Ніч – дивовижна пора. Але ще неймовірнішою стає тоді, коли на лоні неба вона народжує місяця. Блукаючи в пітьмі, місячні промені викривають всілякі її таємниці…
Відхиливши штору старого будинку, який ось уже 152 роки прикрашає одну з вулиць Лохвиці, місяць замилувався: пташки пурхали, щебетали і через це зала нагадувала весняний сад, про щось своє гомоніли представники фауни лісостепової смуги… Раптом сяйво розлилося на вивісці «Природа рідного краю»… Отже, нічне світило приблукало до Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. Сковороди.
Шмигнувши до іншої зали, жмут сяйва облив дві постаті.
– Ти думаєш, що ми, татаро‑монголи, – суще зло? Просто життя підказує, що світом правлять не мужні, а жорстокі. І якщо не грати за їхніми правилами – не виживеш.
– Он під склом лежить стріла твоя, яка влучила в мене… Колись над Дніпром стояв Дажбог із золотим тризубом у правиці. Тоді ми, русичі, говорили гордо: «Єсьмо Дажбогові внуці і походження у нас божественне»… То світ, по‑ твоєму, тримається на жорстокості, на здобуванні матеріальних благ? Ні. Бо на сильного знайдеться ще сильніший, на жорстокого ще жорстокіший…
– Та годі тобі, русичу, ритися на дні мішка минулого. Минуле сповнене уроками для тих, хто хоче вчитися, – прошепотів татарин.
– Життя не проходить. Це ми проходимо по ньому. Але, твоя правда, воно дає уроки. Хочу, щоб нащадки засвоїли ось такий: якщо серед хороших людей знайдеться хоч одна погань – то всі проведуть літа, століття, можливо, й тисячоліття марно. Чи згоден, мій вороже‑друже? – Русич, зачепившись поглядом за свою кольчугу, яка не раз ставала в пригоді, а зараз висить експонатом на стіні, звернувся до співрозмовника.
– Згоден. А ще – у заблукалого дороги не питають…
Раптом забриніли струни кобзи, а біля неї з`явився кобзар з малим поводирем і в повітрі роздалися уривки думи:
«…Як крикнув козак Сірко до козацької громади:
Гей, ви, хлопці! Та добрі молодці! Наступайте ж ви сміло!
Беріть шаблі в руки та рубайте превражую силу!..»
– Козацьке сонце в зеніті. Виходь, побратиме, з пітьми! Он поглянь, наша рушниця сиротою висить… Не раз доводилося нам переносити її в походах із батьком Хмелем…
– Держава перемогами здобувається. Тільки, братчику, одне погано, що гетьмани люблять під чужу дудку танцювати, щодня Бога хвалити та людей дурити! Ходім краще кобзаря послухаємо!
І козацьке сонце залило музейну залу сяйвом, в якому даленіли старий співець, два характерники та уривки пісні:
«Сльози богів, зради героїв,
Мова без слів, війни без зброї…».
Увагу місяця прикував скрип коліс, що доносився із сусідньої зали. Бликнувши туди, він побачив картину Айвазовського: Чумацька валка перекочувалася дорогою у вечірнє сонце, яке розливалося Соляним шляхом в небесній безодні. Чумаки везли незвичайну сіль, бо розтрушуючись з мішків, вона лягала білою смугою, яка мала привести мандрівників у зоряний степ.
«Іще чумак на порозі,
А душа уже в дорозі, гей.
Ще родину обіймає –
Душа валку доганяє, гей, гей…
В`ється в небі шлях із солі,
Плаче пісня – сестра долі, гей…»
Провівши чумаків, місячне сяйво припало до барвистих квітів і метеликів, якими була розмальована старовинна ваза. Але забачивши світло, метелики злетіли йому назустріч і закружляли, а пелюстки цвіту розгубили п`янкий аромат, на який прийшли поважний пан і стрункий юнак.
– Твоя ваза – справжнє диво, юначе! Яким тільки добром не повнився мій маєток у Пісках, але цей витвір став для мене найціннішим.
– А для мене дивом було те, що Ви, пане Галагане, відправили кріпака на навчання за кордон.
– Талант не може бути в кріпацтві. Гріх заривати його.
– Це моя вдячність творила і розфарбовувала вазу. На ній птахи, метелики на квітах. Поки я був кріпаком, завжди заздрив їм – літають, куди душа забагне. А вольному ж всі барви життя доступні…
– Не всі, хлопче… Мені теж часто хотілося просто пурхати в пелюстках. Дивлячись на твій дарунок, на якусь мить моя мрія здійснювалася. Тому я й відпустив тебе взамін на вазу.
