В усі віки студенти нагадують оточуючим надлюдей, що вийшли зі світової закуліси із незбагненними здібностями. Інколи здається, що вони вміють спиняти час, тому і встигають всюди, наділені космічним розумом та винахідливістю, бо як можна за ніч вивчити те, що передбачено на півроку чи скласти сценарій для КВК?.. – Ну, справжні тобі члени якогось таємного Ордена Тамплієрів. Але насправді студенти краще за всіх усвідомлюють, що головна подія в житті – це народження, а саме життя – це завжди рух. Тільки куди? Над цим «Зоря» пофілософствувала з представниками студентського братства Лохвицького медичного училища. Отож, давайте знайомиться!
Ольга Тевікова, IV курс:
– Я з дитинства знала: моя місія – допомагати людям. Крім того, мама хотіла стати лікарем, та їй не пощастило вступити до вишу. Тож тепер я втілюю подвійну мрію. В Лохвицькому медичному училищі, в яке приїхала навчатися з Недрегайлівки, я розвиваю свої здібності і переконуюся у правильності власного вибору. Хочу стати хірургом.
Голова студентської ради Олександр Авраменко, IV курс:
– Якщо йти на базі 9-ти класів, а не 11-ти, то в тебе ще буде час розібратися: своє ти обрав, чи, можливо, погарячкував. До професії медичного працівника не можна просто взяти і звикнути. Якщо ж абітурієнт вступив після 11-го класу, наприклад, в академію чи універ, а згодом збагнув, що цей шлях – не його покликання, і виявляється, що дарма і гроші витратив не малі, і роки згаяв. Щодо мене, то, вважаю, я – на своєму місці у Лохвицькому медучилищі. Дізнаюся багато корисного для себе, вже й близьким можу дещо підказати.
– До Вас часто звертаються рідні, друзі за лікарською порадою?
– Коли голова болить, тиск турбує чи температура піднялася. При ГРВІ раджу йти до лікаря, а не займатися самолікуванням з допомогою різних антибіотиків, які викликають звикання: бактерія чи вірус виробляє до них імунітет. Тож говорю: «Як Вас лікувати потім? Ще сильнішими антибіотиками? А якщо таких немає, що робити тоді?». Тобто самодіяльність може закінчуватися летально.
– Сашо, Ви приїхали до Лохвиці із Зінькова, як Вам тут?
– Затишне, тихе містечко, немає метушні, мені подобається. Я буваю часто у Києві, Полтаві, там постійне скупчення людей, сірість, грязь, особливо, коли йде дощ. А в Лохвиці – комфортно, не треба далеко ходити, все поруч, немає громадського транспорту, з якого хочеться якомога швидше вискочити. Саме те, що треба для першого етапу навчання, коли адаптовуєшся до дорослого життя. Не перестріне якась циганка: «А давай я тобі поворожу…» і т. д., що часто трапляється у великих містах.
– Яку стипендію отримують студенти?
– Розмір мінімальної – 920 грн.
– На що витрачаєте?:)
– На оплату квартири, а це в середньому 500 грн. з особи (гуртожитку ж немає), і на поїздку додому. Решту спонсорують батьки.
– А ціни в їдальні навчального закладу не кусаються?
– Ні, ціни в нас дуже демократичні. Обід коштує 8 грн.! А що таке зараз 8 грн.? Наприклад, в Полтаві проїзд вартує 4 грн., а тут можна на таку ж суму з`їсти 2 миски борщу. Картопля, котлети, салати, булочки – є все! В другому корпусі, що знаходиться біля лікарні, їдальні немає, тож студентам потрібно брати перекус із собою. До речі, нещодавно студентська рада виділила кошти на мікрохвильову піч, яку доставили туди. Тепер кожен може розігрівати свій обід.
