В День Захисника України «Зоря» вислухала крик душі тисяч українських матерів, які втратили найдорожче, що мали в житті – своїх дітей, в особі Віри Віталіївни МАТІЙЧУК.
Весною 2014 року Саші прийшла повістка, готувався іти, але у військкоматі повідомили, що вже набрали солдатів, очікуйте наступного призову. Син, працював оператором на елеваторі в Заводському. На початку червня йому зателефонували з поліції, бо він після армії подав туди заяву на працевлаштування. Саші запропонували піти в охорону. На той час формували загони для патрулювання. Сина направили в Полтаву. 2 чи 3 неділі вчилися стріляти, битися в рукопашну, повзати по-пластунськи. Жили під Полтавою, у закинутому дитячому таборі, спали на вітках із дерев, самі готували їсти. А одного липневого дня Саша прийшов і каже: «Мене відправляють на вінницький полігон, на стрільбу», – разів зо три наголосив мені. А не зізнався, що насправді їх везуть в Артемівськ Донецької області. 2 тижні вони патрулювали там. Раз говоримо з ним по телефону і чую якісь вибухи: «Сашо, що там стріляє?», а він: «Мамо, війна – війною, а Дні народження і весілля ніхто не відміняв! Це в нас феєрверки». Чутно було, і як гуси ґелґотіли, і крякання качок, і як дітки, бавлячись, щось вигукували. До речі, в Заводському всі знали, що мій син в АТО, одна я не знала. Знайомі було говорять: «Віро, кажуть, що Саша твій в АТО», а я заперечую: «Ні, він у Вінниці на полігоні»…
Пробалакався мені, коли вернувся додому на ротацію. Вийшла вночі надвір, а він сидить курить і плаче: «Синку, що таке?». А він: «Мамо, якби ти знала, де я був, то швидка тут би днювала і ночувала…». На ранок перевів розмову в інше русло. Місяць відпустки пролетів: вихідні – вдома, а в будні – патрульна служба у Полтаві.
У жовтні я вже знала, куди він їде, востаннє я його бачила 11 числа. В той день по нього приїхав Діма, з яким Саша познайомився під час навчання в Заводському, після того стали нерозлийвода. Я казала: «Синку, не їдь більше туди. Напиши рапорт – і все…». «Мамо, я мушу. Якщо не повернуся, то хтось із побратимів не отримає відпустки і не побачиться з рідними. Не хвилюйся, ми лише патрулюємо!». А там хитро робили: 2 тижні хлопці патрулювали, а 2 останні тижні їх кидали на передову зачищати. Підтримували зв`язок ми з ним тричі на день. Щодня радився зі мною, як кашу варить, борщ, як рибу з лимоном на вогні смажити… І так разом готували з хлопцями. Саші лишалося добути останній тиждень, він минав у селі Вільховатка. Жили солдати в якійсь хаті, що була блокпостом, в ній зберігалися снаряди.
Пам`ятаю недільний ранок 9 листопада, син зателефонував мені о 9:57. Цікавився: «Що ти робиш?». – «Пораюся, а ти, синку?», – «А я каву попиваю, зараз спати піду…». Він збирався раненим іти в наряд, а перед цим їх обстрілювали. Уламки зачепили Сашині руки, боки і задню частину тулуба. Його направляли в харківський госпіталь, та він не захотів. Якби погодився – був би живий… Обіцяв подзвонить в обід – не подзвонив, думаю, може ще спить. Ввечері набираю – абонент поза зоною. Вже й сердитися почала, що не відповідає. Вранці пішла на роботу, а там колега говорить з кимось по телефону і бачу, що уникає мене. Виявляється, вона знала ще звечора, чому Саша не відповідав – в Інтернеті вже була новина… Інша подруга прийшла і теж якась знервована. Потім прийшов дільничний Олександр Бабич, почав шукати медсестру і питати, де Віра Віталіївна Матійчук. Я запитую, а що трапилося?.. А далі – «швидка» забрала…
Того дня хлопці з батальйону «Полтава» пішли в розвідку, якби він пішов з ними – був би живий… Але через поранення Саша вийшов замість одного товариша на чергування. Був споряджений в екіпіровку, мав автомат і знаходився біля їхньої хати-блокпосту, на порозі сидів Віктор Кузьменко із Зінькова. За 15 хвилин до полудня їх почали обстрілювати з «Градів», перший снаряд потрапив у цю хату… Недалеко від неї Коля з позивним «Вітер» рив окоп і, почувши свист, приліг у ньому. Під час обстрілів Колю звідти викинуло, а Сашу вкинуло. Згодом Коля почув стогін, кинувся розривати і каже: «Бачу, «Матвєй» лежить». Це позивний мого сина. Потім Колю хтось відкинув назад, його так оглушило, що кров хлинула з носа, з рота, з вух – стався струс мозку. То Андрій Вовк, командир розвідувальної групи, Колю відкинув, і кинувся Сашу рятувати, пульс ще у нього був, але через втрату крові не вижив…
Після відходу сина я активно займалася волонтерством. Вчителі мені допомагали: зносили продукти, картоплю мішками, печиво ящичками купувала, цукор, крупи, чай, каву, згущене молоко. Проводжала у Полтаві наших хлопців на війну, вони вже мене знали, мама Вєра називали. Я їм було кажу: «Я вас зустрічать не буду, тільки проводжать. Хай вас батьки зустрічають…». ГО «Сім`ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини» обрала мене відповідальною за підрозділ Лохвиччини. В мої обов`язки входить підтримувати зв`язок з родинами загиблих атовців…
Я сина запитувала: «Що це тобі дає?», а він: «Мамо, мені це подобається!». І я коли переглядала фото, де він біля отих бойових машин, танків, то помічала блиск в синових очах і захоплення...
Бойові товариші приїздили і на дев`ятини, і коли рік був по Саші, і два, і ось, в листопаді, на 3 роки прибуло 15 чоловік.
Прогнозів у солдатів немає. Стверджують лише одне – якби не волонтери і небайдужі люди, то вони б там не вижили. Вони навіть не повідомляють своїм командирам, що їм нічого їсти, немає води чистої. Реакції нуль. А від волонтерів на другий день вже стоїть машина з продуктами, з чистим одягом, бритвами, милом, якого не вистачає.
Мене вже 3 роки мучить питання – за що чи за кого моя дитина не вернулася додому? За що він у 24 роки віддав своє життя, не залишивши мені ні онука, нічого?
Коли повернувся з армії, казав мені: «Мамо, я хочу, щоб у мене була дружина, дітки, машина, робота…». Кажу: «Синочку, ти хочеш усе й відразу? Але ж так не буває. Все приходить поступово»… Саша здобув і юридичну освіту, завжди йшов усім назустріч, на роботі його любили, поважали, трудолюбивий був. Казав мені: «Ось зароблю грошей і поставимо у бабусі новий паркан, проведемо воду, каналізацію, щоб ти не носила важкі відра». Зараз мені допомагає Діма з Гадяча, разом ми виконали усе, заплановане Сашею…
Я спілкуюся з Тетяною Іванівною – мамою Віті Кузьменка, він теж загинув того дня. Буває, щодня зідзвонюємося.
Батькам, чиї сини зараз на сході України, зичу терпіння, витримки і щоб цінували кожну мить, проведену поруч з дітьми…
Вислухала Л. ЯКОВЕНКО
