17 березня лохвичани насолоджувалися барвистим святом щирої української пісні в Лохвицькому РБК, яке їм подарувала родина Май: заслужена артистка України Наталя та її доньки – Олеся і Станіслава!
– Пані Наталю, Ви народилися на Луганщині, а переїхали на Полтавщину в підлітковому віці. І таку велику любов до народних традицій, української пісні Вам Полтавська земля прищепила?
– Мої батьки з Полтавської області: мама – з Диканського району, а тато – з Зіньківського. В Свердловську я жила до 12 років. Але коли влітку приїжджала до бабусі в село Надія Диканського району, все це бачила, чула. Мабуть, генетика взяла своє. Бабуся завжди співала, виводила українські народні пісні, мама моя теж співуча. Я завжди відчувала себе українкою. І коли ми переїхали на Полтавщину, відразу перейшли на українську мову. І саме цей мальовничий куточок України я вважаю своєю малою батьківщиною, хоча й народилася на Луганщині, де й похований мій тато. Зараз там проживає моя сестра з родиною. На жаль, я вже давно не відвідувала тих місць і не знаю, коли зможу туди поїхати.
– І як живеться Вашим рідним на окупованій території?
– Вони мешкають за 7 км від Росії, тому війна їх поки що, слава Богу, не зачіпає, але рідні все чують, все бачать. Не так давно приїздили до нас у гості, то ми намагалися не зачіпати тему політики, війни. Наприклад, вони думають, що Росія тут ні до чого. А я їм говорю: ви ж бачите, скільки танків, зброї російської на нашій землі? Та вони дивляться так, ніби вперше про це чують. А потім таки погодилися зі мною – дійсно, а де ж танки взялися?.. Росія так обробляє людей!
– Пані Наталю, Ви, певно, як ніхто, знаєте, що українська вишиванка не лише красива, а ще й виконує функцію оберегу?
– Так, звичайно! В мене багато сорочок, дуже часто дарують прихильники. Сценічна вишиванка трішки відрізняється від повсякденної. Вона вишита більш яскравими кольорами, щоб із залу видно було. А моя улюблена вишиванка – гаптована білим по білому. Єднання чорного з червоним теж люблю. Не байдужа до колоритних українських прикрас, хрещатих рушників!
– Ви і поет, і композитор, і співачка. Розкажіть, будь ласка, про таїнство творчості. Особливо мені цікаво, як народжується мелодія…
– Творчість не має одного сталого рецепта. Я знаю багатьох композиторів, авторів, яким для натхнення треба сісти на «особливому» місці, з одного боку, щоб горіла свічечка, з іншого – ще якийсь атрибут знаходився… У мене кожен раз по-різному.
Буває, що спочатку народжується вірш. І коли читаю його на концертах, і бачу, що він іде, людям подобається, тоді може виникнути й музика.
Буває, що першою з`являється мелодія, а згодом слова. Іноді відчуваю, що ось саме зараз мене переповнює відчуття, яке хоче вихлюпнутися на папір. Жартуючи, так і говорю: «Я вагітна піснею!». Вона мене мучить, я повинна її записать і хоч сама виконувать, а хоч комусь подарувать.
Я вважаю, що пісні не повинні лежати німими, вони мають звучати! Треба їх роздавати, щоб вони йшли в люди. Якщо твоя творчість приносить комусь радість, значить ти не дарма живеш! А буває, що маю написати пісню під замовлення – це складніше. В такому разі мені необхідно поспілкуватися з тією людиною, аби відчути її енергетику і краще зрозуміти її внутрішній світ, щоб знати, чого вона хоче.
– Говорять, що найактивніша фаза творчості – це ніч…
– Наприклад, в 2003 р. пісню «Мамина сорочка» я написала якраз вночі, коли їхала на Сорочинський ярмарок автобусом. 3-тя ночі, всі сплять, а мене розпирає і я сиджу наспівую. Під рукою немає ні листочка, ні ручки. Пісня почала линути в моїй голові з усіма акордами, зі вступом – я її просто чую! Іще є одна така річ: увечері щось склав, але не записав, бо не було можливості, а вранці – ти все забув. В такому випадку можна навіть і не згадувать, бо якщо мелодія постійно крутиться в голові, і ти не в змозі її викинуть, значить вона чогось варта. Те, що справжнє, воно залишається і звучить, доки ти його кудись не виплеснеш, комусь не віддаси.