– Сашо, Ви – вже майже випускник. Куди далі плануєте? Наприклад, серед випускників шкіл цьогоріч спостерігався «Київ-бум»…
– Все буде залежати від ЗНО. Я хочу стати лікарем-травматологом, а працювати міг би хоч і в рідному Зінькові – хіба має значення, де ти повинен допомагати людям? Знаєте, мені здається, що в медицині районів більший бардак, який треба «розчищати».
– У Вас уже є план?
– Так. По-перше, я б зарекомендував себе як гарний фахівець, а ще треба займатися активною діяльністю в лікарні. Стосовно корупції, то боротьба з нею – це має бути основним завданням головного лікаря. Він повинен захищати як пацієнтів, так і колег-лікарів. По одному ганебному вчинку якогось лікаря не варто міряти всіх однією міркою. З одного боку, є лікарі, які приймають досхочу: хочу те, хочу це. З іншого боку, і серед клієнтів бувають неврівноважені, так що головний лікар мусить вникати в усі нюанси, аби стояти на варті справедливості. Але зараз фраза: «Лікар залічив…» вибуває зі вжитку, адже з`являються новітні технології, сучасне обладнання, яке допомагає поставити точний діагноз.
– А чим Ви займаєтеся зараз як голова студентської ради?
– Переважно організацією різних заходів, таких як КВК, інтелектуальні ігри, де учасники вправляються в ораторській майстерності. Наприклад, мусять висловити свою точку зору на щось за одну хвилину, зуміти переконати опонентів, розказати про щось жестами і т. д. Такі конкурси добре «прокачують» мізки, набуваєш умінь, яких від нас вимагає сучасне суспільство. Беручи участь у таких іграх, не буде часу на посиденьки з пляшкою спиртного на Бродвеї. У медучилищі дуже часто проходять вечори, які студентські групи готують по черзі. Також хочу відмітити, що ми займаємося волонтерством. Зараз у зоні АТО знаходяться наші випускники, а нинішні студенти навчального закладу їздять до них і передають зібрані речі: кошти, термобілизну, сплетені сітки (робили їх із непотрібного одягу темної гами) для накриття танків, зенітних установок. Щороку на День святого Валентина проводимо акцію: передаємо подарунки і листи атовцям. Їм надзвичайно важлива моральна підтримка. Вони нам дякували і зробили фото з нашою посилкою.
– Сашо, а Вас не лякає поїздка в АТО?
– Ні, ми, студенти, налаштовані патріотично, крім того, кожен з нас – військовозобов`язаний.
До нашої бесіди з Олександром приєднуються заступник директора Лохвицького медучилища Світлана Лесик та студентки-другокурсниці, до того ж, танцівниці творчого колективу «Білий Птах»: Наталія Сьомак, Валентина і Тетяна Ткачові.
Світлана Григорівна:
– Ми створюємо власний музей у медучилищі і в одному з експонатів – книзі Сергія Лесика «Лохвицьке медичне училище. Історія навчального закладу» – згадуються наші випускники, які брали участь в АТО. Нещодавно звідти повернувся Саша Тихоненко, учасник Революції Гідності, на фронт пішов добровольцем.
Наталія Сьомак, ІІ курс, із Сенчі:
– Влітку мій тато теж був у АТО. Долучався до підвозу волонтерської допомоги та брав участь у копанні траншей. І брат недавно повернувся з війни.
– Що рідні Вам розповідали?
– Знаєте, вони не дуже люблять про це говорити. Точно можу сказати, що для них питання цілісності України надто гостре і болюче. Їм важко знаходитися тут, де життя іде звичним темпом, а там – війна, їхні побратими, з якими вони йшли в атаку, стояли пліч-о-пліч. І моїм рідним дико, що ми тут рідко згадуємо про події на сході держави.
– Наталю, як відчули своє покликання?
– Я ще з дитсадочка вирішила бути медиком. Хотіла вчитися на хірурга, але спробую себе в ролі меншого медичного працівника. Планую вступити до Вінницького університету імені Пирогова на хірургічну справу.
– Хотіли б після універу повернутися працювати в Лохвицю чи Сенчу?