– Я розфарбовував вазу наосліп, тобто фарби були безбарвні, а малюнок проявився після того, як її обпекли в печі…
– А ще я відпустив тебе для того, щоб на волі в тобі краще проявився художник…
У темному закутку почулося зітхання:
– Серце зупиниться, а кохання житиме вічно – у піснях, віршах, мармурі… Це ожила скульптура жінки‑жалібниці, яку створив Іван Петрович Мартос. Століття тому він приїхав у Яхники на гостину до друга – поміщика Галагана. Та вдома нікого не застав… Мартос пішов на кладовище і там побачив, що дружина приятеля плаче над його могилою. Цю сумну картину він переніс у скульптуру...
Проходячи повз речі церковно‑релігійного вжитку: книги, дискос для освячення хліба, датований ХVІІІ ст., дзвін, ризи, гаптовані золотом та сріблом, одвірки із Михайлівської церкви, яка колись стояла у Свиридівці, єврейську Тору, написану на пергаменті, місяць почув таку фразу: «В потоці Істини – ми всі однаково голі…».
Блукаючи далі, нічне світило натрапило на дівочі посиденьки. Дівчата красувалися перед люстерком у сорочках, вишитих білим по білому, і роздивлялися рушники на вітрині… Серед них стояла і Леся Українка. Вона, приєднавшись до гурту з власним виробом, розповідала про вишитий узор…
Нічні зустрічі не вичерпувалися. Біля статуї бронзового бика гомоніли представники Товариства сільських господарів Лохвиці. Вони, як і вік тому, раділи бронзовій нагороді, привезеній з Німеччини, за досягнення у селекційній роботі.
Місяць з неймовірним захватом поспішив у залу, з якої линула магнетична мелодія. Впірнувши туди, промені закружляли навколо роялю, за яким грав лохвицький Моцарт – Ісаак Дунаєвський. Вдивляючись у зоряне небо, композитор довершував оперету «Біла акація», бо за земного життя не встиг дописати кілька тактів…
Світання розплющувало зіниці… Місяць скочив на воза Великої Ведмедиці і помандрував у сновидіння хмар. Але що не додивився він, можуть надолужити відвідувачі Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. Сковороди.
Фото Б. Левченка
PS: Висловлюю вдячність за надані відомості старшому науковому працівнику Л. Козіній.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
24 ЧЕРВНЯ 1919 РОКУ
С нашей стороны будет принесена самая глубокая благодарность всем принявшим участие в создании музея, а нуждающиеся получат соответствующее вознаграждение за ценные предметы».
Зав. відділом народної освіти С. Піскун
Так, за сприяння голови Лохвицького повітвиконкому С.К. Луценка, засновувався музей, який спочатку розташувався на Центральному бульварі міста в Будинку лохвицького товариства сільських господарів. Для новоствореного закладу було виділено приміщення, передано меблі з колишнього земства та вітрини з націоналізованих крамниць.
Велика заслуга у створенні музею його першого завідуючого, вчителя Тимофія Яковича Крестинського (1920–1937). Його на посаді змінив кандидат у члени ВКП(б) Сафонов, звільнений з посади завгоспа Свиридівського санаторію.
Для широкого загалу музей був відкритий у вересні 1920 року. А в 1922‑му, з нагоди 200‑річчя від дня народження
Г. Сковороди, закладу присвоїли ім`я філософа‑земляка.
Спочатку музей мав статус археологічного (створений був із фондів Лохвицького реального училища, яке існувало до Жовтневої революції), згодом набув історичного і краєзнавчого. Часто йому доводилося переїжджати з місця на місце: у 1932‑му музей містився у колишній нотаріальній конторі Ф. Кисловського, пізніше – у приміщенні парафіяльної школи при Благовіщенській церкві, у Соборі Різдва Пресвятої Богородиці. З 1947‑го і донині – розташовується в Будинку колишнього повітового з`їзду, який зведений ще в 1865 році. До речі, в цьому приміщенні знаходилася й земська управа, а в 1920–1930‑х – Дитячий будинок, в 1942–1943 – гітлерівці розмістили в ньому військовополонених вірменів, з яких намагалися сформувати іноземний легіон. Згодом тут працювала фотографія та майстерня з ремонту примусів, велосипедів та побутової техніки.
Під час німецько‑фашистської окупації Лохвиці експонати музею були викинуті на вулицю, та завдяки працівнику музею В.С. Шульзі частина їх була врятована від знищення. Цей вчинок було інкриміновано як співпраця з окупантами. Втрачено гармату козаків Лохвицької сотні часів Б. Хмельницького, лохвицькі листи Г. Сковороди, шабля декабриста Якова Драгоманова…
Великою подією в 1976 році стало відкриття Меморіального комплексу воїнам Південно‑західного фронту в урочищі Шумейкове, який став філіалом Лохвицького краєзнавчого музею.
В наш час Лохвицький краєзнавчий музей – це відомий науково‑дослідний та культурно‑освітній заклад.
