Цей світ – корабель, в якому розум –
вітрило, а думка – кермо
(Східна мудрість)
ХРАМ НАУКИ
Гордо височіє храм науки над оповитими легендами, старими Харківцями…
Я неспроста назвала нашу школу храмом… Ще за сивої давнини гори чи найвищі пагорби обиралися пращурами-язичниками як сакральні місця, де, на їхню думку, мав зосереджуватися найбільш сильний зв`язок з могутніми богами та душами померлих праотців. Саме тут, «вгорі», наші предки зводили храми, капища, в яких молилися, поклонялися ідолам, творили на їхню честь жертви, а волхви вели таємні розмови з потойбіччям і віщували на майбутнє. До речі, поховання померлих теж відбувалось поблизу язичницьких святинь. Подекуди такі вершини носять ймення Лисої чи Красної гірок… Навесні сонце звивається в небесну височінь і йому від цього стає так радісно, що воно ділиться своїм теплом із заспаною землею, розкриваючи на ній гори та пагорки від снігу, і розсіюється під зливою золотих променів її міцний сон… А «лисі» вершини славлять гаряче світило піснями й «кривими» танками, які виводить молодь. І тоді з «лисих» вони перетворюються на «красні» гірки, бо червоний колір асоціюється з кров`ю та очисною силою вогню й сонця…
Красне сонце благословило й гору Харківець, на якій розкинувся великий вигін, площею 10 десятин, адже, не зважаючи на те, що він належав заможному господареві села – поміщику Кирику Петренку, харківецька громада домоглася того, щоб на цьому місці побудували храм освіти, а панові Петренку дали наділ у полі…
«Села, заможнішого за наші Харківці, у повіті нашому не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом коли, – а вигін у нас високий такий, – та гляньте униз: широчезна долина; у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви… Єсть і школа второкласна у нас, хлоп`яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова, стоїть, запишалась на вигоні…» [А. Ю. Тесленко «С. Харківці, Лохвицького повіту (на Полтавщині)»].
ГОРДІСТЬ ХАРКІВЧАН
Справді, з Архипом Юхимовичем неможливо не погодитися: над «зеленим морем» села виринула небачена красуня – гордість харківчан!
Народилася вона із завзяття і дворічної клопіткої праці (1903 – 1905 рр.): клекотіла полум`ям місцева цегельня Наума Діброви, випалюючи цеглу на будівництво школи, селяни приносили яйця, які додавалися в спеціальний вапняний розчин для більшої міцності, залучалася робота й підлітків. Так, шанований житель наших Харківець – В.А. Одношевний пригадує розповідь про Юрія Пазенка, який в 16 років підносив цеглу на другий поверх. Цікаво, що Харківецьку Alma Mater зводили росіяни (хоч щось хороше зробили на українській землі)…
В 1905 році нову церковно-вчительську школу під свою опіку взяв священик Іоанн Стефанович, старшим вчителем був О. Дубняк, учителями: П. Волкобрун, Ф. Співак, А. Лещенко та ін. Нагальні питання вирішувалися на шкільній раді, яку очолював дворянин Русинов – поміщик-керівник повіту, полюбляв ставити силами аматорів вистави у приміщенні повітового з`їзду суддів, а ще – запам`ятався тим, що доносив губернатору на А. Тесленка за його писання… Можливо, саме на шкільній раді була затверджена добра традиція – облагороджувати й прикрашати територію закладу. Адже кожне покоління учнів (а спочатку тут готували вчителів початкових класів) залишало добрий слід на землі школи: на високому пагорбі повставали кленові, липові, березові алеї, а біло-пінні абрикоси, яблуні, груші, вишні, сливи обкурювали «лисий» вигін ніжно-духмяним ароматом, перетворюючи його на ошатний і затишний шкільний сад. Той, хто заходить сюди, поринає в чари неперевершеної природи, блукаючи алеями, налаштовується на творчий лад, залишаючи всі проблеми біля підніжжя саду. Бо ж саме слово «школа» походить від давньогрецького слова «scholazo» – дозвілля, невимушена бесіда чи місце для неї. Давні греки славилися своєю любов`ю до філософії, тому, у вільний від фізичної роботи час, відвідували школи філософів, збагачуючись тим, чого за плечима не носити. Так, в 1917 році, коли радянська влада оголосила лікнеп, 500 селян поспішило духовно насичуватись в стіни Alma Mater, що перекладається з латини як «мати годувальниця».