– Для мене не важливо, де бути потрібною людям: в місті чи в селі.
– Валю, Таню, ви – близнючки і, мабуть, нарізно учитися б не змогли?
Валентина Ткачова, ІІ курс: Лохвиця: – Так. Ми з сестрою ще зі школи виступали за медучилище. Тож коли не вийшло разом вступити до Гадяцького культосвітнього училища імені І. Котляревського, не роздумуючи, пішли до знайомого з дитинства навчального закладу.
– Що найбільше подобається у студентському житті?
Тетяна Ткачова: – Підготовка до вечорів! Це дуже згуртовує студентів. Група, в якій ми навчаємося, виборола титул «Найкраща група медучилища». Також запам`яталося свято «Королева Осені».
Світлана Григорівна: – У нас чудовий художній керівник Наталія Захарова, яка розкриває дитячі таланти. Ось Саша вже декілька років підряд залишається кращим танцюристом медучилища. Виконує і гопак, і циганський, і закарпатський танок, і брейк-данс, контемпорарі!
– Так що маєте свого «Влада Яму». Сашо, як Ви все встигаєте?
Саша: – Як Яма, тільки ще не полисів. Щоб справлятися, необхідний 8-ми годинний сон – і все! Попереду нас чекає телевізійний конкурс «Зоряний бриз» у Болгарії!
Світлана Григорівна: – Ми гордимося своїми студентами, випускниками – бачимо результат своєї праці! В нас немає проблем з дисципліною. Першокурсникам говоримо так: «Ви прийшли в новий колектив, де можете показати себе з кращого боку, ніж у школі». Це їх мотивує, становлення особистості проходить ефективніше. Заняття відбуваються за допомогою інтерактивних технологій. Є операційна (півроку тому була єдиною по Україні), яку створила Ірина Хоменко, повністю відповідає сучасним вимогам, студенти самостійно можуть робити муляжі. Викладацький склад – дуже сильний. Хочу відмітити наставників-ветеранів: В.М. і В.В. Буці, І.І. Павлик, Т.М. Краснікова, О.В. Білик. Також досвідчені викладачі: Т.В. Плохіх, А.М. Ніколенко, Л.М. Овсяннікова, Н.П. Присяжна, О.Г. Кашубіна. До нас щотижня приходять випускники (2–3) – неймовірно скучають за медучилищем, за родинною атмосферою, яка в ньому панує!
І тут відкриваються двері кабінету, і на порозі з`являється з валізою донька Світлани Григорівни – Тетяна Лесик, студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», вивчає психологію. Слово випускниці, яка приїхала в гості з Києва:
– У мене велика ностальгія за дружнім колективом, за цим будинком-вуликом. В університеті не вистачає такого тепла від викладачів, яким ділилися наші. Вони тут носяться з нами, як з писаною торбою. А в Києві викладач прийшов протарабанив лекцію і пішов, ніхто не запропонує щось підучити, щоб підтягти оцінку.
– Психологи зараз «у моді»…
– Я ще із 7-го класу захопилася психологією! Підмічала, що поради, які у мене просили друзі, були точними.
– Таню, порадьте, як уникнути осінньої хандри?
– Найкращий вихід – спілкування з родиною, хобі, щоб відволіктися від поганих новин, сірих джунглів мегаполісу, слякоті. Я не люблю великих міст, хоча там більші можливості, театри-кінотеатри і т. д., але великий потік інформації дуже виснажує! Тож прогулянки з рідними чи друзями в Сосновому парку, в лісі, на природі – наче панацея від негативу.
Але нудьгувати не доведеться – настає гаряча пора заліків, екзаменів… Та студентам не страшно, бо вони – повелителі удачливої астральної сутності, якій варто лише крикнути опівночі з вікон: «Шара, прийди!» – і заліковка посміхатиметься їм бажаними оцінками!
Спілкувалася Л. ЯКОВЕНКО
Фотографував Б. Левчнко
