і сама історія нашого Лохвицького краю. Тож виходячи з того, що з цією людиною ми пліч-о-пліч торували кілька десятиліть життєву дорогу, хочу поділитися своїми деякими споминами. Це теж крупинки нашої історії.
Епізод перший
З Борею я познайомився у 1976 році, коли після здобуття спеціальності «бухгалтер промислових підприємств» у Полтавському учбовому комбінаті прийшов працювати у Лохвицький райпобуткомбінат інспектором-ревізором. А Левченко працював тут у фотоательє, що розміщувалося у тій частині будівлі, де зараз знаходиться «Нова пошта-2».
Чому я його називаю «Борею», бо ми так спілкувалися по імені все життя, єдине що на людях він називав мене «шеф», коли я вже став редактором. По-іншому ми й не могли, дарма, що він був майже на дев’ять років старшим за віком, бо ми з ним у багатьох речах були наче однолітками, однодумцями. Окрім того, обидва любили свою роботу, «Зорю» і спорт.
Ось саме через спорт я і почав відкривати для себе Бориса Левченка. Пригадую такий випадок. Вирішили ми виставити від райпобуткомбінату команду для участі у районних змаганнях із велоспорту. Власне, склад команди був такий: автор цих рядків і Левченко.
Пішли ми до директора Лохвицької спортшколи Анцибора просити спортивні гоночні велосипеди (а там такі були). Адже обоє мріяли виступити якнайкраще. Однак Антон Кирилович зміг виділити лише один велосипед, і то трековий, на «трубках» (хто розуміється у велоспорті, зрозуміє).
– Поїдеш ти, бо він для мене високий, – каже Боря.
«Добре», думаю, але ж треба його випробувати, бо на такому мені їздити не доводилося. Та й потренуватися заодно б не завадило.Махнув із Лохвиці аж до межі Пирятинського району і, звісно, назад. І треба ж такому трапитися – на спуску за Пестичевським лопнула трубка заднього колеса. Якось «на ободах» доїхав до Лохвиці – і зразу до Борі. Адже через день змагання, а колесо «накрилося».
Що робити? Кинулись ми шукати подібне мало не по всьому району, але ніде не знайшли. А наступного дня Боря на своєму мотоциклі «мінчаку» поїхав у Миргород. Потрібного скату він теж не знайшов, а купив заднє колесо від спортивного шосейного велосипеда у зборі, яке й поставили потім на той трековий спортивний велосипед, на якому мені належало змагатися. Вийшов такий собі збірний варіант гоночного вело.
Але не це було головним. Я для себе вже тоді відмітив, якою відповідальною людиною він був і був справжнім командним гравцем, який заради колективу готовий розбитися, але його не підвести. Цю рису я не раз виокремлював, коли ми вже багато років працювали разом у «Зорі». А що ж велогонка? Суддею, пригадую, був Микола Сергійович Левченко, мій учитель фізкультури по Лохвицькій третій школі. Перед стартом на дистанцію 25 кілометрів каже нам із Борею:
– Третя школа, не підведіть!
Ми й не підвели. Я переміг, а Боря замкнув кращу п’ятірку.
Епізод другий
Взагалі спорт у житті Бориса Левченка займав особливе місце. Невеличкого зросту, худорлявий. «Мене 47 кілограмів разом із ліжком», як він жартома говорив про себе, але при цьому мав настирливий, непоступливий характер. Про таких кажуть «жилавий». Боря займався і мотоспортом, і гирями, і боксом, і вільною боротьбою, і настільним тенісом. І кругом завжди прагнув бути тільки першим.А ще, пригадую, ходили ми з ним у художню майстерню райпобуткомбінату до Володимира Лузана, який там працював. Будівля майстерні розміщена була на місці, де нині стоїть забуте, хоч і нове, приміщення банку «Аваль». Ще там було і телеательє, і шили бурки. Так ось Лузан демонстрував нам прийоми тоді такого таємничого виду спорту, як карате. То Борис і ним хотів займатися.
