Спілкуючись з жителями Лохвиччини під час бліц-опитувань, «Зоря» перебуває в курсі їхніх настроїв, думок, переживань… Так, ми цікавилися, якою людям бачиться Україна – залежною чи незалежною? І більшість обирала перший варіант… Зокрема погляди земляків сходилися в тому, що наша Батьківщина перебуває в фінансовому полоні.
А от Інститут соціології, опитуючи громадян, – ким ви себе відчуваєте в першу чергу? – зафіксував такі відповіді: більшість назвали себе громадянами України. 6% – громадянами колишнього Радянського Союзу. До речі, це вдвічі менше, ніж 20 років тому. 3% – космополітами, громадянами Європи або світу, 2% – представниками своєї нації.
– Кількість тих, хто ідентифікує себе зі своєю областю, селом чи містом, відчутно знизилася. Але регіональне відчуття досі поширене. Це – результат постгеноцидного способу життя, коли Україна не існувала як держава, – прокоментував соцопитування історик, дослідник Голодомору Станіслав Кульчицький.
Тобто, все взаємопов`язане – переживаючи геноциди, в українців, як у нації, сформувався ментальний комплекс меншовартості. С. Кульчицький також розповів «Gazeta.ua», скільки ми ще відчуватимемо наслідки геноциду:
– Після трьох поколінь такого існування людина ментально стає нездатною чинити будь-який опір. Тому наше суспільство досі значною мірою постгеноцидне. Маємо всі ознаки цього: негаразди в економіці, політиці, перетворення України в олігархічну республіку. Ми то хочемо у Європу, то відсахуємося від неї. Тільки 1991-го почало утворюватися громадянське суспільство. Першою ознакою була Помаранчева революція.
Зараз у нас є три покоління: два радянські – діди й батьки і одне «майданне». Коли буде два – пострадянське й радянське пенсійного віку, тоді вже будуватимемо в себе Європу. До цього залишається років 15.
Можливо, якщо зуміємо протистояти, як сказала одна жінка на ринку, вивчаючи ціни, – «винищенню нашого народу…».
Проводячи бліц-опитуван-ня на тему: «Як змінився набір Вашого споживацького кошика за останній час?», респонденти відповідали приблизно так: «Дуже змінився. На всьому економимо. Смаколики дозволяємо собі зрідка… Щоб «вони» хоч день так пожили, як ми… І перша маршрутка на Майдан – буде моя!..». Під смаколиками, в основному, розуміли ковбасу, оселедець чи сосиски. Тобто, як бачимо, про заморську ікру, червону рибу, ананаси і т.д. мова навіть не йде. Продавці теж скаржилися, що виручки практично немає. Одна продавчиня, показуючи свою барсетку, сказала: «Оце купила декілька сосисок на вечерю і від виторгу залишилося три гривні…». Інша, яка торгує рибою, нарікала, що люди мало беруть. А також додала, як її вражає їхня милосердність, адже часто купують не собі, а своїм чотирилапим «друзям». Наприклад, мойву, курячі лапи…
А ще народ перестає хвилювати з ГМО продукт чи без ГМО. Так, одна жінка зізналася: «Я дивлюся виключно на ціни. Зарплата змушує залишати якість на другому місці…».
Виходить, що маємо зникнути з лиця Землі або від голоду, або від генно-модифікованої отрути? Певно, залишаться ті, які покладають великі сподівання на власний город: «Дуже виручає своя грядка та невеличке господарство. Крім хліба майже нічого не купуємо...», – зітхають інші.
Власне господарство – це добре. Але в нинішні часи смути популярності набирають крадіжки. За словами літньої жінки з Безсал, замок ще тримається на дверях хати, а на сараях, погребі злодії позривали… Звичайно, лячно старенькій самій в будинку...
Голод – не тітка. Сміттєві баки вже не тільки для бомжів стали безкоштовною «столовкою»...
Цілком доречно було б організувати в Лохвиці осередки, куди б звозили продукти, термін яких добігає кінця, з продуктових магазинів, кафе, ресторанів для соціально незахищених верств населення і де можна було б погрітися взимку. В деяких містах це практикують.
«Веселі, браття, часи настали…», – як співається у пісні «Океану Ельзи»...
