З яких часових глибин прийшло це твердження, що Бог сотворив людину для щасливого життя? Можливо, таким і був Його задум... просто чогось не врахував… Бо гортаючи віхи історії, жахаєшся: в кожній якась трагедія, масштабне горе, уготоване людині… людиною.
Події 1932–1933 років навічно вкарбувалися в пам`ять 7-річного хлоп`яти Миколки Петренка. Згодом, ставши письменником, Микола Євгенович згадував:
– Я народився в містечку Лохвиця і виріс на вулиці, де стоїть пам`ятник Г. Сковороді…
Місцевий колгосп називався «Перелом», як символ того, що життя переламується. У Лохвиці ж повним ходом ішла колективізація. Весь реманент забирали до колгоспу: віялки, сіялки, плуги, борони – все згодиться у суспільній праці зі збору хліба для Москви. А те, що в колгоспі не було потрібне, просто розбивали. Особливо ремісничі верстати: ткацькі й гончарні, столярні, аж до прядок і ступ, щоб люди «краще в колгоспі працювали і не відволікались на домашні клопоти». Тож навіть сорочки нової не знайти було…
Ми йшли у перший клас восени 1932 року. Заняття проходили у будинку священика. Його самого вивезли на Соловки. А вся хлібоздача і колективізація, яка тоді саме закінчувалася, проводилися разом із духовним пресом.
У Лохвиці створили окремі атеїстичні бригади, які ходили від хати до хати і розбивали ікони, змушуючи господарів топтатися по друзках під страхом заслання до Сибіру.
А те, як із церкви знімали дзвона та валили хреста, письменник описує в книзі «Сни про окраєць хліба»: «Саме була велика перерва, коли до церкви прийшов Павло Лозовий зі своєю комсомольською бригадою. З ними ще кілька невідомих, начальство міське… Архип Щербатий прив`язав собі мотузку до пояса, першим видряпуючись на дзвіницю. Ось і Ярема до нього спромігся добратися, вони весело замахали руками до товаришів, заспівали голосно: «Долой, долой монахов, долой, долой попов!»…».
Так із 90 церков у всьому районі залишилося тільки 2. Але навіть цього було мало совітам, дали наказ ще й зрубати хрести на цвинтарі. У хлоп`ячих спогадах залишились пеньки від 107 дубових хрестів, зрубаних завзятими комсомольцями. Під час Голодомору і опісля влада забороняла ставити хрести на кладовищах, тому, вважає Микола Євгенович, сьогодні практично неможливо знайти поховань «голодних» жертв. Тож уцілілі родичі марно намагалися віднайти могили своїх батьків, помолитися над ними, покласти квіти.
…У школі проводилася політика «закінчення українізації».
– Це для мене, першокласника, було дуже дивно, – пригадував письменник. – На весні 33-го заходить до класу наша вчителька Тамара Миколаївна, а в руках у неї вузлик з битим склом. Роздала кожному по шматочку і ми видряпували з «Букваря» гачечок з літери «ґ». Це саме тоді цю букву «скасували».
…У нашій сім`ї загинули дід і баба. Вже як була сильна скрута, то вони самі себе обмежували у харчах, щоб внукам було що їсти. Але нашу сім`ю врятувало те, що батько був робітником районної електростанції і мав карточку на пайок – 150 чи 200 г хліба щодня. Крім того, в нас була корова, яку не вилучили тому, що тато належав до технічної інтелігенції.
Калина, груші дички, які мама варила з буряками, жолуді, а весною – молодий очерет, акацієвий цвіт – вони теж поповнили голодний раціон…
Навесні 1933 року кількість загиблих від голоду українців уже вимірювалася десятками тисяч жертв. Якою є їх точна цифра – дослідники ще й досі сперечаються. Та чи рахував хто, скільки людей збожеволіло від голоду? А материнське божевілля від неможливості порятувати своїх дітей? Зрештою, тут варто звернутися до вірша П. Тичини – хоч він і не стосується 33-го: там божевільна мати доходить до дітожерства. І це не поодинокі випадки. Таке траплялося майже в кожному селі…
До Голодомору я бачив, як ходили запрошувати на весілля. Така гарна українська традиція, а вже після Голодомору такого не було. Як не було й інших традицій, співів, не було навіть ниток, полотна на сорочку. Ось вам і вимордування етнографічних засад: ні рушників, ні крайок та поясів, ні наших споконвічних українських вишиванок.
Якщо до великого Голоду якась жінка не дала б старцеві кусника хліба, то на неї пальцями показували б, а вже після пережитого, коли якійсь дитині давали шматочок хлібця, то суворо наказували з`їсти самій і ні з ким не ділитися. Мораль, яку віками виховували та передавали через покоління, нова влада перекрутила, з ніг на голову перевернула і перетворила українця на людиноненависника.
Пересвідчившись в неможливості вижити чесною працею, люди змушені були у всій масовості приймати нове кредо: замість милосердя, взаємопомочі – обґрунтована потреба красти і грабувати, насамперед, колгоспне.
Це страшно: виродження, викорчування всього доброго в душах народу, гоніння на віру, на одвічну українську ментальність, на етичні та моральні засади, витворені упродовж тисячоліть. Але було саме так. Ось тому Голодомор для мене – це Голокост.
PS: Друг Миколи Петренка Григорій Нудьга (унікальний науковець, письменник), розповідав йому: «1933 рік. Сіли чоловіки-сіячі обідати в полі. Й хтось поскаржився, що суп із квасолі зарідкий. Аж раптом уповноважений із району схопився, підбіг до кухарки і підняв їй запаску (там була пришита кишенька, куди жінка поклала кілька жменьок квасолі): «От бачите, бачите, чому на Україні Голод?! Це такі, як вона, обікрали Україну!».
Підготувала Лариса ЯКОВЕНКО,с. Харківці
