«…всяка війна… – штейнахівське «омоложеніє», хоч це і застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать франкмасони, над цим спеціально і працюють: саме вентилюють землю побоїщами. Для того, щоб краще можна було натравити одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбивої громади належали й належать воротила всіх великих країн. Наприклад, щоб розпочати війну, припустім, між Германією і Францією, треба було найти тільки причіпку. Що ж до розв`язання цієї справи, то вона давно вже була розв`язана за дружньою чашкою кави в масонській ложі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю…» – Анарх [М. Хвильовий «Санаторійна зона»].
…Нещодавно мені пощастило познайомитися та поспілкуватися зі справжнім героєм, патріотом у прямому значенні цього слова – людиною, яка принесла в жертву власні інтереси на благо не тільки своєї, а й всієї великої української народної родини. його Ім`я – Анатолій Миколайович Ільченко, який перебував у десятиденній відпустці.
– Анатолію Миколайовичу, Ви недавно переїхали з Черкащини до нас, на Лохвиччину…
– Я перебрався з родиною до Білогорілки. Мені подобається тут. Голова села допоміг із житлом, діти відвідують дитячий садок та школу. Все б чудово, якби не війна…
– Коли Ви отримали повістку іти на війну?
– Я не чекав повістку. Я добровільно підписав контракт 15 вересня 2016 року. На військове навчання мене направили в Десну. Воно тривало 1 місяць. А безпосередньо у військову частину відбув 20 листопада – мені випала Авдіївка.
– За ці декілька місяців Вам багато чого довелося побачити та пережити. Анатолію Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про Вашу зиму в Авдіївці.
– Наша 58-ма бригада пережила зиму, дякувати Богу! Хоча стрілянина була щодня.
– Не мерзли?
– Ні. В бліндажах, які обладнали наші бойові попередники, бо ми приїхали вже на готові позиції, не холодно. Але відсиджуватися в них не доводилося, бо маєш постійно рухатися і бути на сторожі. Треба так: зайшов – погрівся і знову на позицію.
– Маєте військового «кока»?
– Так. Це чоловік поважного віку. Ми з хлопцями, скуштувавши страви у його приготуванні, – вирішили, що вони найсмачніші. Він нас і борщем годує, і кашами різноманітними. Коротше кажучи, наш «кок» – молодець: і готує, і воює! А взагалі, за кожним з нас, окрім військових, закріплені ще й інші обов`язки. Наприклад, той дрова рубає, той по воду їздить і т.д.
Ми не голодуємо – рідні та волонтери не дозволяють. Як маємо можливість, самі їдемо машиною на пошту і забираємо посилки. Харчування налагоджене. В нашому раціоні і згущене молоко, і м`ясо, і яйця, і консерви. Ну, а в основному – тушонка. До речі, волонтери із Білої Церкви відремонтували машину «Урал» і завантажили її сучасними пральними машинками. Така мобільна «пралка» їздить поміж солдатами. Тож коли нам оголошують «День прання», то всі разом збираємося прати речі.
– Анатолію Миколайовичу, новорічні свята принесли хоч якусь розраду українським воїнам?
– Так. На свята ворожих «феєрверків» поменшало.
– Як зустрічали з побратимами 2017-й?
– Зібралися разом. Спасибі волонтерам, що організували для нас зустріч Нового року. Привезли торти, солодощі.
Незабутнім видалося Різдво – до нас, ніби сонм янголів, завітав хор студентів із Києво-Могилянської академії. Вони разом із панотцем співали колядки та щедрівки. Щире спасибі їм за те, що влаштували таке чудове свято. Це було дуже приємно…
А після Водохреща окупанти знову активізувалися. Тож розгорнулися повномасштабні воєнні дії.
– Часто піддавалися небезпеці?
– Так. Я водій бойової машини зв`язку «Урал». В ній знаходиться апаратура, за яку відповідають зв`язківці. Моє завдання – їх перевозити, куди скажуть, і переміщувати техніку, щоб вона не стояла на місці, аби ворог не підбив, не знищив. Техніку накриваємо маскувальними сітками.
– За період Вашої служби техніка не постраждала?
– За період мого перебування техніка вціліла (посміхається).
– Анатолію Миколайовичу, не так давно Авдіївка переживала жахливі події. Ви теж там були?
– Так. Не знаю, як там хлопці зараз…
– Ви пішли добровольцем. Невже Вам було не страшно?
– Звичайно, страшно. Але я пішов туди через бажання не дати пробратися ворогові аж сюди – вглиб країни. Хочеться зупинити оце страхіття, щоб ні дружина, ні діти не чули вибухів…
– Солдати мають якісь свої обереги?
– Так. Панотець із Києво-Могилянської академії посвятив іконки і подарував нам. Звичайно, в кожного є власний оберіг. В когось дитяча іграшка, в когось хустинка дружини – це особисте.
– Анатолію Миколайовичу, 10-ти денна відпустка завершується. А як Вас дітки зустріли?
– О, поскучали! В мене їх троє: найменшенькій – 2 рочки, середньому – 6 і старшому – 9. Я планував приїхати на День народження найменшої доні – 3 лютого. Але саме тоді в Авдіївці почалися сильні обстріли, тож вдома опинився після свята.
Уже в Донецьку взяли б ворога, але приїхало командування і заборонило стріляти. Мовляв, за Мінськими домовленостями, є розмежування, далі якого ми не маємо права йти. Яке розмежування? От у нас, солдатів, немає розуміння цього. Кордон між Україною і Росією – оце і є наша позиція. Зараз заборону зняли, тобто відстрілюватися у відповідь уже можна.
Знаєте, мене, наприклад, цікавить: чому російський «Сбербанк», який знаходиться у центрі Полтави, веде свою діяльність і понині?..
– Анатолію, Ваше побажання українським чоловікам, які живуть на мирному боці війни…
– Не бути боягузом, звичайно. Брати відповідальність за свою Батьківщину, за свою сім`ю і бути господарем на рідній землі!
Фото Б. Левченка