– Ви народилися в травні. Напевно, саме через це обрали собі таке весняне сценічне ім`я – Наталя Май (справжнє ім`я співачки – Наталя Ситник – прим. авт.)? Та й усю природу цей місяць налаштовує на творчий лад і розмай, як говорить народна приказка: «Почекай маю – зварю тобі квіти в гаю!»…
– Так. Я рано почала писати вірші, вони були особисті. А жила в маленькому селі, де люди все про всіх знають. А у віршах добре простежуються почуття та емоції автора. Та й по всій творчості можна передивитися його біографію.
На той час я зі своїм першим чоловіком переживала непростий період, і всі хвилювання-переживання переливала у поезію. Бо як тобі сумно – то й пісня сумна, а як тільки веселіше – то й вона веселенькою народжується. Тож я не дуже хотіла, щоб знали, що автор тих ліричних віршів – я. Але ж, менше з тим, хотілося, щоб хтось їх прочитав. Та все одно мене вичислили і десь через 2 роки запитали: «Так це ж ти Май?!».
– Пані Наталю, Ви ж ще й директор благодійного фонду сприяння розвитку культури та підтримки обдарованих дітей і молоді «Горлиця». Його мета – допомогти талантам бути побаченими і почутими?
– Так. Ось, наприклад, 1–2 квітня ми організовуємо всеукраїнський фестиваль «Калиновий оберіг» у місті Красноград Харківської області. Крім того, що діти просто беруть участь, у нас червоною лінією іде проект «Мамина сорочка». Ми запрошуємо дітей з обмеженими можливостями і дітей, які позбавлені батьківського піклування. Особливість нашого фестивалю в тім, що ми всіх, незалежно від того, хто яку сходинку посів, нагороджуємо подарунками. Якщо бачимо, що учасники рівні, то перше місце ми присуджуємо і двом, і трьом діткам. Людину треба нагородити, вселити в неї віру, що все вийде! Краще переоцінить, ніж недооцінить – це ж діти!
– Тобто отакі фестивалі можна вважати стартовими майданчиками для творчої молоді?
– Звичайно. У нас дуже потужний професійний звук. Встановлено 80 мікрофонів! Діти в захваті, говорять: «О, як голос звучить!». У нас гарне світло, бо ведеться відеозйомка. Навіть, якщо хтось не стане зіркою, це все одно такий гармонійний поштовх, це радість.
– Меценати охоче відгукуються?
– Звичайно. Але це не бізнесовий приклад. Наша задача – розвивати таланти, знаходити кошти на подарунки, призи, статуетки, дипломи, медалі, на організацію екскурсій. От, наприклад, був фестиваль «Мелодії добра» у Бердичеві, а минулого року – «Мамина сорочка» у Полтаві. Багато учасників приїхало з різних куточків України і їм дуже цікаво було подивитися на Білу альтанку, на нашу Полтавську галушку, на поле Полтавської битви, побувати в краєзнавчому музеї. Дитячі очі були сповнені захопленням та цікавістю!
– В яких жанрах діти виступають?
– Вокал, хореографія, інструментальний жанр. Оригінальний – це цирк, літературне читання, театр, модельні агенції.
– Весна навіює жагу до позитивних змін. Чи маєте якісь жіночі рецепти, якими б хотілося поділитися?
– Кожна жінка – індивідуальність. Некрасивих жінок просто не буває. Треба лише вірити в себе і відчувати себе гарною! Розправити плечі, подивитися перед собою, може, відкинути якісь домашні справи, посміхнутися, зайнятися власним здоров`ям. Все ж від жінки залежить! Адже коли мама здорова і дружина здорова, тоді всім краще: і дітям, і чоловікові.
– Ну і, насамкінець, побажання Наталії Май для жителів Лохвиччини…
– Найголовніше – не втрачайте віру! Період зараз в Україні важкий, але ж життя – це смуга чорна, смуга біла. Все налагодиться – інакше бути не може! Яка в нас земля, яка в нас природа, які в нас дівчата! А які в нас люди мудрі – поспілкуєшся, подивишся – гордість бере і жити хочеться! Діти – такі голоси, такі таланти! Я впевнена, що треба цей період перетерпіти, переждати, засукати рукава і всім разом, дружно, гуртом, не сварячись, робити спільну справу – підіймати нашу Україну, щоб наші діти жили краще!
Фото Б. Левченка
