1967-й… Необов`язково потрібно було мати іменну Зірку на Алеї Слави в Голлівуді, аби тебе охоплювало відчуття, ніби ти оскароносна актриса. Оскара цілком міг замінити диплом педагога. Досить екранізувати в своїй уяві таку картину: вчорашня студентка педінституту, а сьогодні – пані вчителька, отримавши направлення, приїздить у провінційне містечко чи село. Резонансна подія! Коли вона проходить повз, голови зустрічних повертаються в заданому юною вчителькою напрямку. Вона викликає неабиякий інтерес: хто така, звідки, надовго?.. А її інтелігентна лінія поведінки, манера елегантно одягатися, висока зачіска – бабетта – в стилі Бріжіт Бардо, оточення сприймає як зверхність, холодність і відчуженість від суєтного світу… І першими, хто розгледить добре і любляче серце освітянської «кінодіви», стануть її учні…
50 років тому, напевно, щось подібне переживала вчителька англійської мови Лідія Максимівна (СКОК) КОВАЛЬ, коли прибула до Лохвиці на роботу…
– Лідіє Максимівно, чим керувалися, обираючи фах педагога? Мабуть, любов`ю до дітей?
– Із раннього дитинства люблю малечу! У центрі села Калита (Броварського району, Київської області), де я народилася, щонеділі та на свята організовували танці, різні народні гуляння біля пам`ятника воїнам. І я, було, прийду і прошу у мамочок, які з маленькими дітками: «Дайте мені, я потримаю…». А моя мама говорила на це: «Ти в кого завгодно випросиш дитину, аби лишень погратися!». Нас у родині було 4: я – найстарша, брат – військовий і ще 2 сестрички. Мені дуже подобалося грати вчительку: заводила дітлахів, навіть сусідів до спальні, ставляла табуретки, стіл, розсаджувала їх і викликала «до дошки», ніби ми в школі, питала, як на уроці (усміхається). Учила отаких «школярів» акторського мистецтва, зокрема, як треба декламувати вірші: «Причинну», «Катерину» Т. Шевченка, а «Син артилериста» К. Симонова – мій коронний номер! Розучувала з ними пісні, пригадалася «Ось тут була Подоляночка…». Отак зароджувалося бажання навчати.
7 класів я закінчила у Калиті, далі перейшла до Київської ЗОШ №42, а вищу освіту здобувала у Ніжинському педінституті.
– Столиця Вас не привабила?
– Ні. Тато теж не любив Києва. Я разом з подругами обрала Ніжин. Тоді не так, як зараз проходили вступні іспити. Треба було попрацювати вожатою, а вже потім вступати на педагогічний. В цьому є свій плюс, адже за відповідний період ти усвідомиш: твоє це чи ні. У Ніжинському педінституті я вивчала мови – українську, англійську, згодом ще й музику нам добавили. Практику на IV курсі проходила в Зачепилівці, Красноградського району, Харківської області. Пам`ятаю, як зайшла до класу, а там парти в 3 ряди і одинадцятикласники, старші за мене на рік-два (це був рік, коли якраз вперше увели 11-й клас). Сидять такі дяді й тьоті, а я – худорлява, маленька (усміхається). Нічого, купила туфлі на каблуках.
– Для впевненості…
– Так. Мала слабкість перед високими підборами… В своїй групі я була найменшою студенткою, бо вступила відразу після 10-го класу. Ходила в шкільній формі, заплітала в коси бантики. Мені дуже подобалося носити форму зі стоячим комірцем.
– Хоча зараз ми знаємо, що в радянські часи шкільна форма була одним із засобів придушення людської індивідуальності…
– Скажу Вам щиро, що тоді ніхто над цим не задумувався і подібних питань не виникало. Учні знали, що мають ходити однаково – в формі. Я мала не лише коричневе плаття і чорний фартух. Мама любила мене красиво наряджати. На свята чи коли був настрій піднесений, говорила: «Лідо, одягай біленький фартушок…». В старших класах піонерська форма практикувалася: спідничка, біла блузочка, галстучок.
– Лідіє Максимівно, а чим Вас покорила земля Полтавська?
– Не можу сказати точно. Це напевно на інтуїтивному рівні мене тягло сюди. Після навчання мала можливість їхати працювати в Закарпатську область, але не захотіла, до того ж, ходили чутки, що там погане ставлення до вчителів. Мені дали вибір, і він упав на Полтавщину. Тато говорив, що тут багато яблук… І як приїхала, то переконалася, що він – правий. Я була в захваті від саду радгоспу імені Мічуріна! Боже! Яблука – неймовірні! Гори груш величезних лежали!
– Як Вас, можна сказати, столичну дівчину, зустріла Лохвиця?
– Приїхала я в Лохвицю з Полтави 20 серпня, майже вночі. Стою біля автостанції, темно, боязко. Не знаю, куди йти… Мама дуже хотіла, щоб я вернулася до столиці, та я залишилася тут. 22 серпня мене прийняв на роботу директор Лохвицької школи №1 Іван Васильович Приступа. Колектив зустрів мене привітно. Старші колеги підтримували, давали поради. Згодом Яків Іванович Гірченко очолив заклад.
– Крім роботи, Лохвиця подарувала Вам коханого…
– Це – правда. Іван Каленикович, мій чоловік, перевівся до Лохвиці з Черкащини в 1968-му, а одружилися ми в 1970-му. Він – учитель фізики і математики, але довгий час працював методистом у відділі освіти, а зараз – у вечірній школі.