Однак особливою любов’ю у нього користувалися гирі. Вони в нього завжди були, як кажуть, напоготові у фотолабораторії. Любив він ними бавитися. І не раз перемагав на різних змаганнях. Як згадує Микола Олексійович Піддубний, який свого часу очолював профспілковий комітет Лохвицького приладобудівного заводу, Борис Левченко був його найзатятішим суперником у категорії «мухачів», як жартома називали найлегшу категорію гирьовиків.Взагалі, спорт у фотороботах Бориса Левченка – це окрема, яскрава палітра фотомистецтва. Тут я міг би описувати і описувати на скількох матчах, турнірах, змаганнях різного рівня його об’єктив уловлював найгарячіші моменти зустрічей. Сотні, а може й більше фотографій були зроблені Борею за його творче, газетярське життя. Саме на спортивну тематику, виокремлюю. А скільки хвилюючих емоцій, цікавих історій ми пережили з ним на цьому поприщі! Як, приміром, перемагали на журналістських спортивних спартакіадах у таких видах як гирі, шахи, настільний теніс.З настільного тенісу ми взагалі організували у редакції такий собі неофіційний чемпіонат Лохвиці, в якому брали участь більше двох десятків любителів цієї гри. А в «червоному кутку» друкарні запеклі поєдинки тривали до півночі, бо грали ж у позаробочий час. Борис, можна сказати, був моїм першим тренером у цьому виді спорту.
А як не пригадати історію з олімпійським вогнем у 1980-му! Це коли ми рятували Борін вихідний костюм від… лангета, який, треба ж такому трапитися, завалився з його тарілки у ресторані «Україна», де ми обідали перед самісіньким від’їздом делегації Лохвицького району на урочисте прибуття естафети олімпійського вогню на центральний стадіон Полтави. Я, до речі, теж мав нести той факел із олімпійським вогнем. Але це теж окрема історія.Та все ж, завершуючи тему спорту в житті Бориса Левченка, зауважу, що завдяки цьому він усе своє подальше життя пов’язав із районною газетою «Зоря».
У 1977 році до Лохвиці приїздив основний склад київського «Динамо», не було лише Олега Блохіна і Віктора Колотова, яких викликали до збірної Радянського Союзу. Про це мені написав у листі Микола Панасович Литвин, голова спортивного товариства «Колос» у Лохвицькому районі. Я якраз служив у армії, а до неї вже грав за лохвичан, то «Сантос» (як називали Панасовича) прислав разом із листом спільне фото лохвицького «Колоса» і «Динамо» та газету «Зоря», де на першій шпальті були фото тієї пам’ятної зустрічі, а їх автором був Борис Левченко. Ті його фото мали вирішальне значення у виборі редактором «Зорі» Миколою Павловичем Потькалом кандидатури на посаду фотокореспондента «Зорі». Ним став саме Боря.
Епізод третій
От «районка» його зробила і знаним. Але й він відповідав їй такою ж любов’ю. Він тут міг творити, до чого завжди прагнув. От саме ця стезя була для нього найголовнішою у житті. Не матеріальне, бо в такому випадку Борис залишився б у райпобуткомбінаті, де мав би втричі більші заробітки. Про нього, до речі, як про повного «безсрібника», теж можна писати легенди, але залишу якось для іншого разу. Звісно, мої спомини все навертають на ті часи, коли ми були молодими, великий редакційний колектив теж був молодим, але одну особливість виокремлю – майже всі, хто пов’язував свою долю із «Зорею», любили своє дітище і гордилися причетністю до нього. У Бориса Левченка це було до кінця його життя.
Як я вже говорив, Боря (поки що хай буду так його називати) був істинно командним гравцем. Адже випуск газети – це суто командна робота. «Красуватися» в одиночку тут не вийде. Так ось, для Левченка редакторське завдання – це було завдання №1. Для нього просто не існувало перепон, що могли завадити йому його виконати. Настільки він був відповідальним у цьому плані. Ми з ним, мабуть, наїздили тисячі кілометрів по різних маршрутах. Спочатку на його мотику, потім на «Москвичі-пиріжку», потім на ГАЗ-69 і т. д. Особливо ми любили поїздки у віддалені села.
Була така рубрика у «Зорі» «Далеке село зблизька», то з Левченком об’їздили мало не всі окраїни району: Романиха, Нове, Веселе, Хирівка, Червона Слобідка, Старий Хутір, Заморіївка, Закроїха, Комсомольське… Всього не перерахуєш. Любив він ці сільські краєвиди, людей села. Скільки в нього потім з’являлося чудових фотопортретів сільських трудівників, фотопейзажів. Бо життя в селі в ті часи було зовсім іншим, ніж зараз. А ще нам подобалося, що я у своєму нарисі, що він у фотоілюстраціях до нього – ми були тут вільними художниками. «Далеке село зблизька» нині б навівало хіба що сум. Щоб описати все те, де ми з Левченком побували, потрібно окремий розділ. І я, чесно кажучи, потону в цих спогадах. Тому зупинюсь лише на кількох епізодах.
Епізод четвертий
Я бував часто у Києві, зародилася у мене ідея зробити фоторепортаж із Верховної Ради України. Саме фоторепортаж. Зателефонував тодішньому народному депутату по Лохвицькому округу Миколі Кириченку:
– Миколо Олексійовичу, хотілося б читачам районки показати життя Верховної Ради зсередини, – кажу йому.
