8 квітня Лохвиччина попрощалася з Сергієм Ковальовим – черговим воїном-Героєм, який загинув у бою з російськими загарбниками на Донецькому напрямку. Він добровільно став до зброї на початку війни та хоробро воював.
Сергій Вікторович народився 17 листопада 1993 року в Лохвиці. З 2001 по 2010 роки навчався у загальноосвітній школі № 2. З 2010 по 2012 роки навчався в професійно-технічному училищі № 32 (м. Червонозаводське), отримав професію маляр-штукатур. Працював будівельником.З дитинства був активним, життєрадісним, мав багато друзів. Захоплювався футболом, здобув чимало грамот і медалей, які свідчили не тільки про талант, а й про наполегливість та командний дух.У березні 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення рф на територію України, не зміг стояти осторонь, не зміг чекати, а пішов добровольцем захищати свою рідну землю.Таким він був і на війні – мужнім, відповідальним, відданим побратимом. Зразковим воїном, на якого можна було покластися.Воїн 71 окремої єгерської десантно-штурмової бригади, молодший сержант Сергій Ковальов загинув 2 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку.У Героя залишилися мама Антоніна Василівна, батько Віктор Володимирович, сестра Оксана, брати Олександр та Олег, племінники Нікіта, Таня, Богдан та Міла.
Чимало лохвичан добре знали, поважали, любили Сергія Ковальова, знають його родину. Тому зустрічали Героя на щиті, стоячи в живому коридорі обабіч траси по вул. Героїв України, не десятки, а сотні людей. Плакали, кидали на дорогу квіти, молилися…
Після заупокійної служби у Благовіщенській церкві – дорога до рідного дому Героя, що по вулиці Виноградній. Після відправи там напрочуд велелюдна процесія рушила на Покровський цвинтар, де відбувся жалобний мітинг. У живому коридорі обабіч дороги до цвинтаря стояли учні та вчителі ЗОШ №2.Ведуча Юлія Бган проголосила біографію Героя.
– Щоразу, коли на нашу лохвицьку землю чорним крилом ворона прилітає страшна звістка про втрату військовослужбовця, до останнього не хочеться вірити в цю жахливу реальність, – сказала у своїй промові секретар Лохвицької міськради Тетяна Даценко. – Та війна забирає найкращих. Сьогодні болить. Сьогодні важко дихати. Такі смерті забирають частину нашої душі. 64-й раз у Лохвицькій громаді оголошено День жалоби. Не забудемо, не пробачимо путіну та його клятим путіністам. Усією громадою розділяємо біль непоправної втрати, низько схиляємось та виносимо найщиріші слова співчуття згорьованій родині Серьожі, його найріднішим, друзям, сусідам, однокласникам, друзям по футболу, бойовим побратимам.
– Кажуть, Бог забирає найсильніших, найвитриваліших, найпорядніших, найдобріших, найсміливіших, – наголосила директор Лохвицької ЗОШ № 2 Олеся Солохіна. – Саме таким був наш випускник Сергійко. Ми згадуємо його завжди усміхнене лице. Він був товариським, справедливим, добрим, працьовитим. Він фанатично захоплювався футболом, мав багато товаришів. Він володів талантом, якого немає в багатьох людей: умів бачити в кожній людині лише найкраще.
– Сергійко, а точніше – Сеня, – пронизаним болем голосом говорить однокласниця Героя Лідія Солонуха (у дівоцтві Гармаш). – Ми всі так його називали. Ми ніколи не говорили до нього серйозно, він був наш Сеня.І сьогодні говорити останні слова тобі, друже, невимовно складно. Ти був Світлом, ти був Добром, ти був утіленням усього того хорошого, людського, що хотілося б примножувати, поширювати. Ти був справжнім. Таких людей зустріти в житті – велике щастя. І ми всі – однокласники, твої друзі, рідні – дякуємо тобі за те, що ти був у нашому житті й продовжуєш там бути. Бо пам'ять живе в душі і серці, ти живеш у душі й серці назавжди.