СЕРЦЕ РЕВОЛЮЦІЙНОГО РУХУ
В 1905 – 1907 рр. Харківецька школа стала серцем революційного руху в селі, ватагом якого був А. Тесленко. Наш сільський храм освіти міцний і величний не лише своїми стінами та багатою історією, але й духом тих ідей, поривань, виплеканих славними предками в ньому…
Неможливо не згадати маленького, не по роках розумного й до всього цікавого чорнявого, кароокого хлопчика, який сім років чимчикував сюди на уроки. Всотував дитячою душею історії рідного краю, переказані «патріархами» Харківець: дідом-мірошником Силою та дідом Джурою, хоча місцева дітвора боялася цих старожилів з довгими сивими бородами, особливо мірошника, адже в народі побутує думка, буцімто він знається з водяником та іншою нечистю, але Олексійко розмовляв з дідами на рівних. А потім вигадував і обмірковував сюжети своїх майбутніх п`єс, що зроблять його – Олексійка – великим метром нової української драматургії Олексою Федотовичем Коломійцем. Хлопчина навіть не підозрював, що колись столичний театр імені Івана Франка будуть неофіційно називати «театром Коломійця»…
ІСТОРІЯ КОХАННЯ В ШКОЛІ
Серед бурхливих історичних перепитій, свідком яких постала наша «ювілярка», траплялися й світлі епізоди в її життєвому кінематографі. Знає вона історію кохання, яка невидимим чорнилом записана десь на одній з її численних цеглинок…
Кохання – це стихія, якій під силу залити яскравими барвами цілий світ і перетворити його на веселе, феєричне свято для того, кого вона здолала…
Після трагічної загибелі любого чоловіка, почалися довгі роки самотності та поневірянь з двома маленькими дітками на руках для Каліберди Ганни Яківни (народилася в 1889 р. в с. Ждани). Перебравшись до сестри в с. Гапонівку, їй поталанило знайти заробіток – директор Харківецької школи Олександр Павлович Дубняк запропонував місце повара в їдальні та забезпечив житлом при навчальному закладі. Всі, кому хоч раз довелося посмакувати хлібом із хрусткою скоринкою та неймовірно апетитними стравами в приготуванні Ганни Яківни, вважали її кухарем від Бога… Недарма в народі кажуть, що щастя не приходить незваним – щастя любить, аби в нього вірили, на нього чекали і пекли пироги до його приходу… Зайшовши до шкільної їдальні на обід, можливо, й з тими-таки рум`яними пирогами, унтер-офіцер (володар двох Золотих георгіївських хрестів за бойові заслуги перед Батьківщиною), викладач воєнної справи в Харківецькій школі Бурда Пантелеймон Григорович (1901 р. народження) здався в полон коханню до незвичайної, сильної духом жінки – Ганни Яківни, яка до того ж ще й відмінна господиня. Не зважаючи на те, що Пантелеймон Григорович був на 12 років молодший за свою другу любов, він теж до моменту зустрічі з нею вже встиг настраждатися: епідемія рано забрала в нього першу дружину, залишився з чотирма дітками, яких безжально відняла та ж сама хвороба… Але, де є життя, там є надія. Отож, новоспечене подружжя переїхало до Архипівки, збудувавши там хату, заснувало власну господу. До неї лелека приніс чотирьох немовлят, дівчинка-первісток Катруся померла, вижили: Іван, Марія та Микола.
