Барвистим, ніби веселка в небі, місточком пам`яті я повертаюся в дитинство, а саме – в садибу своїх дідуся й бабусі, які проживали в смт Нова-Басань, що на Чернігівщині.
…Втомлена від далекої подорожі, прочинивши хвіртку їхнього обійстя, я потрапляла в казковий світ: витончені «парфуми» білих і рожевих флокс, легкою хмаринкою летіли за мною, доки я йшла до хати, ступаючи красиво викладеною доріжкою. А біля хати, праворуч, розкинувся величезний, доглянутий сад, альтанка, обвита виноградною лозою, з якої щедро звисали налиті сонцем грона… То було «царство» мого дідуся Федосія Антоновича. Василина Петрівна, моя бабуня, гостинно запрошувала до хати. Запах цієї оселі і досі не вивітрився із моїх спогадів, бо ніколи і ніде мене не огортав такий ароматний серпанок – весь дім був оповитий фруктовим духом сушених яблук, груш, запечених у печі слив, що нагадували мені величезні плитки шоколаду – смакота незрівнянна! Хіба що бабусин борщ, який вона діставала з печі, підхопивши хватками глиняний горщик, міг стати їм конкурентом. Такого борщу у нас на Полтавщині я ніде не пробувала – шедевр, який треба не лише куштувати, а й бачити: тонесенькою соломкою покришені картопля, столові і цукрові бурячки!
…Дуже любила я вечірні години, коли впоравшись з роботою, дідусь сідав за ворітьми на лавці, діставав з портсигара цигарку і, заправивши її в мундштук, курив, дивлячись в далечінь…
Бабуся вмощувалась під крислатим горіхом і відпочивала, не даючи «гуляти» рукам: то картоплю чистить, то квасолю лущить чи яблучка кришить… і розповідає історії зі свого життя. Пригадалася ось ця: «Мені було 16, коли померла мама, залишивши своїх доньок і новонародженого сина сиротами. Батько, щоб якось дати раду дітям, одружився на своїй наймичці. Не жаліла мачуха чужих дітей. Найменшого Іванка, – пригадувала бабуся, – тільки-но труну зі спочилим підняли з лави і понесли, мачуха швиденько вхопила й посадила на те місце – хлопчик незабаром помер (півень клюнув у висок)…».
Василинку ж, щоб спекатися, мачуха чим скоріш намагалася видати заміж…
«Якось, напередодні святого Андрія, бо саме Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю, вирішила я поворожити на судженого, – розповідала бабуся, – отож, пізно ввечері набрала я жменю і, сіючи його у глухому куті дверей, мовила, як і годилося: «Андрейку, Андрейку, сію конопельки, з ким буду коноплі жати, з тим мені й віку доживати», – проказала і лягла спати».
І наснився Василинці статний юнак у розкішному кожусі… А коли одного дня до батька дівчини прийшов парубок з інтелігентної, заможної родини, що мала дворянське коріння, просити руки його доньки, Василина очам не повірила – то був її суджений, якого бачила у сні!
«Навіть кожух той самий», – дивувалася моя бабця і через багато літ, а я зачаровано слухала і думала, що то за її страждання Бог послав правдиве видіння. Недарма говорять, кожному буде по вірі його.
А давня легенда переказує, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнську віру на побережжі Чорного моря й у Києві. Не зважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають язичницьких часів. З усіх свят річного календарного циклу день Андрія Первозванного є одним із найтаємничіших, найцікавіших: відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калитою та інші ворожіння…
Лариса ЯКОВЕНКО, с. Харківці