Ми з однокласниками неодноразово згадували, що ти справді був дуже добрим. Тобі можна було зателефонувати і сказати, що страшно йти додому – ти завжди проводив до воріт.Можна було щосуботи прийти на стадіон «Колос» і побачити, як він ганяє м’яча. Просто так, бо він дуже це любив. Він ніколи не сердився, лише тоді, коли програвав. Він міг трішки поскаржитись. Але ніколи не скаржився на життя, на друзів, родину. Бо він – найбільше втілення всього доброго, всього людського, що є в цьому світі.
Я сьогодні попрошу присутніх одне: щоранку о 9-й будь ласка подякуйте! Він того вартий. Він боровся за цю землю, за кожного з нас, він гідно пішов. Пам'ять про нього має залишитися тут назавжди.
Прогримів салют. Лейтенант Сергій Кириченко із другого відділу Миргородського РТЦК та СП передав матері воїна Державний прапор України, який почесна варта урочисто зняла з домовини загиблого. А потім люди довго прощалися з Героєм, якого по-справжньому, сильно любили. Клали в домовину букет за букетом. Особливо тяжко було спостерігати, як прощалися бойові побратими. Вони ледве тамували сльози, багато хто зривав із себе шеврони та клав до труни.
«Таких світлих, добрих, позитивних людей не знайти більше в цілому світі»
Наталія Добрянська, класний керівник Героя:
– Із його обличчя ніколи не сходила посмішка. Ніколи ні на кого не ображався. Викликав довіру. Відкритий, вихований, доброзичливий, здатний бачити тільки добро й ні краплини зла. Йому можна було доручити будь-яке завдання і бути впевненою, що виконає бездоганно. На шкільних спортивних змаганнях наш клас був попереду, бо капітаном команди був Сергій. Він був завжди разом із усім нашим великим і дружним класом і в праці, і в творчих конкурсах.Я завжди просила дітей не дарувати мені подарунків, бо їх купувати доводиться за батьківські кошти. Натомість радила приходити до мене після закінчення школи, розповідати про доросле життя. Серьожа не забув мене й ту пораду.
Якось уже дорослим прийшов до мене на свято останнього дзвоника й подарував велику темно-червону троянду на темному стеблі: «Наталіє Василівно! Я Вас вітаю! Це вже за власні кошти, я заробив». Відповідаю: «От тепер я можу від тебе подарунок прийняти».Побачивши, скільки квітів принесли Серьожі на похороні, я згадала, наскільки він їх любив. Його мама розповідала, що ретельно доглядає і вирощує. Був кращим під час роботи на пришкільних ділянках, де ми вирощували сорго чи моркву, бо був привчений до цієї роботи змалечку. Ніколи не говорив: «Не хочу! Не буду!»
Лідія Солонуха, однокласниця:
– Ми разом сиділи за партою. Сеня був не лише спортивним, а й хазяйновитим. Завжди носив із собою книжки, хоча хлопцям це не було властиво. Казав мені, піклуючись, щоб не тягала важкий портфель: «Не бери підручників, я один на двох принесу». Це було доречно, бо в 9 класі в нас бувало й по 7 уроків і під вагою книжок спина згиналася. Коли ми чергували, за той час, поки я ретельно витирала дошку, встигав двічі помити підлогу.Дуже любив квіти. Завжди турбувався про те, щоб на канікулах кімнатні квіти хтось поливав.У футбол грав професійно, як у секції, так і в школі. Ніколи не сварився, міг розсердитися лише через якусь футбольну прикрість. І все одно це було по-доброму. Не пропускав змагань із інших видів спорту, ставився дуже серйозно до всього, що робив. Був, можна сказати, дорослим чоловіком у дитячому тілі.Ми ніколи не бачили Сеню злим, засмученим, хоча в житті кожного бувають і негативні моменти. Він ніколи нікого не ображав, не принижував. Гордо і з повагою ставився до всіх, захищав друзів і товаришів. Коли друг Саша Брайченко тікав із уроків, приносив його портфель, щоб не «засікли» відсутності.