Діти Пантелеймона Григоровича та Ганни Яківни – Микола (народився 1927 р. в Харківцях) і Марія (народилася 1924 р. в Харківцях) незадовго до відходу у Вічність пригадували своє дитинство. Микола Пантелеймонович (учасник бойових дій, інвалід Великої вітчизняної війни) розповідав, як долав шлях з Архипівки до Харківець на навчання: мама будила рано, не маючи годинника, орієнтувалася «по небу» і діти прибігали до школи першими, потім – залазили у кватирку і по черзі вигравали на роялі, який стояв у коридорі разом з велетенським фікусом. Клас М. П. Бурди, вела Наливайко Настя Юхимівна, навчався юнак добре, мав гарний почерк та був нагороджений похвальною грамотою. Його старша сестра – Марія Пантелеймонівна відвідувала школу 2 роки. По теплу ходила босоніж, а з настанням холодів взувала ботинки, на які заробила влітку, глядячи дітей в голови сільського колгоспу Ястреби. Дівчина була старостою в класі, мала поетичну натуру, любила вірші, які разками нанизувала на свою гарну пам`ять. Назавжди закарбувався спогад про шкільне свято Нового року, на якому Марія Пантелеймонівна читала поезію про корабель «Челюскін»: «… Над озером чаєчка в`ється...».
P:S Щире спасибі Ніні Михайлівні Лапоказ – онуці хороброго вчителя П.Г. Бурди та доньці М.П. Черноморенко (Бурди) за цікаві та пізнавальні спогади про життя своїх родичів, яке тісно переплелося з життям Харківецької школи.
Під час жахіть Великої вітчизняної війни ворожими солдатами в сільській середній школі було знищено і пограбовано безліч різного майна: двоє коней, санна упряж, диван, десять стільців, бібліотека – 300 томів. Загальна сума збитків становила 16948 карбованців…
НА УРОКАХ ПІСЛЯ ВІЙНИ…
Відклекотіла громами канонад хижа війна і школа знову взялася за навчання й виховання своїх учнів. Оповідки одного з них – В.П.Воробйова, який ходив по знання в Харківці з Безсал, свідчать про те, що діти були й будуть окремим контингентом серед суспільства, адже по при все – вони прагнуть веселощів та розваг. Отож, за словами Володимира Петровича, класи були охайні, вибілені, а взимку – теплі, бо в кожному була грубка. Перед початком занять техпрацівниці, наносивши дров, протоплювали класні кімнати. Їдальні в повоєнний період не було, тому перекуси учні брали з дому чи бігали зграями на перервах до багатого на осінні дари шкільного саду. Так, один хлопчак (теж з Безсал) запасся печеним гарбузом, заникавши добрий шмат в портфелі поміж книжками. Та урок видався йому нестерпно довгим і, не дочекавшись перерви, учень розпочав таємну трапезу, поки вчитель, повернувшись до дошки, записував на ній якісь там рівняння. Хлопчина був упевнений, що його операція «Секретний обід» проходить цілком не помічено, але підступний гарбуз з головою викрив свого їдця, аж до самісіньких ушей намастивши учневі широкі чорні «вуса». Спочатку педагог не зрозумів, що відбулося з обличчям дитини, та однокласники під гучний регіт пролили світло на чудернацьку ситуацію… Не менш захоплюючим був урок географії. Саме проходили тему про життя первісних людей. Учнів настільки вразила розповідь вчителя про побут далеких предків, зокрема те, як їм тяжко доводилось видобувати вогонь, що вони, не гаючи на перерві часу, взялися й собі викрешувати священну іскру. Як раз до школи привезли нові парти та стільці, які ідеально підходили для «наукового експерименту», тож, роздобувши дерев`яну тріску, хлопці, уявивши себе неандертальцями, почали сумлінно терти нею об новеньку парту… Експеримент пройшов на «ура»! Відчинивши двері до класної кімнати, вчителеві крізь димову завісу ледь-ледь проглядалися постаті учнів. Експериментатори з серйозним виглядом обґрунтовували свій вчинок, навіть гордість відчувалася в їхніх словах: «Ви ж самі розповідали, як нелегко було первісним людям видобувати вогняну іскру і, що зараз так ніхто вже не робить, … але нам вдалося!»…
Багато чого на скрижалях своєї вікової пам`яті зберігає 112-літня красуня. О, якби ж вона могла говорити! Цілі томи людських життів записали давні та міцні її стіни – не перечитати! Дай, Боже, щоб ще не одне століття зустрічала Харківецька Alma Mater під дитячий гомін та мудрі настанови вчителів – сіячів доброго, розумного, вічного! Творчої наснаги й незборимої сили в сучасний непростий період її директору – А.В. Матвєєвій і всьому педагогічному колективу!
