«КОХАЙТЕСЯ, ЧОРНОБРИВІ, ТА НЕ З МОСКАЛЯМИ!..»
23 березня, після заходу сонця, лохвичани, які завітали до Лохвицького РБК, перенеслися на 2 століття назад. І опинилися в світлиці заможного сільського подружжя. Марті наснився сон – величезний місяць дивився на неї з нічного небесного лона, сиплячи на подвір’я стрічки золотих променів. Чоловік Яків пояснив: «Це до значного прибутку!». Біля хати вони знайшли немовля, а через рік до їхнього обійстя прийшла дівчина-покритка – Мати-наймичка зі своєю Долею…
Про часові паралелі, акторське ремесло «Зоря» пофілософствувала з акторкою Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича Ольгою ЯКУБІВ.
– Пані Олю, Ваша героїня – Мати-наймичка (із однойменної драми Тараса Шевченка) асоціюється ще й з Україною – віками нашій Матері-Батьківщині доводилося прислуговувати різним «госпожам»: Російській імперії, султанській Туреччині, королівській Польщі, сюзеренській Литві, згодом Речі Посполитій…
– Так, Кобзар хотів показати на прикладі ошуканої дівчини-покритки Долю всієї України. Дивіться, як перегукується той час із сьогоденням! Ця драма актуальна, як ніколи. Шевченко ніби передбачав нинішні події, які ми переживаємо.
– Яка кобзарська сентенція, на Ваш погляд, зараз найактуальніша?
– «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями! Бо москалі – чужі люди, роблять лихо з вами…».
– Чому так жорстоко суспільство ХІХ століття обходилося із покритками? Вони вважалися грішницями, їх виганяли з дому…
– Бо надто переймалися, що скажуть люди! Шевченко акцентував на тому, що потрібно вчитися прощати, бути гуманними.
– Хіба ж Лукія винна, що покохала москаля?
– Кохання – це довіра, а Лукія довірилася зрадникові.
– Та що там Лукія, сам гетьман Богдан Хмельницький довірився цареві-москалеві… Режисер Сергій Кузик увів до вистави язичницьку богиню Берегиню – покровительку жінки, її долі, а також танець Лукії з нею. Інколи в цьому життєвому танці Доля робить підтримки для Вашої героїні, а інколи веде на дуже круті па.
– Я вважаю, що спочатку на небесах пишеться сценарій Долі, а потім для нього призначається людина, яка зіграє створену роль. Доля до Лукії була і жорстокою, і співчутливою – після поневірянь все-таки зводить дівчину з її дитям. В України теж є покровителька – наша Пресвята Богородиця. До речі, в декораціях вистави присутні ікони Діви Марії з Немовлям, до Якої ми звертаємося під час гри.
– Репліка Москаля: «Ваше хохляцкое дело – работать!». Українців завжди використовували як робочу силу. На думку дослідників, Україна жіночої статі і за знаком зодіаку Тілець. Отож, напевно, звідси в нашого народу працьовитість, витривалість, любов до землі. І терплячість…
– Шкода, що так є. Що ми, українці, отак терпимо, терпимо. Але рано чи пізно терпець вривається і тоді ніщо не спинить роздратованого Тільця. В цьому переконують буремні події останніх років.
– Пані Олю, якими країнами гастролює Коломийський театр?
– Буваємо в Італії (в Римі), в Румунії, в Польщі по кілька разів на рік. Показували виставу «Земля» за повістю Ольги Кобилянської, «Гуцульський рік» за Гнатом Хоткевичем (про колоритні свята, обряди Західної України), комедія «Діди»… Наш древній Коломийський театр, що на Галичині, за кордоном знають!
– Публічним людям, аби подолати невпевненість, фахівці радять відвідувати курси акторської майстерності. Як це допомагає?
– Коли ти виходиш на сцену – забуваєш про все: негаразди, кепський настрій, погоду… Ти поринаєш у світ свого персонажа, розчиняєшся в ньому і тоді ти – це вже не зовсім ти, то й ведеш себе, як вимагають поведінка, почуття твого героя. Під час гри ти реально забуваєш, що в тебе щось боліло до цього часу!
– Є роль, яку б Ви не захотіли грати?
– Не хочу перевтілюватися у Панночку із Гоголевого «Вія»! Хоча ця вистава є в нашому театрі, ми, актори, із деяким побоюванням ставимося до неї. Але я участі в ній не беру і – Слава Богу! (сміється).
– Пані Олю, розкажіть про акторські забобони.