– Та будь ласка. Ви ж не «жовта» преса.
– Тільки якби перепустку ще й на фотокореспондента…
– На Левченка?
– Так.
– Без питань.
Повідомляю про таку затію Борі.
– Оце цікаво буде! – каже. У нього була така жага до чогось нового, чого ще не бачив його фотооб’єктив, що готовий був їхати хоч відразу. Як говорять про таких, «легкий на підйом».Ох і душу відвів Борис Павлович у тій Раді! Доки я брав інтерв’ю у Бориса Ілліча Олійника (звісно, Боря і це зафіксував), то мало не всі на той час популярні політики, в тім числі й перший Президент України Леонід Кравчук, опинилися під прицілом Борисового фотооб’єктиву. Помандрували ми добре по раді, після чого у «Зорі», а потім і в обласних виданнях, вийшов репортаж «Мандрівка коридорами влади» з чудовими світлинами Бориса Левченка, які потім він виставив на персональній фотовиставці.
Епізод п’ятий
Була у Борі ще одна риса фахового фотокореспондента. Він завжди, при будь-яких обставинах, прагнув знайти свій шанс і зробити фотокадр у найкращому ракурсі.
У 2008 році, у липні, з нагоди 1020 річчя Хрещення Київської Русі, ми у складі делегації Лохвицького району відправилися до столиці України на урочистості з цього приводу. Були у складі делегації тодішній очільник району Віктор Щуров, його заступники, депутати районної ради…Урочистості мали відбутися біля Софіївського собору, де головними дійовими особами були Президент України Віктор Ющенко та Вселенський патріарх Варфоломій, який із цієї нагоди прилетів до Києва.Коли ми заздалегідь прибули на місце урочистості, то виявилося, що місце нашій делегації відведено аж на площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря. Споглядай на великий екран, на якому йтиме пряма трансляція – оце і все «зрелище».
– Нам таке не підходить, – кажу Борі й керівництву делегації. І почали ми з ним поволі пробиратися до епіцентру подій. А коли до сцени , що була поруч із Софіївським собором, залишалося метрів 60 – наші редакційні посвідчення перестали брати до уваги.
– Далі тільки за спецперепустками, – сказав суворий спецпризначенець.
У таких випадках Боря вмикав свій саркастичний гумор.
– Оце приїхали пів тисячі кілометрів з Лохвиці й не можна фото зробить? – звертається він до охоронця.
Той так подивився на нього:– Ну, якщо Лохвиця так далеко, то проходьте, – каже Борі. – А вам далі не можна, – це до мене.Оглянув він Бориса, як і годиться охоронцю, і той пішов у гущу теле- та фотожурналістів. Сила силенна їх там зібралася. Думаю, затруть мого Левченка столичні папараці. А нічого подібного! Протиснувся наш Борис Павлович якнайближче і в потрібному ракурсі все і сфотографував.Отаку журналістську хватку він мав.
«Для мене моя робота – це головне», – любив часто повторювати. І дійсно все його життя, якщо так можна висловитися, було сфокусовано в об’єктиві фотоапарата. Він цим просто жив. Це зараз фотошопи, комп’ютери, а в ті часи Борис такі фотоколажі видавав, що дивувалися, як це можливо. У редакційній фотолабораторії постійно експериментував, тільки щоб фото було вдалим.
Епізод останній
Йому життя подарувало можливість жити і творити у творчому середовищі, яким є редакційний колектив. Він був свого роду самородком і фанатиком фото справи, що доповнювали його талант справжнього фотомайстра.В одній статті просто неможливо все описати про нього. Та, мабуть, і не треба. Хай залишається щось для майбутнього простору. Як і всі грішні люди, він мав свої достоїнства і якісь вади. Але все це хай – у минулому. Бо Бориса Павловича Левченка враз не стало 31 травня 2024 року. До свого 75-річчя, а народився він 26 серпня, він не дожив трохи менше двох місяців.Попрощатися з ним прийшло багато його шанувальників. Поховали Борю, до речі, в тому ряду на Іванівському цвинтарі, де покоїться і Павло Мусійович Чернуха, багаторічний завідуючий відділом сільського господарства «Зорі», з яким Борис Павлович, мабуть, побував у всіх селах сільгоспгоcподарств району.А у моїй пам’яті, пам’яті моїх колег, читачів «Зорі» світлий образ Бориса Павловича Левченка залишиться як про Людину, яка завжди була з фотоапаратом…