Пахай, бойовий побратим:
– Це дуже позитивна людина. Серьога ніколи ні в чому не відмовляв. Завжди підтримував, допомагав і словом, і ділом. Таких людей я знаю мало. Можливо, не знаю більше нікого такого.Коли він щось робив, викладався по максимуму й отримував результат, якого очікував. Довгий час був інструктором, дуже сильно вкладався в курсантів. Багато хто з його колишніх курсантів нині обіймає значні посади. Адже Серьога віддавався справі повністю, не знав перепочинку. Не просто давав завдання, як інші, а виконував усе разом із курсантами.Був обережним, особливо беріг не себе, а хлопців. Перш ніж іти вперед, завжди запускав дрона й обслідував місцевість.Ніколи не давав задню. У останній день його життя ситуація була зрозуміла. Можна було дати задню, порушити наказ, відкотитися й залишитися живим. Але Серьога не з тих.
Олександр Пономаренко, друг:
– Ми познайомились коли навчалися в першому класі на занятті футбольної секції. Ну, де ще можна було з Сенею познайомитись? Я довго не знав навіть його імені, бо Сенею називали його всі, в тім числі старші брати.Ми навчалися в паралельних класах. Завжди паралельні класи змагаються й навіть ворогують, тож ми були ніби містком для дружнього спілкування.Футбол для Сені був не просто улюбленим заняттям – ця справа сформувала його як людину. Символічно: грав він у захисті й загинув, захищаючи Україну. Загинув під час чергового штурму в ближньому бою. У футболі дії Сені були жорсткими, брутальними, проти нього було дуже важко грати. Суперники були шоковані тим, як він знаходив правильні слова, щоб керувати нашими діями. Його поважали наші тренери. Всі знайомства зав’язувалися також через футбол і у Сені було дуже багато друзів і знайомих. Грав у будь-яку вільну хвилину, бо жив близько до «Колоса».Він став нашим другом сім’ї, тісно спілкувався з моїми братом і татом. Настільки світлої та щирої людини я більше не зустрічав у житті. Іноді він здавався мені по-дитячому наївним, здавалося, що дивиться на світ через рожеві окуляри. Залишався оптимістом, міг підбадьорювати інших, живучи в не найкращих обставинах. Сім’я жила скромно, а Сені навіть зі школи довелося піти після 9 класу, щоб швидше почати заробляти. Іншим купували телефони, скутери, а він цього не мав.Мав загострене відчуття справедливості. Його втрата значна не лише для близьких, а й для всього суспільства. Бо саме такі люди мають обіймати керівні посади. Ми друзі, не сумнівалися, що у разі повномасштабної війни він піде воювати.Граючи в футбол, я тричі ламав руку. Завжди поруч був Сеня, я вважав, що його присутність – мені на невезіння. Після другого перелому я з гіпсом (тріщина однієї з кісток передпліччя) потрапив на пляж біля вулиці Берегової (Воровського), не вміючи толком плавати. Тоді тільки-но з’явився понтонний місток. Мені так кортіло навчитися плавати, що я поліз у воду з гіпсом. Намагався плавати посередині річки, яка в дитинстві здавалася широкою, наче Дніпро. Сеня під’їхав на велосипеді, побачив мене, кинув велосипед і прожогом шубовснув мене рятувати. Лише коли підплив, я пояснив, що рятувати мене не треба…За місяць я настільки розплавався, хотів іще, що примудрився полізти на тарзанку, впасти й поламати і ліктьову, і променеву кістку, які ще толком не зрослися…Сеня домігся неабияких успіхів у своїй професії будівельника. Коли він закінчував ПТУ, ми побудували сусідові веранду. А потім і будував, і ремонтував. Через свою доброту часто брав зі знайомих та малоімущих символічну плату.Завжди охоче няньчив своїх племінників Таню й Богдана. Рідні знали: якщо на Сеню залишити дітей, вони будуть вчасно нагодовані й доглянуті. Дбав про свою маму, допомагав їй подолати проблеми зі здоров’ям. Зробив усе можливе для порятунку хворого батька, хоча той не завжди дбав про сина належним чином.Повоювавши, Сеня став інструктором. Ми, друзі, були раді: приносить багато користі нашій державі, знаходячись у безпеці. Потім Сеню перевели на передову, де він і проводив навчання, і брав участь у бойових виходах. Припускаю, його загибель – наслідок недбальства. Такого хлопця треба було берегти! Я сподіваюся, що ім’ям Сені назвуть одну з лохвицьких вулиць…
С. НІКОНОВ