– Коли в мене на репетиціях падає роль (сценарій) із рук, я обов’язково сідаю на неї і лише потім піднімаю з підлоги! Без цього блискуче зіграти не вийде!
– Ваша колега Надія Комарова, яка запам’яталася лохвичанам як Проня Прокопівна, поділилася обережним секретом Коломийського театру – перед будь-яким виступом учасники вистави стають у коло, беручись за руки, і читають спільну молитву…
– Так! Ця традиція заведена в Коломийському театрі. Проказавши святі слова, кажемо: «З Богом! Почали!..».
– Читаєте «Отче наш»?
– «Отче наш» і обов’язково молитву «До Янгола».
– Яка роль стала для Вас фартовою, розкрила Ваш акторський талант?
– Думаю, роль Маленького Принца із однойменного роману Антуана де Сент-Екзюпері. Зігравши цього персонажа, все ніби пішло-поїхало.
– Як утримуєте увагу глядачів?
– Щоб глядач дивився виставу, а не лузав насіння, треба всім своїм нутром переживати кожну емоцію і вкладати її в кожну репліку. В мене різнопланові ролі: і комедійні, й драматичні. Бременських музикантів усіх переграла, Попелюшку, Кота в чоботях, принцес. Бабок-Йожок не грала, а цікаво було б! Ще знімалася в 2-х фільмах. В «Легенді Карпат», де головні ролі виконали Марія Яремчук і фронтмен «Другої ріки» Валерій Харчишин, я грала польську принцесу, зйомки велися в Чернівцях.
– Що вкладали в принцесу-польку – шляхетський гонор?
– У поляків світогляд відмінний від нашого. Але моя героїня – добра принцеса, справедлива, аристократично стримана, владна, а до її слова дослухається панське оточення. Інший фільм «Синьогора», прем’єра якого відбулася у Львові, я ще й не бачила! (сміється).
– Американська актриса Меріл Стріп розповідала, як викладачка запитала у неї, її однокурсниць: «Що означає бути королевою?». Відповіді були різні: і про осанку, і про авторитет… А насправді, пояснила наставниця, це те, як змінюється атмосфера в кімнаті, коли заходите туди саме ви.
– Звичайно, без внутрішньої наповненості, самодостатності королівської осанки буде замало. Хочу відмітити різницю між театром і кіно. Сцена вимагає гіперболізації емоцій, а знімальний майданчик – розміреності. Мені на початку зйомок режисер повторював: «Тихіше, тихіше! Ти не в театрі. Тут треба вести себе, як у буденному житті, мають працювати очі, передавай емоції через них». Тобто можна навіть не говорити, а вкладати в погляд свої переживання. На сцені ж відштовхуєшся від настрою глядача і вже як понесе тебе, то так усе й піде.
– Для акторів театру важливий яскравий макіяж…
– Щоб аж на задні ряди було видно! (сміється).
– Як відновлюєте шкіру обличчя?
– Ввечері обов’язково очищую лице і на ніч змащую оливковою олією, і на ранок – красуня! (сміється).
– Що Вас «заряджає»?
– От відпрацював на сцені, віддав себе глядачеві, а натомість зал скупав тебе в оваціях! Оце як бальзам на душу і найкраща подяка для акторів.
– На родину часу вистачає?
– Це болюча тема, бо лишаєш вдома 2-х діточок (син навчається у 7-му класі та доня цьогоріч піде в 1-й клас) і чоловіка, який терпить мою роботу до пори, до часу, а тоді каже: «Все! Досить! Досить! Ну скільки вже можна!» (сміється). На наступному тижні будемо гастролювати із «Зіллям» за повістю Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Це в нас новинка! Я гратиму Настку, яка кохає Гриця і вони мають одружитися, та на заваді стає Туркиня (прототип Марусі Чурай). Так її називають через яскраву вроду – вона смаглява брюнетка. Туркиня дізнавшись, що Гриць веде під вінець Настку, присипає його трунком і він помирає. Вона не переносить фатальну розлуку з коханим, сходить з розуму і топить в річці і своє горе, і себе…
– Лохвичани люблять акторів Коломиї!
– Я це відчувала! Я відчувала, коли зал тамував дихання, завмирав, напружувався. Саме тому вистава пройшла на одному подиху!
– «Слава – це рожевий туман», – говорив наш земляк-драматург Олекса Коломієць, творець «Фараонів», які привозив до Лохвиці ваш театр…
– Моя думка – ідентична з Коломійцевою. Не треба гнатися за славою, бо сьогодні ця пані з тобою, а завтра…
Спілкувалася Л. ЯКОВЕНКО
