25 листопада з нагоди 83-ї річниці Голодомору 1932–1933 років відбувся траурний мітинг на Покровському кладовищі в Лохвиці.
Лохвичани разом з очільниками – заступником голови Лохвицької райдержадміністрації О.О. Єсіковим, головою районної ради А.О. Храпалем та головою міської ради В.І. Радьком зібралися біля могили жертв «голодного» геноциду.
Розповідаючи про тортури, які довелося пережити нашому багатостраждальному народові, Олександр Олександрович сказав:
– Найстрашнішим є те, що на нашій родючій українській землі Голодомор був створений штучно. Урожай 1932-го був нічим не гірший, ніж в попередніх роках. Люди раділи, що матимуть змогу прогодувати свої родини. Але злочинна радянська влада не залишила їм ні зернини, ні картоплини… Щохвилини гинуло 17 людей, а керманичі СРСР в цей час продовжували вивозити зерно за кордон. Найжахливіше – помирали діти. У вересні 1933-го за шкільні парти не сіли близько половини учнів – вони не дожили до свого Першого дзвоника… Виснажені голодом, тіла українських селян скидали у спільні ями. Масову смертність і опухання у владних документах називали «продовольчими труднощами»… Ми робитимемо все можливе, щоб подібні трагедії ніколи не повторювалися на рідній українській землі.
– Пом`янемо всіх – наших дідів і прадідів, відомих і невідомих, невинно убієнних братів і сестер, які упокоїлися в українській землі. На щедрому чорноземові без ліку вмирали у страшних муках ні в чому не винні люди. А ті, що вижили, на все життя запам`ятали смак маторжеників і затерухи. Сьогодні ми з вами навіть не здогадуємося, що означають ці дивні слова. А в далекому 33-му для мільйонів голодних людей вони означали надію на життя… Нас усіх має об`днати пам`ять про загиблих, які стали жертвами вчиненого комуністичним режимом геноциду. Це той мінімум, який ми маємо зробити не стільки для мільйонів загиблих, а скоріше для наших дітей… – звернувся до присутніх Анатолій Олександрович.
Віктор Іванович наголосив:
– Голодомор – це не просто історія, а глибока демографічна і духовна рана нашого народу, що нестерпним болем пронизує пам`ять про його очевидців і загиблих… Ми в скорботі згадуємо наших земляків, яких було приречено на голодну смерть лише через те, що вони – українці. Тоді їх міг врятувати хліб, тепер нас врятує спомин. А палаючі в поминальні дні свічки біля пам`ятних знаків жертвам Голодомору, на підвіконнях будинків хай зігрівають душі безгрішно загиблих співвітчизників. І хай оберігає нас Господь від будь-якого лиха.
Поминальну панахиду за жертвами Голодомору 1932–1933 років відправив протоієрей Миколай. А могила безжально знищених наших земляків засяяла вогниками свічок і червоних гвоздик, які залишили на ній учасники траурного мітингу. Слава українському народові і вічна пам`ять загиблим.