До речі, бабуся моєї учениці Поліни Халавки, побачивши мене, прорекла: «Ця дівчина буде працювати в школі №1». А заклад на той час знаходився в приміщенні сучасного медучилища. Шкода, що школу перенесли туди, де вона тепер. В тій давній будівлі витає дух історії, велич, шик. Іван Каленикович намагався вплинути на рішення стосовно того, щоб школу нікуди не переносили, пропонував добудувати приміщення… Батьки теж бідкалися, хвилювалися за дітей, які самотужки мусили долати чималий шлях, переходити через дорогу… до школи, що знаходиться біля кладовища… Ну, що ж, не завжди буває по-нашому…
А 1970-й рік видався щедрим на яскраві події в моєму житті. Я одна від Полтавської області їздила в Москву на з`їзд ЦК ВЛКСМ, була делегатом XVI – XVII скликань. Якось прийшов до мене в лікарню, коли мене шлунок турбував, секретар райкому і каже: «Лідіє Максимівно, ми Вас запрошуємо на посаду першого секретаря райкому комсомолу!». Та я обрала школу. Ось уже 50 років працюю на одному місці. Правда, заміняла місяць у Безсалівській школі вчителя англійської мови Віталія Олександровича Тесленка, поки він був на лікарняному. Ця школа залишила в моєму серці дуже теплі спогади. Саме випало свято 8-ме березня. Ми з дітками підготували відкриту політінформацію, вистроїли в коридорі всю Безсалівську ЗОШ. Вчителі і досі згадують при зустрічі цей наш захід. За той місяць ми стали з ними наче рідні!
– Не доводилося відчувати негатив від колег?
– Чорна заздрість… Вона була, є і буде. Якщо любиш дітей і свою професію, то говоритимуть, наприклад: «Та до тебе вся школа вітається!». Так робіть так, щоб і до вас віталася! Діти – це наші рентгени! Їх не обманеш. Вони бачать, як ти зайшов, чим ти дихаєш, що ти їм приніс… 50 років пролетіли, як одна мить, яку я прожила школою… Але любов до дітей ніхто не відбере. Після закінчення уроку я не йду в учительську, а залишаюся в класі, говорю учням: «Дітки, підходьте запитуйте, що не ясно?». Ну, а декого це непокоїть: «А чого вона там сидить? Чого не йде в учительську?». Мені назавжди закарбувалися мамині слова: «Ніколи не проявляйте заздрість! Буде у людей – буде і в вас!».
– Лідіє Максимівно, як прививаєте учням любов до іноземної?
– Я викладаю діткам англійську, а цей предмет хоче, щоб його любили по-справжньому. Не говорили: «Англійська, ми тебе любимо!», а зубрили, бо, якщо закладеш словниковий запас у свій комп`ютер, що називається голова, тоді запросто будеш перекладати, розумітимеш смисл слів… Треба відшліфовувати кожне слово. Зараз я навчаю 5, 6, 9 класи. Це така насолода! Біжать мої учні коридором і вигукують: «HELLO! HELLO! HI!..» (усміхається). Наголошую, що маєте завжди пам`ятати елементарне: What is you name? (Як тебе звати?) How old are you? (Скільки тобі років?) Where you from? (Звідки ти?) – Це та ж сама biography (біографія)…
– Але з певним філософським відтінком?
– Звичайно! Знаєте, вчитель не має права бути заробітчанином. Це – поклик душі та серця. На політінформаціях я вмикала своїм дітлахам радіопередачі: «Школяда» і «Старшокласник», на яких намагалася їх виховувати. Завжди говорила учням: «Дітки, ви – різні, але маєте бути, як одна сім`я», а вони кричать: «А Ви – наша мама!». Був у мене клас, де навчалися 14 хлопців. Завжди ходили разом і казали: «Це – наша шара!»… Я намагаюся якомога більше часу приділяти учням. Навіть прибирання в класі проводимо разом. Не треба стояти осторонь і просто спостерігати, як діти справляються. Хоч ти й учитель, бери ганчірку і мий разом з ними. Що та дитина сама вимиє, як вона ще до пуття не розуміє, що таке ганчірка?
Я з упевненістю можу сказати, що немає таких мам і тат, які зі мною не вітаються. Любов дітей і повага батьків – оце найвища нагорода – і для вчителя – орденів не потрібно! А на батьківських зборах наголошувала, як у родині ви діток виховуєте, так і я тут. Давайте об`єднаємо зусилля, щоб діяти в спільному напрямку.
Тож, перш ніж вступати до педагогічного ВУЗу, задумайтеся, чи зможете віддати дітям своє серце? Перевірте своє терпіння.
– Терпи, терпи, терпець тебе шліфує… – як радив у вірші Василь Стус.
– Терпіння в нашій роботі дуже важливий фактор. Якось, коли я ще співала в шкільному хорі, а вчителем музики на той момент був Іван Федорович Заславець, він сказав мені: «Лідо, твоя коронна пісня – «Учитель, сколько надо любви и тепла…»!». Її я співаю і донині:
Учитель, сколько надо любви и тепла,
Чтобы слушали, чтобы верили,
Чтобы помнили люди тебя…
Может, в сердце боль или тревога,
Может, не везёт пока в любви,
Всё равно, у школьного порога
Оставляй все горести свои…
Оце така моя сповідь…
– Щира. Дякую, Лідіє Максимівно, з роси і з води Вам!
P.S.: Інтерв’ю з Л.М. Коваль відбулося завдяки ініціативі її учениці Поліни Халавки.
Спілкувалася Л. ЯКОВЕНКО
Фоторепродукції Б. Левченка
