Коли у нашому маленькому містечку трапляється щось нове – одразу стає відомо всій громаді, а особливо тоді, коли подія пов’язана з людиною, яка працює на виду і спілкується день-у-день з великою кількістю людей. А хто не знайомий, то я познайомлю Вас, шановний читачу, з жінкою, що під тиском долі була вимушена переїхати з Донецька на Лохвиччину. Вона – вимушений переселенець. Це – Замша Оксана Анатоліївна. Пані Оксана зустріла мене щиро і привітно, а я, в свою чергу, швидко зрозуміла глибину її душевних переживань, життєвого досвіду і високого професіоналізму в обраній спеціальності. Я попрохала її, як очевидця воєнних дій, відповісти на декілька моїх запитань, пов’язаних із нещодавно пережитими подіями в її особистому житті.
– Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, про пережите, побачене, почуте.
– Ніхто війни не чекав. Як можна було чекати війну? У війну не віриш до останнього! Там лишилися люди, яким нікуди поїхати або виїхали, та не знайшли спільної мови і повернулися назад.
– А як Ви обрали місто для переїзду?
– Народилася я у Донецьку, але тато родом з Лохвиці. Молодим приїхав у Донбас і побрався з моєю мамою. В дитинстві всі шкільні канікули проводила у дідуся і бабусі. Ми маємо дуже міцні родинні зв’язки. Хоча тата з 1992 року вже немає на світі, ми підтримуємо спілкування з родичами по його лінії. І ось, коли говорили по телефону із троюрідною татовою сестрою Овсяник Людмилою Володимирівною, що мешкає у с. Гаївщина, та і запросила нас до себе. Тьотя говорила, що побутових зручностей, як у місті, у неї немає, але ж і немає війни. Кидайте все і цінуйте життя!
А я в той час думала лише про одне – куди сховати маму і доньку. І так, я, мама і шестирічна дівчинка лишили свій будинок у Донецьку і переїхали до тьоті.
– Такі різкі життєві зміни нагадують наскільки важливі в домі мир і спокій…
– З часом, мама звернулася до Райради і нам дали кімнату в гуртожитку технічного училища. Але були вимушені під осінь винаймати однокімнатну квартиру, бо стало нестерпно холодно. Та все ж головне для людини – спокій. Обстріли, бомби, людські смерті! Потім все це бачиш увісні. А скільки людей гине від серцевих нападів!
– Пані Оксано, а як щодо тієї життєвій мудрості, що старе (доросле) дерево тяжко приживається на іншому місці?
– Напевно, що правильно зазначено. Сумуємо за домівкою. Мама, якій уже 62 роки, плаче, а донька піде до школи. Говорить українською, всі з нею товаришують.
– Пані Оксано, а хто допоміг Вам із працевлаштуванням?
– Робота знайшлася швидко. Віддала резюме керуючому Лохвицьким відділенням Ощадбанку і влаштувалась у місті Заводському. А, взагалі, я у банківській системі з 1992 року з 19-ти років. У нас це – сімейне. Мама – мій наставник і приклад у спілкуванні з клієнтами, теж працювала у цій сфері.
– Чи змінився Ваш світогляд? Чи змінили щось у власному характері?
– Так. Виховала у собі витримку. Світогляд змінився. По життю я була «скромна плакса». А тепер – «я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик».
Перестала з «мухи робити слона» і припинила жалітися. На мені вся відповідальність і плакати нічого. Ціную життя, бо воно того варте.
– Чи плануєте щось наперед?
– Планів немає. Радію прожитому дню і хвалю Бога. А наступного дня крокую тільки вперед.
Влада запустила сайт допомоги переселенцям. Є можливість зателефонувати на гарячу лінію, задати запитання.
У Лохвиці працюють волонтери. З самого початку вони нами опікуються. Одержуємо допомогу – одяг, ліки, продукти. А на гарячу лінію з проханням не зверталися.
Климова Надія Яківна (клієнтка банку): «Якось стою я в черзі оплати ЖКП. Переді мною ошатний чоловік. Він робить зауваження стосовно російськомовності працівника банку (О. Замші). А я йому кажу, що побійтеся, чоловіче, Бога. Чи змінили б Ви будинок у Донецьку на кімнату у гуртожитку технічного училища з доброї волі?..
Мовне питання… Напевно, це тема іншої розмови.
Розмову вела Світлана ДЕЙНЕКА
